Я зайшла до своєї квартири, втомлена, але задоволена після робочого дня, мріючи про чашку чаю та тишу. Та замість спокою на моєму новенькому дивані, який я купила за 25 000 гривень, розвалився Тарас, мій колишній чоловік.
Його самовпевнена поза, наче він досі тут господар, миттю зіпсувала мені настрій.
— Що це за новини? Що ти тут забув? — вигукнула я, ледве стримуючи роздратування.
Тарас ліниво посміхнувся, розкинувшись на подушках, і поправив комір своєї сорочки.
— Привіт, люба. Чекав на тебе. Пізнувато з роботи повертаєшся, до речі. Софійка весь вечір сама, — кинув він із легким докором.
Я зняла пальто, повісила його на вішак і різко повернулася до нього, відчуваючи, як гнів закипає всередині.
— Я запитала: звідки в тебе ключі? — Мій голос став холодним, а гарний настрій випарувався.
— Софійка впустила. До речі, вона дуже зраділа, що я прийшов. Скучила за татом, хоч і велика вже, — відповів він, наче це все пояснювало.
Я склала руки ледве стримуючись, щоб не вигукнути щось різке.
— Звісно, всі за тобою скучили, жити без тебе не можуть, — іронічно кинула я. — А Софійка, бачу, так скучила, що вже кудись чкурнула.
— Ну, ми нормально поспілкувалися, поговорили. Потім прийшли її подружки, і вона з ними пішла. А нам із тобою, Олено, треба поговорити, — Тарас нахилився вперед, його тон став серйознішим.
— Нема про що. Все давно сказано й вирішено. Що ще тобі треба? — Я відчувала, як дратування наростає, але намагалася тримати себе в руках.
Ще місяць тому я б сприйняла його появу інакше. Мріяла, щоб він повернувся, розкаявся у своєму вчинку. Але тепер усе змінилося. Я змінилася.
Пів року тому моє життя перевернулося. Ми з Тарасом прожили разом сімнадцять років, і я була впевнена, що ми — одне ціле. Того ранку я готувалася до роботи, плануючи нашу поїздку на дачу до сестри.
— У суботу їдемо до Оксани, вони кличуть на шашлики. У її сина день народження, 10 років хлопчику, — сказала я, наносячи легкий макіяж у ванній.
— Олено, я не зможу. Їдь сама, — відповів Тарас, дожовуючи бутерброд.
Я визирнула з ванної, здивовано глянувши на нього.
— У сенсі? — перепитала я, відчуваючи, як щось у мені стиснулося.
— У прямому. Я від тебе йду, — сказав він спокійно, наче повідомляв про погоду.
— Та досить уже! Знов твої жарти? — Я роздратовано закотила очі. — Закінчуй снідати, ми спізнюємося!
— Я сьогодні не йду на роботу. Взяв відпустку на кілька днів, — додав він, і я помітила, що його голос звучить якось інакше.
Щось у мені тенькнуло. Я повільно вийшла з ванної, сіла навпроти нього за кухонний стіл. Тарас сидів, склавши руки, як школяр перед вчителькою.
— Ти, що серйозно? — запитала я, відчуваючи, як горло пересихає.
— Олено, ми розлучаємося. Я йду до іншої, — сказав він.
Я лише дурнувато посміхалася, не вірячи. Як це? Ми ж родина, ми разом так довго. Як можна просто взяти й піти?
— Йдеш? Чому? — ледве вимовила я.
— Я покохав іншу. Так буває. Ти маєш мене зрозуміти, — відповів він холодно.
— А я? Мені що робити? Ти любив мене, а тепер розлюбив? Як це взагалі можливо? — Я відчувала розгубленість і роздратування водночас.
— Наш шлюб вичерпав себе. Я більше не відчуваю до тебе того, що було. Жити лише для видимості сім’ї — безглуздо, — продовжував він, а я лише кліпала очима, не в змозі осмислити.
— А до неї, значить, відчуваєш? — Мій голос тремтів.
— Так. Пробач. З Софійкою спілкуватимусь, допомагатиму фінансово — 10 000 гривень щомісяця. Але в іншому це мій вибір.
Він обрав ранок буднього дня, щоб кинути ці слова, наче це щось буденне. Не вечір, не вихідний, коли можна було б підготувати мене. Це був його спосіб сказати: «Рішення прийнято, і тобі доведеться з цим змиритися».
Тарас пішов до молодої дівчини, Світлани, яку зустрів рік тому в супермаркеті. Я дізналася про це пізніше від спільних знайомих. Тоді я ще сподівалася, що він повернеться.
Кожного разу, коли дзвонив дверний дзвінок, моє серце стрибало. Але минали тижні, і я зрозуміла: він не повернеться.
Одного дня я поїхала з подругою Ларисою кататися на лижах, щоб хоч трохи відволіктися. Але невдало впала й не змогла стати на ногу. Довелося взяти лікарняний.
Сидячи вдома з тугою пов’язкою, я дивилася в дзеркало й бачила лише втому й розчарування. Я відчувала себе старою, непотрібною.
І раптом щось у мені зламалося. Я розплакалася, виплеснувши ввесь жаль. А потім умилася й вирішила: досить. Тарас мені більше не потрібен.
У стаціонарі я познайомилася з Олегом, спеціалістом, який лікував мою ногу. Він був розлучений, п’ять років тому переїхав до нашого міста, щоб доглядати за хворою мамою. Ми почали спілкуватися, гуляти в парку, пити каву в затишних кафе. Олег виявився людиною, яка змусила мене знову відчути себе живою.
— Олено, ти любиш тістечка? — запитав він якось, коли ми сиділи в кафе за 200 гривень за чашку кави.
— Обожнюю, особливо з кремом, — усміхнулася я.
— Тоді ми з тобою порозуміємося, — підморгнув він. — Я б і сам цілий день їв солодке, але мама каже, що я й так не худну.
Його гумор і теплота розтопили щось у мені. Я відчула, що можу бути собою, не боячись осуду.
І ось тепер Тарас сидить на моєму дивані, наче нічого не сталося.
— Я хочу повернутися, Олено, — сказав він, дивлячись мені в очі. — Я все зрозумів. Мені вас із Софійкою бракує. Ми ж родина.
Я дивилася на нього й не могла повірити в його нахабство.
— Ні, Тарасе. Не продовжуй, — твердо сказала я.
— Я розкаявся. Ти ж не можеш так просто все перекреслити! Подумай про доньку! — наполягав він.
— Я подумала. І саме тому тобі тут не місце. Йди до своєї Світлани, — відрізала я.
— Ти не можеш так! — Тарас підскочив із дивана, його голос став гучнішим. — Я маю право!
— Право? Ти зробив свій вибір пів року тому. Іди геть із нашої квартири, — мій голос був спокійним, але твердим.
Він не чекав такого. Думав, що я розтану, як раніше. Але я вже не та Олена, яка чекала його повернення.
— Якщо так, я поділю цю квартиру! — мовив він.
— Роби, що хочеш. — відповіла я, дивлячись йому прямо в очі.
Тарас пішов, грюкнувши дверима. Я думала на тому і все, але коли донька повернулася додому у її руках був пакет з його улюбленим тортом. Вона здивовано подивилася на порожнє місце, де він ще нещодавно сидів, і раптом розплакалася.
— Мамо, де тато? — запитала вона, здивовано витираючи сльози. — Я думала, що ви знову будете разом. Я пішла в магазин, купила його улюблений торт, щоб зробити йому сюрприз.
Мені стало так прикро. Я не могла відповісти одразу. Як пояснити доньці, що тато пішов, і цього разу він точно не повернеться?
— Він пішов, Софійко. І не повернеться. Це важке рішення для всіх нас, — сказала я, намагаючись зібратися і не показувати своїх почуттів.
Донька дивилася на мене зі сльозами на очах, ніби намагалася знайти відповіді в моїх словах. Я відчувала, як моє серце крається від жалю до неї і до себе.
Я не знала, що робити. Від одного погляду на її здивоване і засмучене обличчя я відчувала, як моє розуміння ситуації починає розпадатися.
Я могла б пробачити Тараса заради Софійки, але чи буде це правильно? Чи є сенс вертатися до того, що вже давно зруйновано? Він вже не той чоловік, якого я колись любила, і навіть у його словах не було щирості. У нього є Світлана, а я залишилася одна, намагаючись побудувати нове життя.
Але й до того, як я вирішу, чи можна пробачити, мені треба думати про Софійку. Вона переживає, попри все вона любить свого тата і більше за все мріє про те, щоби ми знову були разом.
І як мені бути? З одного боку є мій Олег, чоловік з яким у мене такі прекрасні побачення. зароджуються почуття. А з іншого боку моя доня, мій колишній, його зрада.
От як би ви вчинили у цій ситуації?
Головна картинка ілюстратвина.
