Віка та Сергій уже втратили всяку надію на те, що в них народиться дитина. Здавалося б, і не сварилися, але стосунки помітно погіршилися. Сергій переживав, вона переживала. Ніхто не звинувачував один одного – вони були для цього надто виховані. Але лікарі твердили, що все в порядку, що це вийняток, але так буває.
А потім Вікі на роботі стало погано. Голова крутилася, у очах все пливло. Начальник сказав, щоб йшла додому й не показувалася, поки не буде почувати себе добре.
Сергій прийшов з роботи, побачив дружину, кинувся до неї.
– Віко, що з тобою? Ти не просто бліда, ти зелена!
– Все в порядку, Сергію. Щось з’їла, мабуть. Ось начальник і відправив додому.
– І давно ти так лежиш?
Віка знизила плечима.
– З обіду, десь.
– З глузду з’їхала. Чому мені не подзвонила? Вставай, їдемо в лікарню.
Віка знала, що сперечатися безглуздо.
Через дві години очікування в лікарні їх запросили до кабінету. Лікар усміхався. Віка ж була втомлена, хотіла їсти. Настрій був огидним, а він ще й посміхається. Вона ледве стрималася, щоб не висказати йому все, але лікар її випередив.
– Ну що, вітаю вас?
Вона й Сергій переглянулися.
–З чим? – обережно спитав чоловік.
– Ви вагітні. Термін, правда, невеликий, але…
Сергій так і сів. Віка розгублено дивилася на лікаря.
– Не може бути.
– Ще як може!
Віка, стримуючи стогін, стиснула зуби. Перейми почалися раптово. Вона, звісно, була морально готова, але фізично – ні. І навіть уявити не могла, наскільки це боляче.
– Вік, потерпи, зовсім трохи залишилося, – Сергій однією рукою крутив кермо, іншою тримав її за руку.
– Я тримаюся, коханий, тільки давай, будь ласка, швидше.
Їх уже зустрічали. Сергій завчасно подзвонив. Біля входу стояла медсестра. Хвилин 15 пішло на оформлення. Сергій рвав і метав.
– Ну що так довго? Невже не можна потім заповнити ці папери? Ви що, не бачите, що їй зовсім погано?
– Чоловіче, заспокойтеся. Не ви перший, не ви останній.
Двері в приймальне відділення відчинилися, і вийшла лікарка.
– Хто це у нас тут буянить?
Віка здивовано підняла голову.
– Рита?
– О, Сергію, і ти тут.
– Рита, – Сергій підскочив. – Рита, прошу тебе, зроби щось! Вікі зовсім погано, а ці тільки й пишуть свої папери!
Рита усміхнулася.
– Не хвилюйся, все буде в порядку. Ну що, Віко, пішли.
Віці було страшно. Дуже страшно. Вона розуміла, що щось не так. Ну не може бути так боляче! Якби в усіх так було, ніхто б не народжував.
У палату увійшла Маргарита.
– Зараз тебе відвезуть в операційну. Не хвилюйся. Тобі, до речі, говорили, що можливо кесарів?
– Так, говорили.
– От і добре. Все буде в порядку.
Поки вони доїхали на каталці до операційної, Рита йшла поруч.
– Як справи? Як живете?
– Та все добре. У Серьожи фірма, я дизайнером працюю, щоб вдома не нудьгувати. А ти як?
Рита махнула рукою.
– Та нічого особливого. Двічі заміжньою була. Перший руку підіймав, другий на чарку налягав. Так що я вільна пташка.
– Ой, ну сподіваюся, все буде добре.
Рита повернулася до неї, довго на неї дивилася, потім кивнула головою.
– Я в цьому не сумніваюся.
Віка намагалася вибратися з чогось липкого, холодного й важкого. Вона чула голоси, рвалася до них, але болото не пускало. Потім все ж таки вдалося розплющити очі й одразу побачити Серьожу. Очі його були на мокрому місці.
– Віко, Віко, тихіше, тихіше, лежи. Я зараз покличу лікаря.
Їй хотілося запитати, що з дитиною, але сили, здавалося, не було. З’явився якийсь чоловік у білому халаті, щось вимірював, комусь віддавав розпорядження, і Віка знову відплила. Але тепер уже в сон.
Остаточно прийшла до тями лише через два дні. Її перевели в палату, але ніхто нічого не говорив про дитину. До неї увійшов Сергій. Віка привстала.
– Що відбувається? Чому нічого не говорять про нашу дівчинку? Ти бачив її?
Він мовчки сів на стілець біля ліжка й навіть не поцілував її.
– Нашої дівчинки немає. Помилка лікарів. Я не можу. Не хочу більше нічого. Нехай я буду свинею, але одразу, як ти випишешся, я подаю на розлучення. Я тебе ні в чому не звинувачую, але ми більше не можемо бути разом. Гадаю, ти теж не зможеш.
Вона закричала. Сергій нарешті обійняв її, і вони довго разом плакали.
– Віка, не лякайся, нічого не сталося. Розумієш, я, мабуть, неправильно вчинив, і тому вирішив попередити тебе. Рита дуже просила твою адресу. Я правда не зміг дізнатися, навіщо вона їй, і сам не знаю, як дав.
– Цікаво, що їй потрібно?
– Не знаю. Справа в тому, що тоді, після всього, що сталося, Рита часто дзвонила мені. Запрошувала кудись. Але, як би це сказати… мабуть, я не виправдав її надій, бо не був готовий до нових стосунків.
Віку прокололо прямо в серце від цього зізнання.
Віка весь вечір усміхалася. Вона й думати забула про Риту. Думала лише про те, що дуже давно не розмовляла з Сергієм. Зазвичай віталися й прощалися.
А ввечері, коли вже збиралася спати, раптом почула, що хтось стукав у ворота. А ще ніби цей хтось плакав.
Вона вискочила на вулицю. Собака стояла перед воротами й дивилася на них якось розгублено. При цьому мовчала.
– Ти що, чого не гавкаєш?
Віка безстрашно відчинила ворота. Перед воротами плакала маленька дівчинка.
– Господи, ти звідки тут, у лісі?!
– Мене тітка привезла. Сказала: «Якщо піду прямо, то вийду до села». А я заблукала…
– Яка тітка? Яке село?
– Не знаю…
Дівчинка вся тремтіла.
– Ходімо до хати. Не бійся, все добре. Ми в усьому розберемося.
Дівчинка слухняно пішла за нею. Віка дала їй води, сіла навпроти.
– Скажи, а з ким ти живеш?
– Я з бабусею жила. Бабуся зла, весь час говорила, що я їй потрібна, як торішній сніг. Інколи приїжджала тітка, дочка бабусі. Вона привозила їжу, речі, але вона теж мене не любить. Говорила, що я мала їй допомагати, а я їй тільки заважаю.
– Жах якийсь. А тут ти як опинилася?
– Бабуся захворіла. Тітка приїхала й забрала мене. Я жила в такій гарній квартирі, у такому великому будинку. А потім вона привезла мене сюди й сказала, щоб я йшла прямо…
– Нічого не розумію. А тітку як звуть?
– Тітка Рита.
Віка повільно опустилася на диван. Дихати було важко.
– Скажи, а батьки?
– Тітка говорила, що я їм не потрібна.
Віка не могла вимовити й слова. Вона розуміла – у її голові відбувається вибух. Думки, що там народжувалися, лякали її настільки, що вона от-от могла з’їхати з глузду.
– Хочеш їсти?
– Дуже.
Віка посадила дівчинку за стіл, поклала їй вечерю, поставила чай.
– Я на хвилинку ворота зачиню, скоро повернуся.
Дівчинка, захоплена їжею, мовчки кивнула.
Віка, вискочивши на вулицю, набрала тремтячою рукою номер.
– Сергію, Сергію, прости, будь ласка, приїжджай якомога швидше. Я з глузду з’їжджаю.
– Віко, що сталося? Куди приїжджати?
– До мене, Сергію. Я розумію, цього не може бути, але до мене прийшла наша дочка.
– Що?
– Серьожа? Просто сядь у машину. Я чекаю на тебе.
Дівчинку звали Оля. Вона поїла, почала клювати носом, і Віка поклала її на диван. А потім, потім заспівала колискову. Колись вона їх багато заучувала в очікуванні доньки.
Сергій приїхав під ранок. Віка побачила в вікні світло фар. Загавкав собака. Вона вискочила, кинулася йому в обійми.
– Сергію, я з глузду з’їжджаю.
– Тобто нікого нема? Я правильно зрозумів?
– Неправильно. Ходімо, познайомлю тебе з нею.
Оля прокинулася, сиділа на ліжку й моргала. Сергій підійшов, зупинився.
– Віко та ж вона вилита ти!
Слідство почалося одразу після того, як прийшов результат ДНК. Ольга дійсно була їхньою донькою, а тітка Рита – тією самою Ритою, яка завжди хотіла собі не Макса, а саме Серьожу. Вона вирішила, що, втративши дитину, Сергій уже напевно піде від Віки. І ось тоді в неї буде шанс. Все розрахувала правильно, але крім одного – люди іноді розлучаються, але любити при цьому одне одного не перестають.
Рита верещала на суді. Вона була схожа на божевільну, що, в принципі, потім підтвердила експертиза.
Оля повільно ходила по їхній квартирі.
– Оце так! А ми тут житимемо?
– Так, моя хороша. Ось тут буде твоя гарна кімната, коли тато закінчить ремонт. А он там, бачиш, червона будівля – там буде твоя школа.
Оля раптом обернулася до неї й обняла.
– Мамо, а це правда, що я вам була не потрібна?
– Це неправда. Тебе в нас вкрали, і ми не могли тебе знайти. А ти дуже нам була потрібна, і ми з татом сильно плакали.
Оля зітхнула, притулилася сильніше й усміхнулася.
