— І скільки можна? Ти просилася на тиждень, а минуло вже два. Давай-но, дорогенька, збирай свої манатки — і гайда.
— Але, Валентино Степанівно, ви ж знаєте — нам нікуди йти. — Стасик.
— Що ти мені все про Стасика! Стасик — мій онук, а ти-то мені хто? І Пашка он — невідомо, рідня нам чи ні. Не дарма ж тебе Стасик вигнав. Може, справа тут не тільки в тому, що ти погана дружина.
Катя зі сльозами на очах дивилася на неї.
— Що ви таке говорите? Чому я погана дружина? І чому Паша не його син?
— Якби ти була хорошою дружиною, то Стасик ніколи б тебе не прогнав. Але, загалом, щоб завтра вранці, як із чергування прийду — духу вашого тут не було.
Макар Сергійович ходив із кута в кут. На дивані з холодним рушником на чолі лежала його дружина.
— Насте, я не вірю. Розумієш, ти фізично не могла її впізнати. Не могла — і все тут. Минуло більше двадцяти років.
— Макаре, мені байдуже на всі твої припущення. Повторюю тобі ще раз: я відчула. Спочатку відчула, а вже потім побачила її. І тоді зрозуміла — це вона.
— Ні, так не буває. Зрозумій, цього не може бути з багатьох причин. По-перше, минуло занадто багато років. Вона виглядає так, як ти, можливо, і припустити не можеш. По-друге, ти ж знаєш, як її шукали. Знаєш, скільки людей її шукало. Якби вона була в місті — її давно б уже знайшли.
Настя сиділа на дивані, похиливши голову. Якийсь час мовчала, потім впритул подивилася на чоловіка.
— Не розумію, куди все поділося. Куди поділося все те, що було між нами? Раніше ти ніколи б так не сказав. Раніше ти вірив мені, кохав мене.
Макар сів поруч.
— Настю, я просто непокоюся. Ти вже вбила собі в голову, що це вона. Потім виявиться, що ні. І що тоді? Знову перетворишся на незрозуміло кого.
— Та як ти не можеш зрозуміти? Ті дівчата — вони були просто схожі. А тут я спочатку серцем відчула, розумієш? А вже потім почала шукати очима, що мене так схвилювало.
Макар похитав головою.
— Насте, я не знаю. Звісно, мені, як батькові, дуже хочеться в це вірити. Але як людина я чудово розумію — чудес не буває. Не буває, розумієш? Не може знайтися людина, загублена двадцять років тому ще дитиною. Не може.
— Думаєш, мені легко? Думаєш, я її забула? Ні. Я просто не дозволяю собі думати про це.
Анастасія Романівна подивилася на чоловіка величезними очима.
— Макаре, прошу тебе востаннє. Будь ласка, я тобі обіцяю — якщо це не вона, я більше не буду. Я постараюся не вишукувати більше очима тих, хто може бути схожий на нашу доньку.
Макар Сергійович зітхнув, обійняв дружину.
— Настю, та хіба ж я можу тобі заборонити? Звісно, ні. Це ж просто неможливо. Гаразд, розказуй — як зустрілися, де.
Анастасія Романівна одразу ж розправила плечі й стала серйозною.
— Я йшла з ринку. Не захотіла їхати на машині, пішки пішла. Думала, що нічого купувати не буду, а тут яблука гарні, там зелень… Не захотіла таксі викликати. Сам знаєш, як я до цього ставлюся, тому вирішила скоротити шлях через приватний сектор.
Макар навіть схопився.
— Насте, ти що — була в тому районі?
Вона кивнула:
— Знала, що будеш лаятися, тому й змовчала.
Чоловік зітхнув.
— Неймовірно. Та ти ж не дитина.
Дуже давно, більше двадцяти років тому, саме в тому приватному районі сталося лихо, що поділило їхнє життя на «до» й «після».
Тоді Макар ще не був настільки заможним і впливовим, але з простих людей уже вибився. Починали життя саме в тому приватному секторі, а потім переїхали, купили квартиру, майже одразу — будинок.
Не цей, звісно, набагато менший, але вже в хорошому районі міста. Вочевидь, що ті знайомі, що залишилися в занедбаному районі, як називали те місце, заздрили їм чорною заздрістю. Але Настя все одно іноді заїжджала до подружок, хоч Макар просив без нього ніколи цього не робити. От ніби відчував щось.
Настя з донькою були в гостях у подружки. Коли збиралися додому, уже темніло. Довго чекали таксі. Потім Настя вирішила йти додому пішки. Подруга провела до половини шляху. Далі — самі. Макару не подзвонила — знала, що лаятиметься.
Удар по голові — саме тоді, коли вже майже дійшли. Крик доньки — і темнота.
Опритомніла через тиждень у лікарні майже овочем. Довго не розуміла, де вона, що сталося. А як зрозуміла, то дізналася, що Маринка пропала, — так і впала в кому.
Анастасія Романівна не брала участі в пошуках, бо п’ять місяців перебувала між цим і тим світом. На Макара тоді звалилося все. Він шукав доньку, а ще розривався між пошуками й дружиною.
Нічого. Взагалі ніяких слідів. Довгий час підозрювали ту саму подружку, але не змогли нічого довести. Потім вона поїхала. Пошуки поступово зійшли нанівець.
Настя й сама бродила вулицями, іноді навіть не розуміючи вже, куди йде й навіщо вона тут. Кілька разів зустрічала дівчаток, які чимось нагадували Марину. Кожного разу виявлялося, що це помилка, що дівчатка просто схожі. І щоразу, коли виявлялася помилка, з Анастасією Романівною траплялася біда. Вона просто провалювалася в страшну депресію, з якої без лікарської допомоги вибратися не могла.
— Макаре, того дня дорога була перекрита, і по цій вулиці ходили люди, багато людей. Я була не одна. Коли я проходила повз один із будинків, з хвіртки вийшла молода жінка. Розумієш, вона ще була до мене спиною, а в мене вже серце просто зупинилося. Потім вона обернулася — і я побачила твої очі. Твої. Розумієш, Макаре?
Він зітхнув. Розумів, що це лише плід її уяви. Але що він міг вдіяти? Відмовити дружині? А раптом? Ну, один шанс на мільйон таки завжди є.
— Підемо. Покажеш мені той будинок, а далі вже сам вирішу, що робити.
— Ось. Ось цей будинок.
Макар зупинив машину. Як же давно він тут не був. Багато років. Він щиро ненавидів цей район. Щиро намагався забути своє життя тут.
— Сиди. Сам зайду й запитаю.
— Я з тобою.
Макар подивився на дружину, зітхнув, дістав телефон.
— Григорію, терміново під’їжджайте за адресою, — і продиктував.
Гриша багато років працював у нього начальником служби безпеки.
Макар постукав, штовхнув двері. Із-за столу назустріч їм встав чоловік — пом’ятий такий. У домі було не прибрано, на дивані лежала дівчина у червоному халаті. Макар питально подивився на дружину. Настя заперечно похитала головою й поглядом показала на стіну. Там висіла велика фотографія: цей чоловік, молода жінка й зовсім крихітна дитина.
— Ви хто? — Чоловік дивився на них каламутним поглядом. Учора вони непогано посиділи, а от сьогодні у Стасика боліла голова. «Відбій» був не можливий, бо вночі на роботу.
— Мене звати Макар Сергійович. Я б хотів поговорити от із цією жінкою, — він кивнув на фото.
— З Катькою? Так вона тут більше не живе. Вигнав я її з малою дитиною. А що? Може, він нагуляний? Будинок взагалі-то мій, а в неї — ні кола, ні двору. Дитдомівська. Чого не жилося нормально? «Стасик, не пий. Стасик, у тебе вдома сім’я, ти повинен ночувати вдома». От тобі й принцеса.
Макар і Настя переглянулися.
— То де вона зараз?
— Поняття не маю. Вам треба — ви й шукайте. І взагалі, будь-яка інформація коштує грошей.
У будинок увійшли ще чоловіки — здоровенні, коротко стрижені.
— Інформацію ти даси нам сам, безкоштовно. А ще розкажеш, як у тебе вистачило совісті вигнати жінку з малою дитиною.
Дівчина на дивані запищала. Обличчя у чоловіків були вже дуже недружні. Стасик поблід.
— Ну, вона, здається, до баби моєї пішла. Їй просто більше нікуди.
Адресу бабусі й адресу дитячого будинку, де вона росла — швидко.
Вирішили спочатку заїхати в дитбудинок. Там бесіда вийшла дивною. Ніхто не знав, звідки дівчинка, ніхто не міг знайти документів. А потім якась літня санітарка згадала, що її привела місцева, начебто Наталя.
Настя похитнулася.
— Наталя… А вона ще живе тут?
— Ні, поїхала кудись того ж дня, здається, і все — зникла. Обіцяла документи піднести на дівчинку. От і вийшло. Ніхто про неї нічого не знав. Що придумали — те й написали.
Настя сіла, подивилася на блідого Макара. Наташею звали ту саму подругу, в якої в той вечір вона була з донькою. Цього просто не могло бути. Хоча… Якщо подруга поїхала, чому перестала зовсім підтримувати стосунки з Настею? Вони ж не сварилися. Настя завжди намагалася їй допомогти — та так, щоб Макар нічого не дізнався.
Вони вийшли з дитячого будинку. На руках були всі документи, всі медкарти — загалом, усе, що взагалі збереглося, на Катю. Коштувало це Макара сущі дрібниці — навіть гаманець не став тоншим.
— Ну що, навідаємо бабусю Стасика?
— Макаре, ти думаєш, що Катя ще там?
— Не знаю, що й думати. Ти ж розумієш — яблуко від яблуні… Але завжди бувають винятки.
Валентина Степанівна довго не могла зрозуміти, чого від неї хочуть, а коли зрозуміла — навіть розсміялася.
— Звідки мені знати, куди вона пішла? Пожила у мене два з гаком тижні — що ж я, годувати її з її дитиною наймалася? Ще коли Стасик одружився на ній, ми всі говорили: «Брати дівку з притулку — це божевілля. Ніколи вони людьми не стають».
— Як вам не соромно? Вона ж одна з малою дитиною! — Макар Сергійович навіть голос підвищив.
Бабуся уважно подивилася на нього:
— А ти щось дуже схожий із нею. Рідня що, знайшлася?
— Це вже не ваша справа. Куди вона пішла — знаєте?
— Ні. Ну, можна подумати… Я ж не зі зла. Просто — пора вже й совість мати. І потім я ж не знала, що в неї родичі такі.
Макар скривився, ніби від зубного болю.
— То куди вона могла піти, думайте?
— Е-е… хіба що на вокзал. Більше тут і переночувати ніде. Не пустять нікуди.
Вони вийшли на вулицю. На небі палали зорі. Бабуся поспішала поруч, зазираючи Макарові в очі.
— Я ж показати можу, де вокзал. Проведу. Тут далеко, правда, але ви ж всі на машинах — і старесеньку покатаєте.
Макар зупинився, ледве стримавшись, щоб не наговорити грубощів, і спокійно відповів:
— Ідіть, бабусю, додому. Самі впораємося.
Вони метнулися в бік вокзалу. Усі разом кілька разів обійшли й вздовж, і впоперек. Але нікого схожого на Катю з дитиною не знайшли. Навіть привернули увагу поліцейських. Коли ті зрозуміли, що власне робить відома в місті людина на вокзалі, один із служителів порядку запитав:
— А на автовокзалі були? Тут рідко хто ночує, бо наряд цілодобово пильнує, а от там цілком можуть.
До автовокзалу їхали мовчки. Коли Анастасія вийшла з машини, Макар з тривогою подивився на неї.
— Настю, усе в порядку?
Вона сіла на підніжку машини.
— Макаре, постривай, давай посидимо хвилин п’ять. Щось мені недобре.
— Чому? Щось сталося?
Настя підвела очі.
— Сама не знаю. Ось зараз, поки їхали, думала… А якщо її тут немає — тоді що? Жодних слідів…
— Перестань. Тепер ми знаємо ім’я, та й взагалі багато про неї знаємо.
Анастасія кивнула:
— Так, вірно. Знайдемо. А якщо це не вона?
Макар навіть зажмурився.
— Ось тепер я нічого не розумію. Ти не хочеш піти туди?
— Хочу.
— Ти ж сама все чула. Дівчинку привела Наталя. Ну не може бути таких збігів, розумієш? Не може. До речі, Гриша вже навів справки. Та твоя подруга поїхала недалеко. Там спилася й через п’ять років після приїзду не стало її.
Настя дивилася на Григорія, що стояв неподалік. Він був кмітливим, спокійним, але водночас молодим. Прийшов одразу після армії. Спочатку — у вахтери, потім — у охоронці, а потім — у начальники. Настя його мало не за сина вважала.
— Гришенька, сходи, подивися. Щось мене ноги зовсім не тримають.
Катя розуміла, що Паші холодно, бо він усе міцніше й міцніше тулився до неї. Вона притискала сина до себе й сама дрімала. Намагалася не спати, але втома брала своє.
— Катерино!
Вона здригнулася, розплющила очі. На неї дивився молодий чоловік і посміхався якось по-доброму.
— Ми вас обшукалися. Ходімо, вас чекають.
— Хто?
— Ходімо — побачите. Давайте, допоможу.
Пашка прокинувся й налякано дивився на незнайомця. Гриша простягнув до нього руки. Катя вже хотіла сказати, що він боїться незнайомих, але Паша пішов до нього. Це було, звичайно, дивно. Вона покірно встала й пішла слідом. «Все одно син у нього, тож я за ним куди завгодно».
Вони підійшли до дорогої машини. Катеринине серце почало калатати, адже вона побачила ту саму жінку. Вона бачила її мигцем один раз — і з тих пір ніяк не могла забути. От не знала — чому. Наче звичайна жінка, та ні.
— Маринко, це ти?
Катя похитнулася. Цей голос… У голові сплив її, Катин, плач — тому що… тому що поруч не було цього голосу.
Катя розгублено прошепотіла:
— Мамо…
За хвилину вони стояли, обійнявшись усі разом, й ридали всі: і Настя, і Катя, і Макар. А Гриша тримав на руках Пашку й пояснював:
— Ну все, хлопче, закінчилися твої страждання. Тепер у тебе такі дід із бабою, що ні в кого ніколи не було.
Цю ніч Катя з Пашею ночували уже в батьків. І якось довго не вдавалося заснути. А ще Катя й сама не розуміла, як у Гриші виходило так, що Пашка за ним усюди ходив хвостиком.
Ну а ще через рік Катя й Гриша зіграли весілля.
