Щоб оплатити дочці весілля її мрії, я оформила кредит. Все це було потайки, навіть чоловік нічого не підозрював. Кожного місяця, ховаючи листи від банку, я відчувала дедалі більшу тривогу за майбутнє сім’ї, а Аня сяяла в білій сукні, не знаючи правди. І ось одного ранку Сергій простягнув руку до тієї скриньки, а я отетеріла, розуміючи, що один клац – і вся наша казка перетвориться на гірку реальність.
То був найпрекрасніший день у житті моєї доньки. Весілля, на яке вона чекала роками, здавалося казкою, що ожила. А я, мати, наважилася на крок, який досі змушує серце стискатися від сумнівів.
Я сиділа в тіні старого дуба в нашому саду, тримаючи в руках запрошення на весілля Ані. Листівка блищала золотим тисненням, а я згадувала, як усе почалося. Наші будні були простими: Сергій, мій чоловік, працював на заводі, я вела домашнє господарство і підробляла швачкою. Жили ми скромно, як і більшість навколо – з городом, стареньким авто і мріями, що ледь тепліли в середині нас. Але коли Аня оголосила про заручини з Ігорем, світ ніби засяяв новими фарбами.
Аня була нашою радістю. З дитинства вона малювала сукні в зошитах, мріяла про білу фату і торт з трояндами. Ігор, хлопець з доброю душею і стабільною роботою в ІТ, здавався ідеальним. Вони познайомилися на студентських курсах, і з того часу не розлучалися. Коли Аня сказала:
— Мамо, ми хочемо скромне весілля, але з душею. Нічого зайвого, — я кивнула, але в душі знала: для неї це має бути незабутньо.
Сергій, як завжди, був практичним.
— Давай зберемо по крихтах, Олю. Ми ж не багатії, — казав він за вечерею, ковтаючи чай з самовара.
Я погоджувалася, але ночами не спала. Бачила, як Аня переглядає фото весіль у мережі, як її очі горять мріями. “Чому б не зробити їй сюрприз? – думала я. – Вона ж наша єдина донька”. І ось одного осіннього дня, коли Сергій поїхав у відрядження, я наважилася.
Банк був у центрі, з охайними скляними дверима і усміхненими менеджерами. Я прийшла з паспортом і випискою з зарплати – скромною, але стабільною. Консультантка, молода жінка з акуратною зачіскою, пояснила умови: кредит на певну суму на два роки, з невеликим відсотком. “Для свята – це нормально”, – подумала я. Підписала папери, не роздумуючи. Гроші надійшли наступного дня. Серце калатало, ніби я вчинила злочин, але водночас відчувала полегшення.
Перше, що я купила, – сукню для Ані. Знайшла в маленькому ательє: білу, з мереживом і шлейфом, як у принцеси. Вартість кусала за живе, але коли Аня приміряла її вдома, її сльози радості змили всі сумніви.
— Мамо, це мрія! Звідки ти взяла? – запитала вона, крутячись перед дзеркалом.
— Таємниця, доню. Головне, щоб ти сяяла, – відповіла я, обіймаючи її.
Наступним пішов торт. Замовили триярусний, з кремовими трояндами і фігурками молодят. Фотограф – знайомий з сусіднього двору, але з професійним обладнанням. А ще ресторан: не елітний, але затишний залом на 50 гостей, з живою музикою і меню з домашніми стравами. Кожна копійка йшла на справу, і я ховала чеки в старій скриньці під ліжком.
Сергій помітив, що я нервую, але приписував це клопотам.
— Олю, ти бліднеш. Не переробися перед святом, – турбувався він, гладячи по плечу.
Я кивала, а сама рахувала дні до весілля. Аня з Ігорем планували все разом: запрошення розсилали друзям, гості обіцяли приїхати з сіл і містечок. Навіть бабуся Марія, яка рідко виїжджала, зібрала валізу з вишиваними рушниками.
Коли настав день, небо було безхмарним. Ми приїхали до ресторану рано, щоб перевірити все. Квіти – білі лілії і рожеві півонії – прикрасили арку, стіл ломився від страв: вареники з вишнями, голубці, салати з місцевими овочами. Гості почали збиратися: родичі в костюмах, подруги Ані в легких сукнях. Сергій, у своєму найкращому піджаку, жартував з кумом, а я стояла осторонь, спостерігаючи.
Церемонія в РАЦСі була короткою, але зворушливою. Аня в своїй сукні виглядала красиво, Ігор не міг відвести очей. Коли вони вийшли, гості зааплодували, і ми поїхали кортежем – стареньким бусом, прикрашеним стрічками. У ресторані музика грала “Ой у лузі червона калина”, і всі танцювали до ночі.
Аня підійшла до мене посеред бенкету.
— Мамо, дякую. Це найкращий день! Я так щаслива, – прошепотіла вона, притискаючись.
Я всміхнулася, але в середині стиснуло. “Вона щаслива. Це того варте”, – подумала я.
Сергій підняв тост:
— За нашу Аню і Ігоря! Нехай ваше життя буде як цей день – повне тепла і радості!
Гості скликнули “Гірко!”, і я приєдналася, ховаючи сльози. Тієї ночі, повернувшись додому, я заснула з посмішкою, але ранок приніс реальність.
Перше нагадування від банку прийшло через тиждень. Лист у конверті з логотипом: “Перший платіж – 5000 гривень. Термін: 15 число”. Я сховала його в ту ж скриньку, але серце забилося швидше. Зарплата Сергія ледь покривала комуналку і продукти, мої підробітки йшли на дрібниці. “Протягну”, – заспокоювала я себе.
Місяці летіли. Аня з Ігорем оселилися в орендованій квартирі, почали нове життя. Вони дзвонили щотижня, розповідали про плани: Ігор шукав кращу роботу, Аня мріяла про дитину. Я слухала і раділа, але щоразу, коли приходив рахунок, ховалася в кухні, щоб не турбувати Сергія.
Одного вечора він зайшов, тримаючи пачку листів.
— Олю, що це? Чому листи від банку? – його голос був спокійним, але очі – тривожними.
Я застигла. Лист випав з рук – там було третє нагадування, з червоним штампом “ПРОСРОЧКА”.
— Сергію… Я… Це на весілля. Хотіла зробити сюрприз, – прошепотіла я, опускаючи голову.
Він сів навпроти, потер скроні.
— Кредит? Без мене? Олю, ми ж команда. Чому не сказала?
Сльози покотилися по щоках. Я розповіла все: про сукню, торт, ресторан. Про те, як хотіла, щоб Аня відчула казку. Сергій слухав мовчки, а потім обійняв.
— Дурненька. Ми б знайшли спосіб. Але тепер разом розберемося.
Ми сіли за стіл, рахувати. Платежі гризли бюджет: 5000 щомісяця плюс відсотки. Сергій узяв понаднормові на заводі, я шукала більше швацьких замовлень. Але Аня нічого не знала. “Не хочу псувати їй радість”, – казала я.
Таємниця трималася недовго. Одного дня Аня приїхала в гості, з пакунками продуктів.
— Мамо, тату, я чула від сусідки про якісь листи. Що відбувається?
Сергій глянув на мене, і я зітхнула.
— Доню, сідай. Я візьму на себе.
Я розповіла правду: про кредит, про мрії, про ночі без сну. Аня слухала, широко розплющивши очі.
— Мамо! Чому ти не сказала? Ми б обійшлися скромніше. Тепер я відчуваю провину…
— Ні, сонечко. Ти не винна. Це моя любов до тебе така, – відповіла я, стримуючи тремтіння в голосі.
Ігор, який приїхав слідом, запропонував допомогу:
— Давайте я візьму частину платежів. Ми ж сім’я.
Сергій кивнув, і ми склали план: Аня з Ігорем – по 2000, ми – решту. Більше не ховатися, разом тягнути.
Але листи від банку не припинялися. Кожне – як укол: “Остання попередження”, “Штраф нараховано”. Я прокидалася ночами, думаючи: “Чи правильно я вчинила? Чи варта була та казка цього болю?”
З часом стало легше. Аня народила маленького Максимка, і ми всі збиралися на свята. Сергій жартував:
— Олю, наступного разу – тільки заощадження. Без пригод!
Я сміялася, але в душі дякувала долі за уроки. Любов матері – це не тільки радість, а й тягарі, які роблять нас сильнішими.
Тепер, коли я дивлюся на Аню з малюком на руках, думаю: чи варто було ризикувати? Чи б ви, мої дорогі, вчинили так само заради щастя близьких? Поділіться в коментарях – ваша думка допоможе мені зрозуміти, чи не самотня я в цій історії.
