— Що ти на себе одягла? Стешо, що це за лук?! Ти виглядаєш, як сільська дівчина! — мама стояла посеред кімнати, склавши руки, і дивилася на мене так, ніби я натягнула мішок на голову.
Я мовчала. Що я могла сказати? Мені дев’ять. І я не знаю, що таке «лук», окрім цибулі. Я просто витягла з шафи те, що було ближче. Чорні бриджі й синя толстовка — мені здавалося, вони гарно пасують. І ще — не нове, бо мама казала, що в новому гуляти не можна. Тільки «на люди».
— Вся в бабусю, — зітхнула мама й попрямувала до шафи. Вона сама вирішувала, що мені вдягати.
Я завмерла. Мовчки й гаряче молила всіх небесних янголів: «Тільки не спідниця, тільки не спідниця…» Бо як можна бігати у дворі, грати у футбол і ловити хлопців, коли ти в спідниці? А ще ті самі хлопці можуть її підняти — вони часто так роблять, коли хочуть пожартувати.
Я ж не Інна. Інна — це як принцеса. Їй не потрібно бігати чи стрибати, вона завжди гарна, завжди правильна, і мама її любить. Мене… ну, так собі. Я не була запранована, просто з’явилася. Іноді мені здається, що мене випадково залишили, і час від часу про це шкодують.
— Віддала б я тебе своїй матері, — іноді буркала мама. — Та зробила б із тебе сільську дівку, як і сама.
А бабуся не раз казала: «Давай її до мене. Місця вдома вистачить, город є, школу пройти — не проблема. І мені не так самотньо буде». Мені так хотілося. У бабусі завжди пахне пиріжками, а не парфумами. І вона ніколи не каже, що я «недостатньо міська».
Мама відмовляла. Мовляв, виростеш, ще подякуєш, що не стала «колгоспницею». Але хто сказав, що колгоспниці погані?
Я виросла. І захотіла стати ветеринаркою. Бо люблю тварин. І тому що у бабусі завжди були кури, кози, пес Рябко. Я з ними розмовляла частіше, ніж із батьками. Але вдома сказали:
— Ветеринар?! Тваринам хвости крутити в бабусиному селі? Та ми стільки сил у тебе вклали!
– Які сили?! — хотілося закричати. Коли мене сварили за кожен одяг, за кожен не той колір. Коли я плакала ночами через порівняння з Інною.
— А ти в чомусь краща за мене? — якось запитала Інна, не відриваючись від телефону. — Я на економіста вступила. А ти — в село.
Ну і нехай. У селі мене хоча б розуміли. І поважали. Я працювала на агрофірмі, перевелася на заочне, допомагала бабусі. І, коли там запропонували роботу зоотехніка, я погодилася. Це був мій шанс. І моє життя.
Я вийшла заміж. Чоловік був старший на кілька років, розумний і добрий. Бабуся його схвалила, і мені того було досить. Батьків я запросила на весілля — для галочки. Вони не прийшли. Не прийшли й після появи доньки. Не приїхали провести бабусю в останню путь.
— Розвалюху свою сільську вона тобі, мабуть, залишила? — спитала мама телефоном, і, почувши «так», просто поклала слухавку.
Я ще довго хотіла їм дзвонити. Але щоразу згадувала слова: «сільська», «колгоспниця», «гірша», — і бажання зникало.
Тепер у мене був інший світ. Чоловік, донька, свекор, який заміняв мені тата, золовка, яка стала подругою. Ми жили спокійно, як родина. А потім Наталка пішла в перший клас. Її вчителька почула, як вона співає, і сказала, що в дитини абсолютний слух. Порадили музичну школу. Місто. Єдина школа — і я пішла з донькою туди.
І там — у коридорі — побачила Інну.
Вона теж прийшла — з сином. Спершу скривила губи. А тоді — втупилася в мій брелок з ключами. Там було написано BMW. Здається, у неї в голові щось клацнуло.
— Привіт, сестричко. Давно не бачились. Заміж вийшла? — кивнула на обручку.
Погляд сковзнув по моєму манікюру, зачісці, на рюкзак Наталки — той самий, що подарував дідусь. Інна явно не чекала такого побачити.
— О, то значить, багата стала, а родичів соромишся? — сказала вона, коли я вже хотіла попрощатись.
— Інно, вас не було в моєму житті п’ятнадцять років. Хто кого соромиться?
— Ну, ми ж не знали, що ти за розум взялася. Була колгоспницею — і залишилася.
Я тільки усміхнулася. Хай би спробувала повторити це при моєму свекру. Той би їй пояснив і про колгоспи, і про повагу, і про те, що слово ображає іноді більше, ніж тиша.
Увечері я розповіла все чоловікові. Він тільки знизав плечима:
— Побачиш, прийдуть ще.
І він мав рацію. Бо наступної суботи на подвір’ї загавкала собака, і у двері подзвонили і загавкала собака на подвір’ї.
— Та хто ж це до нас у таку рань? — здивувалася Стефа, витираючи руки об рушник після приготування сніданку.
Чоловік вийшов на ґанок першим, але вже за хвилину покликав її тоном, у якому читалося: «пам’ятаєш, ти казала, що ще повернуться? От і повертались».
На подвір’ї стояла Інна. Позаду неї — мати. Обидві в куртках, що явно не відповідали погоді: тонкі, але дорогі. У руках пакети — ніби гості. Хоча гості зазвичай не приходять без дзвінка після п’ятнадцяти років мовчання.
— Ми подумали, що треба вже миритися, — сказала мати, не глянувши на доньку в очі. — Ми ж родина, як не як. От приїхали — познайомитися з онукою, та й побачити, як ти живеш.
— А ви думали, я не живу? — спокійно, без усмішки, відповіла Стефа. — А ви заходьте, якщо вже приїхали. Тільки чай у нас звичайний, не з ароматизаторами. І пиріг простий, з капустою, не з лососем.
Інна скривилася, але змовчала. Зайшли до хати. Мати озиралася, мов на музейні експонати: торкалася вишитих серветок, вдивлялася в дерев’яні меблі, які ще дід власноруч тесав.
— Тепленько у вас, — врешті мовила. — І ремонтик нічого. Видно, гроші є.
— Гроші — це не головне, — спокійно відповіла Стефа. — У бабусі я навчилася, що головне
— любов і праця. А ви що, просто так вирішили навідатись?
Інна переминалася з ноги на ногу.
— Та так… син у місті вступає, гуртожиток дали якийсь страшний… ми подумали: ти ж тут сама, удвох із чоловіком, місця багато… Може, на рік його до вас? Він тихий, не заважатиме.
— Ага, — кивнула Стефа, дивлячись на матір, — а потім і ви, мабуть, переїдете, бо в місті комуналка дорога? І не одразу, звісно — спочатку в гості, потім «ми трохи побудемо», потім — «а давай об’єднаємо господарство».
— Ну що ти таке кажеш, — обурилася мати. — Ми ж по-людськи…
— А по-людськи було, коли мене виставляли з хати? Коли бабуся пропонувала вас пробачити, а ви казали, що я «не така»? Коли ви телефонували тільки, щоб дізнатися, що вам залишилось у спадок?
Запала тиша. Десь у кімнаті загуркотіло — Наташа шукала щось у своїх іграшках.
— Ви мене пробачте, якщо хочете, — сказала Стефа нарешті. — Але в цій хаті місце лише для тих, хто мене не ображав усе життя. Ви можете заходити, як гості. На годину. На чай. Але жити тут — ні.
Інна знову скривилася, але цього разу — від образи. Мати опустила очі.
— Ну, гаразд, ми, мабуть, підемо, — пробурмотіла вона. — Ми не думали, що ти така…
— Саме така, — кивнула Стефа. — Я — донька своєї бабусі. А не ваша вигадана версія про «колгоспницю».
Вони пішли мовчки. Стефа стояла на ґанку ще хвилину, поки за ворітьми не затихли кроки. А тоді повернулася до хати, поставила чайник, і, пригорнувши доньку, подумала:
«Нарешті. Вперше за всі роки я не виправдовувалася. І знаєш, бабусю, я вважаю, що ти мною б пишалася».
