— Що ти як мишка сидиш? Їж, Настю, а то вітер здує! — голосно сказала пані Олена, не соромлячись накладати собі печінкові рулетики прямо рукою. Мій наречений, Роман, сидів поряд, опустивши очі, і саме ця його мовчанка стала для мене більш нестерпною, ніж поведінка його родичів
Мій наречений Роман, хлопець із хорошої, здавалося б, родини, вирішив, що настав час мені познайомитися з його рідними. Ми разом були майже півтора року, планували весілля, тож це мало бути логічним кроком. Я — міська дівчина, виросла в багатоповерхівці, звикла до іншого темпу і зовсім інших манер.
Роман жив у приватному будинку на околиці міста, у такому собі передмісті, де, як я думала, люди такі ж, як і всюди — просто мають більше землі й тиші. Як же я помилялася. Ту поїздку до його батьків у листопаді минулого року я пам’ятатиму до кінця своїх днів, і досі не можу вирішити, чи варто мені продовжувати ці стосунки.
Наше знайомство відбулося цілком буденно. Ми разом працювали в одній фірмі, він — програміст, я — менеджерка проєктів. Роман був уважним, галантним, завжди відкривав мені двері, приносив каву. Навіть його одяг, хоч і простий, завжди був охайним та випрасуваним.
Він ніколи не говорив про своїх родичів багато, лише згадував, що вони люди прості, але працьовиті. І що живуть вони, ну, трохи старомодно. Я не надавала цьому значення. Думала, ну, може, у них вдома килими на стінах чи меблі радянських часів. Це мене не лякало. Мої батьки теж не з першого-ліпшого покоління мільйонерів.
Він запросив мене на обід у суботу.
— Настя, мої батьки хочуть тебе побачити, — сказав він якось увечері, коли ми вечеряли. — Я їм багато про тебе розповідав. Вони мене вже замучили запитаннями.
— О, це чудово, — відповіла я, намагаючись приховати легке хвилювання. — Що мені вдягнути? Може, купити якийсь подарунок?
— Не переймайся. Вдягнися, як зазвичай, — гарно, але зручно. Вони прості люди, їм не потрібен шик. А з подарунків… Ну, мама любить домашню випічку, але ти ж не мусиш. Я щось куплю.
У суботу вранці я хвилювалася. Довго вибирала одяг, зупинилася на темно-синій спідниці міді, білій блузці й елегантному кардигані. Нічого кричущого, але й не мішкувато. Зробила легкий макіяж. Роман приїхав по мене на своєму не дуже новому, але чистенькому автомобілі.
— Ти маєш чудовий вигляд, Настя, — посміхнувся він, цілуючи мене в щоку. — Батьки будуть від тебе в захваті.
Дорога до його будинку зайняла десь сорок хвилин. Ми виїхали за межі міста і заїхали в передмістя, де будинки стояли близько один до одного, оточені високими парканами. Будинок Романа був двоповерховим, обкладений старою цеглою, із невеличкою, але доглянутою ділянкою.
Щойно ми зайшли у двір, до нас кинувся невеликий, але дуже галасливий пес.
— О, це Жучка! Вона добра, не бійся, — запевнив мене Роман, швидко беручи його на руки.
На ґанку нас зустріла жінка, яка, як я одразу зрозуміла, була його мамою. Пані Олена була огрядною, з яскраво нафарбованими губами і в халаті. Так, у халаті. Серед білого дня. Це було перше, що мене здивувало.
— Ой, Ромчику, нарешті! — вигукнула вона, обіймаючи сина, а потім перевела погляд на мене. — А це, мабуть, Настя? Яка ти худесенька! Певно, зовсім нічого не їсиш. Проходь, проходь.
Я спробувала посміхнутися й подала руку.
— Дуже приємно, пані Олено, — сказала я.
Вона ледь стисла мою долоню і махнула рукою, запрошуючи до будинку.
— Та яке пані? Просто Олена. Сідай, де зручно.
У будинку було тепло, навіть спекотно, і пахло чимось смаженим і, здається, засоленими огірками. Вітальня була заставлена старими, масивними меблями. На стінах справді висіли килими, а на комоді стояло безліч фотографій у важких рамах.
— Тато зараз прийде, він в гаражі щось лагодить, — пояснила Олена. — Романе, а чого ти не скидаєш куртку? А ти, Настю, сідай.
Ми сіли на диван, який, здавалося, бачив кращі часи. Роман намагався розрядити обстановку.
— Мамо, ну, ми не надовго. Настя сьогодні не дуже добре почувається, тож просто зайшли привітатися.
Я здивовано глянула на нього. Це був перший натяк на те, що він чомусь соромиться мене чи своєї родини.
— Що ти таке кажеш, синку? А обід? Я ж так старалася! — ображено сказала Олена.
І тут до кімнати зайшов його батько, Василь. Він був високим, із замурзаним обличчям і в поношеному робочому одязі. Від нього пахло мастилом.
— О, а ось і наша гостя! — гучно промовив Василь, не витираючи руки, і простягнув мені одну з них. — Вітаю. Як справи, красуне?
Я була змушена стиснути його липку, чорну від мастила долоню. Це було дуже неприємно.
— Доброго дня. Добре, дякую, — ледве промовила я.
— Так, Настю, обід уже готовий, — заявила Олена. — Ходімо на кухню.
Кухня була невеликою, але чистою, проте заставлена, здається, всім начинням, яке тільки можна уявити. Стіл був накритий щедро: на ньому стояли величезні миски з салатами, тарілки з котлетами, печеня, соління.
— Сідайте, сідайте! — Олена показала мені на місце поруч із Романом.
— Олено, а де наш Андрій? — запитав Василь.
— Він прийде пізніше, він із друзями на риболовлі.
І тут почалося те, до чого я була зовсім не готова.
— То чим ти займаєшся, Настю? — запитав Василь, накладаючи собі повну тарілку.
— Я менеджерка проєктів у ІТ-компанії, — відповіла я.
— О, ІТ, — протягнув він. — Це там, де тільки в комп’ютер втупитися треба? А що ти вмієш робити руками?
Я відчула, як мої щоки спалахнули.
— Ну, я… я вмію готувати, шити трохи, — почала я.
— Готувати! Яке там готувати! Ти подивися, яка вона худенька, — втрутилася Олена. — З таких господині не виходять. Наша бабця Оля у твої роки вже трьох дітей мала і ціле господарство тримала!
— Мамо, не починай, — сказав Роман, благально дивлячись на мене.
— А що я такого сказала? Правду кажу! — відмахнулася Олена. — У наш час дівчата були іншими. А ти, Настю, скільки заробляєш? Ромчик сказав, що багато.
Це було так нетактовно, що я розгубилася. Я не хотіла обговорювати свої фінанси.
— Достатньо, щоб забезпечити себе, — сухо відповіла я.
— Достатньо! — засміявся Василь. — А нащо тоді наш Ромчик тобі з квартирою допомагає? Він же сказав, що ви разом її купуєте!
Тут я відчула справжній холод. Ми справді планували купувати квартиру разом, але я ніколи не просила його про допомогу — ми просто ділили витрати, як партнери.
— Ми плануємо спільне життя, і це спільне рішення, — пояснила я, намагаючись зберегти спокій.
— Ну так, спільне! — Олена взяла шматок котлети рукою і засунула до рота, не користуючись виделкою. — Наш Роман тобі як наречений — просто золотий. Роботящий, умілий, гроші в домі. Ти дивись, не прогав таке щастя. А то міські, вони такі — сьогодні тут, а завтра втекла.
— Олено, ти говориш такі речі, — пробурмотів Роман.
— А що? Вона має знати, яка в неї цінність, — заявила мати.
Василь почав розповідати, як він ремонтує їхній старий автомобіль і скільки він економить на сервісах. Його монолог був пересипаний просторіччями, які різали мені слух.
— Я сам усе роблю, не те що ці міські — з будь-якою дрібницею до майстрів біжать, — сказав він, дивлячись прямо на мене.
— Ми тут у селі звикли, що самі собі господарі, — додала Олена, беручи ложку печені і проливаючи соус на скатертину. — А ви, міські, що? Нічого самі не вмієте. Навіть картоплю почистити.
Мене охопило почуття глибокої незручності. Це не було простою розмовою, це був справжній допит із відвертим знеціненням мого життя та моїх досягнень. Я почувалася, ніби потрапила в якийсь інший вимір, де відсутні елементарні правила пристойності.
— Я думаю, що кожна людина має свої вміння, — сказала я, намагаючись не звучати надто різко. — Роман, наприклад, чудовий програміст.
— Програміст! — Василь махнув рукою. — Це не робота, це баловство. От я — я робітник! На заводі стільки років!
— Романе, а ти покажи Насті, який у тебе тут безлад! — раптом сказала Олена. — Вона ж уміє прибирати, може, допоможе тобі.
Роман виглядав пригніченим.
— Мамо, будь ласка, — сказав він тихо.
— Та що ж таке? — мати явно була незадоволена його поведінкою.
Ми сиділи за столом, і мені здавалося, що минула вічність. Я майже нічого не їла, хоча Олена постійно наполягала:
— Їж, Настю, їж! Що ти як мишка сидиш? Он яка у тебе талія, скоро зламається!
Я ледь стримувалася, щоб не вибухнути. Це було грубо.
Нарешті, Роман сказав, що нам час іти.
— Ми заїдемо додому, бо Насті треба дещо взяти, а потім у нас зустріч.
— Яка ще зустріч? У суботу! — здивовано вигукнула Олена. — Може, краще тут посидите? Я варення свіже відкрила.
— Ні, мамо, ми мусимо, — Роман був непохитний.
— Ну що ж, — зітхнула Олена, — тоді хоч сфотографуймося на пам’ять.
Я цього не хотіла, але мусила погодитися, аби не загострювати ситуацію. Вона витягла свій старий телефон і змусила нас усіх притиснутися один до одного.
— Дивіться, яка гарна сім’я, — промовив Василь.
Коли ми нарешті вийшли з будинку, я відчула величезне полегшення. Ми сіли в машину, і я не могла вимовити ні слова. Роман, здавалося, теж був напружений.
— Настя, вибач, — тихо сказав він, коли ми від’їхали.
— За що? — запитала я, дивлячись прямо перед собою.
— За них. Вони… ну, вони такі. Я ж попереджав.
— Романе, — я повернулася до нього, — ти попереджав, що вони прості. Але не попереджав, що вони будуть мене відкрито критикувати, допитувати і знецінювати. Твоя мама їла руками, а твій тато потиснув мені руку, не витерши її після мастила. Це не простота, це… це некультурність.
— Це їхня звичка! Вони так живуть усе життя, — виправдовувався він.
— І ти вважаєш, що це нормально? Твоя мама сказала, що я погана господиня, бо я худа. Твій тато назвав твою роботу баловством! І чому вони обговорювали наші фінанси? Ти що, розповідав їм усі деталі нашого життя?
— Ну, трохи. Вони ж мої батьки.
— Романе, це порушення моїх особистих кордонів. Ти не мав права цього робити. І чому ти сказав, що я недобре почуваюся? Ти мені збрехав.
Він мовчав деякий час.
— Я просто хотів, щоб це швидше закінчилося. Я знаю, вони складні. Але вони мене люблять.
— Я не сумніваюся в їхній любові, — сказала я. — Але мені було дуже незручно. Мені здається, вони вважають мене негідною тебе.
— Нічого вони не вважають! Вони просто намагалися пожартувати.
— Жарт, коли мені кажуть, що моя талія скоро зламається?
Я відчула, як на очі навертаються сльози від образи. Я, здавалося, пережила справжній стрес.
— Я не хочу, щоб наші діти виховувалися в такому середовищі, — вимовила я.
— Які діти? Ми ще не одружені! — вигукнув він.
— Але ми ж плануємо. І якщо я маю стати частиною цієї родини, то це має бути двосторонній процес. Вони не виявили до мене жодної поваги.
Роман зупинив машину біля мого будинку.
— Настя, я тебе дуже прошу, не роби висновків одразу. Дай їм ще шанс. Вони просто не знають, як спілкуватися з… міськими.
— Не знають, як спілкуватися? — перепитала я. — Це звичайна ввічливість. Сказати людині, що вона занадто худа або що її робота — це баловство, це не ввічливість, Романе.
Я вийшла з машини, відчуваючи спустошення. Роман намагався мене обійняти, але я відсторонилася.
— Я подзвоню тобі пізніше, — сказала я.
— Добре. Настя, будь ласка, не гнівайся.
Я зайшла до квартири й одразу кинулася в душ, щоб змити з себе той неприємний запах мастила, соління і духоти. Я сиділа в тиші, намагаючись проаналізувати свої почуття.
Я люблю Романа. Він добрий, уважний, і в наших стосунках усе чудово. Але його родина… Це був той світ, якого я боялася. Світ, де нема меж між своїм і чужим, де відсутнє поняття такту і де тебе оцінюють лише за тим, наскільки ти відповідаєш їхнім уявленням про те, якою має бути жінка.
З того дня минув тиждень. Ми спілкуємося з Романом, але я уникаю обговорення його родичів. Він намагається вибачатися за них, але робить це якось непереконливо, ніби він і сам не знає, як захистити мене від їхньої так званої простоти.
Я розумію, що не можна вимагати від людини відмовитися від своєї родини. Але я також не хочу приректи себе на постійне відчуття незручності й приниження. Я хочу, щоб мене поважали, а не оцінювали, як товар на ярмарку.
Мій розум каже мені, що я маю бути сильнішою і боротися за своє щастя. Але серце стискається при думці про те, що мені доведеться проводити свята з Оленою та Василем. Як ми будемо виховувати дітей, якщо вони матимуть таких бабусю і дідуся, які знецінюють мій спосіб життя?
Це знайомство змінило моє уявлення про Романа. Його пасивність у тій ситуації, його небажання захистити мене… Це змушує мене сумніватися. Чи готова я на таке життя?
Іноді мені здається, що вся наша любов із Романом не варта тих нервів, які я відчула за той обід. Я думаю, що він, можливо, просто не помічає грубості своїх батьків, бо виріс у ній. І це найстрашніше.
— Настю, у нас у неділю буде сімейне барбекю, — написав він мені вчора. — Хочеш приїхати?
Я досі не відповіла.
Я роздумую над цим уже кілька днів і не можу знайти правильного рішення. А ви як вважаєте, чи варто продовжувати ці стосунки, знаючи, що доведеться прийняти і його родину з усіма їхніми особливостями?
