– Що ви хочете від мене, і чому ви на місці спочинку мого чоловіка?!, – вирвалося у мене, коли незнайомець з’явився вже втретє за місяць.
– Я маю право тут бути, як і ви, – відповів він тихо, уникаючи погляду.
Я стояла біля чорної плити свого чоловіка, Олександра, і мій голос через хвилювання почав тремтіти. Незнайомець – молодий, років тридцяти – опустив голову, немов щось ховав. Кожна моя клітина вигукувала, що це не проста випадковість.
Мене звати Валерія, і я прожила з Олександром понад сорок років. Наш шлюб був повний тепла, взаємоповаги та підтримки. Ми були тією парою, про яку говорили: “Вони завжди разом, наче лебеді”.
Не раз сусіди казали, що наше кохання – як з українських народних пісень. Але після того, як Олександр мене покинув, життя втратило всю суть, я почала відкривати іншу сторону цього ідеального світу.
Почалося все з дивного. Щоразу, коли я приходила запалити свічку На місці спочинку Олександра, я знаходила свіжі квіти. Спершу я думала, що це сусіди чи знайомі Олександра віддають данину пам’яті. Та потім стала помічати, що на плиті залишають щось особливе: його улюблені сині жоржини або свічки з запахом хвої, які ми завжди запалювали на Різдво.
Одного разу моя сусідка, Галина, яка часто ходила зі мною на місце спочинку, тихо мовила:
– Валеріє, а ти не замислювалась, хто це залишає? Я бачила молодого чоловіка. Виглядав… ну дуже схожим на твого Сашка.
Я засміялася. І думала, що це черговий збіг. Але слова Галини не давали мені спокою. Мої думки постійно верталися до цього “незнайомця”. Хто він? І чому так нагадує Олександра?
Коли я запитала про це Галину, вона лише хитнула головою:
– Може, ти й не все знала про свого чоловіка. У кожного є свої таємниці.
Я згадала ту важку ніч, коли не стало мого Олександра. Його останні слова, перед тим як він втратив свідомість, були:
– Пробач мене!
Це здавалося безглуздим. За що я мала його пробачати? Олександр був ідеальним чоловіком. Він підтримував мене, коли я дізналася, що не зможу подарувати йому дитинку. Тоді я втратила надію, що колись матиму справжню родину. А він, усупереч усьому, сказав:
– Я не одружуюсь з тобою заради дитини, я просто кохаю тебе і хочу прожити своє життя зі своєю Валерією.
Його слова стали опорою, яка тримала мене в найскладніші моменти. Але чим більше я думала про його загадкове “пробач”, тим більше мене гризло передчуття.
Через кілька тижнів я вирішила піти на місце спочинку Олександра рано-вранці, сподіваючись побачити таємничого відвідувача. І ось він знову стояв біля чорної плити Олександра, з опущеною головою, тримаючи в руках букет.
– Хто ви такий?! – вигукнула я.
Молодий чоловік різко обернувся. Його риси були напрочуд знайомими. Наче молодий Олександр з наших старих світлин. Від подиву я втратила слова.
– Мене звати Андрій, – нарешті заговорив він. – Мені здається, я маю бути чесним із вами.
Він пояснив, що дізнався про відхід у небуття Олександра випадково. І що він… його син.
– Син? – у мене забракло слів. – Це якась помилка!
– Ні, пані Валеріє. Моя мама познайомилася з вашим чоловіком ще до вас. Їхній роман тривав недовго, і вони розійшлися, навіть не знаючи, що вона чекає дитину. Мама ніколи не розповідала мені багато про батька. Вона завжди казала, що він мав інше життя, і що ми не маємо права його турбувати.
Слова Андрія були надто важкими для мене. Олександр, мій Саша, приховав від мене настільки важливу частину свого життя?
Наступні дні я провела в роздумах. Моя любов до Олександра була безмежною. Але чи могла я пробачити йому такий вчинок? Зрештою, це була не зрада в класичному сенсі. Цей хлопець народився задовго до нашого шлюбу. Чи був він винним, що доля звела нас у цікавий і складний спосіб?
Андрій знову з’явився через тиждень. На цей раз він запропонував зустрітися в кафе, аби розповісти більше про свій зв’язок з Олександром. Я погодилася, хоча всередині все тремтіло від напруги.
За чашкою кави він пояснив, що кілька років тому таки знайшов Олександра. Вони зустрічалися час від часу, і хоч їхній зв’язок не був близьким, Олександр підтримував його.
– Він ніколи не хотів руйнувати вашого життя, – сказав Андрій. – Він любив вас і завжди ставив вас на перше місце. Але він також не міг відмовитися від спроб хоча б трохи бути поруч зі мною.
В середині мене щось обірвалося. Як мені прийняти цю правду? З одного боку, я розуміла, що Андрій не винен у своєму існуванні. З іншого – чому Олександр не був зі мною відвертим? Можливо, він боявся, що я не зможу цього прийняти.
Андрій продовжував навідуватися. Ми стали спілкуватися все більше. Він нагадував мені Олександра – у своїх жестах, голосі, навіть усмішці. І з часом я зрозуміла, що цей несподіваний зв’язок подарував мені щось нове. Наче частина мого чоловіка, якої я ніколи не знала, повернулася до мене.
Сьогодні, дивлячись на Андрія, я відчуваю вдячність. Життя не завжди буває таким, яким ми його уявляємо. Але в ньому є місце для прощення, любові і нових починань.
А тепер запитаю вас, дорогі читачі: Чи зуміли б ви пробачити своєму коханому таку таємницю?
