“Що люди скажуть, Валю? П’ята дитина, це вже перебір!” – знову лунало в мою сторону від свекрухи. Мені хотілося сказати, що це не перебір, а дар, що ми чекали цю дитину з таким самим трепетом, як і першу. Але я лиш мовчки повернулася й пішла в іншу кімнату, де на ліжку лежала маленька кофтинка кольору сонця
Нас з Іллею доля об’єднала майже двадцять років тому, і відтоді ми будуємо наше щасливе подружнє життя. У нас вже четверо діточок, і ось-ось на світ з’явиться п’яте янголятко. Та всі ці радісні події для свекрухи, Софії Іванівни, стали приводом для постійних невтішних коментарів. Мені здається, цього разу вона перейшла всі можливі межі.
Що може бути ціннішим за щасливу та дружну родину в сучасному світі? І все ж для моєї свекрухи цього завжди замало, і вона не втомлюється висловлювати свої зауваження. Особливо дістається кількості наших дітей.
«У вас дівчинка і хлопчик. Чудова пара. Чого ще ви хочете? Проблеми з автомобілем, брак місця в будинку. Я здивована», – вкотре продовжила свій монолог Софія Іванівна. Коли ми повідомили батькам, що чекаємо третю дитину, свекруха була категорично проти. І все ж наші діти її зовсім не турбують. Нам не потрібна няня, і ніхто нам нічого не платить. Ми самі справляємося.
Коли я була при надії четвертою дитиною, Софія Іванівна відвела Іллю вбік і, здавалося, почала йому читати лекції про доросле життя. Вона буквально запитала його, чи чули ми коли-небудь про планування сім’ї. «Діти – це дорога радість. Ви виглядаєте так, ніби у вас немає інших розваг», – бурмотіла вона. Вона нічого не сказала мені в обличчя, але й не виявила жодної позитивної реакції на мій стан.
Четверо дітей як ключ до щастя
Ми з чоловіком завжди мріяли про велику сім’ю. Усі мої цікаві стани та появи на світ дітей минали легко, тому доля була на нашому боці. Ми сприймали це як справжнє благословення. Нам судилося мати багато дітей. Діти заряджали нас енергією, і ми з Іллею по-справжньому закохалися у виховання наших малюків з першого дня їхнього народження.
Це правда, що четверо дітей – це справжній логістичний виклик. Новий просторий автомобіль став для нас дещо фінансовим тягарем, обійшовшись у 600 000 гривень, але оскільки ми обожнюємо подорожувати, це була суттєва інвестиція. У нас є великий будинок, який ми успадкували від бабусі та дідуся, і ми анітрохи не шкодуємо, що в ньому немає ультрасучасного обладнання.
Наш будинок живий. Він сповнений фотографій, іграшок та теплих спогадів. Навіть про його давніх мешканців. Він зовсім не для любителів мінімалістичного сіро-білого дизайну інтер’єру.
Враховуючи наш вік, я думала, що ми вже завершили розширення нашої родини. Але ні, я дізналася, що знову чекаю дитину. «Люба, дякую тобі. Я в захваті. П’ятеро дітей – це саме те, чого я завжди хотів», – ніжно сказав мій чоловік. Але, мабуть, це було єдине подібне бажання. Мої батьки, Олена Петрівна та Степан Андрійович, також збентежено хитали головами. Вони мовчали, утримуючись від нетактовних зауважень, але по їхніх обличчях було зрозуміло, що ми їх дуже здивували.
На жаль, свекруха не мовчала. Вона знову відвела мого чоловіка вбік, але досить голосно, щоб я все почула, ще й сказала: «Мені за тебе соромно. Що люди скажуть? Ти ж знаєш, у кого п’ятеро дітей… Ви як циркові артисти!” — дорікнула вона синові. Іллі це дуже не сподобалося.
Він схопив матір за руку, вставив їй у руку сумочку і подякував за візит. Перш ніж вона встигла озирнутися, вона вже стояла на вулиці.
Я не могла повірити своїм вухам. Це була просто неймовірна поведінка. Після того, як двері за нею зачинилися, в будинку запала тиша. Діти, які звикли до гамірних розмов бабусі, здивовано дивилися на нас. Ілля підійшов до мене, обійняв і поцілував у лоба.
«Не слухай її, Валюню. Вона просто не розуміє, що таке справжнє щастя», – прошепотів він. Його слова були бальзамом для моєї душі. Ми завжди були єдиною командою, і це було найважливіше. Ми разом пройшли через багато випробувань, і завжди підтримували одне одного.
Ми сіли на диван, і я відчула, як мої очі наповнюються сльозами. Це були сльози не розчарування, а якогось дивного полегшення. Я зрозуміла, що нам дійсно не потрібне її схвалення. Ми самі знаємо, що для нас найкраще.
«Ілля, а як же ж так вийшло? Чому вона так реагує? – запитала я, витираючи сльози. – Адже вона бачить, які у нас чудові діти. Вони всі розумні, веселі, виховані. Хіба це не головне?»
Ілля зітхнув. «Я не знаю, Валю. Я сам дивуюся. Можливо, вона боїться за нас, за наше майбутнє. Можливо, вона думає, що ми не зможемо забезпечити всіх дітей. Але ж ми справляємося, правда?»
«Звичайно, справляємося! – вигукнула я. – Ми завжди знайдемо вихід. А ці її слова… вони просто засмучують».
«Я розумію, – відповів Ілля. – Але давай не будемо про це більше думати. Нам є чим зайнятися, окрім як перетравлювати її слова. У нас є четверо чудових дітей, і скоро буде п’ятий. Це наш світ, і він прекрасний».
Його слова знову наповнили мене силою. Ми вирішили, що не дозволимо нікому зіпсувати нашу радість. Ми будемо насолоджуватися кожним моментом нашого життя, нашої великої та дружньої родини.
Наступного дня ми з Іллею вирішили поїхати до моїх батьків, Олени Петрівни та Степана Андрійовича. Вони завжди були для мене опорою. Коли ми приїхали, вони зустріли нас з теплою посмішкою. Моя мама обійняла мене, а тато потиснув руку Іллі.
«Привіт, донечко! Як ти себе почуваєш?» – запитала мама, дивлячись на мій живіт.
«Все добре, мамо. Тільки… – я завагалася, чи варто розповідати про вчорашній інцидент. – Софія Іванівна знову…»
Мої батьки переглянулися. Вони, мабуть, вже здогадувалися. «Валюню, не переживай. Ми знаємо, яка вона. Головне, що ви з Іллею разом і підтримуєте одне одного», – сказав тато.
«Саме так, – додала мама. – А ми завжди будемо поруч. І допоможемо, чим зможемо. Головне, щоб ви були щасливі».
Ми провели чудовий день з батьками. Ми багато розмовляли, сміялися, грали з дітьми. Я відчула, як тягар з моєї душі спадає. Я зрозуміла, що моя родина – це не тільки мій чоловік і діти, а й мої батьки, які завжди мене підтримають.
Минуло кілька місяців. На світ з’явилася наша п’ята дитина – чудова дівчинка на ім’я Оленка. Вона була такою крихітною і беззахисною, і одразу ж завоювала серця всієї родини. Діти були в захваті від нової сестрички. Вони навперебій хотіли її колисати, співати колискові, гратися з нею.
Життя стало ще більш насиченим, але й ще більш радісним. Наш дім був наповнений дитячим сміхом, шумом і метушнею. Це був наш маленький світ, наш рай.
Одного разу, коли я гуляла з Оленкою на вулиці, до мене підійшла сусідка, пані Галина. Вона була вже похилого віку, але завжди виглядала дуже доглянутою і доброзичливою.
«Валю, яка у тебе чудова дівчинка! – сказала вона. – Я пам’ятаю, як ти була при надії першою дитиною. Здається, це було вчора».
Я посміхнулася. «Так, час летить дуже швидко».
«А скільки у вас вже діточок?» – запитала пані Галина.
«П’ятеро», – відповіла я з гордістю.
Пані Галина здивовано підняла брови. «П’ятеро? Ого! Це справжнє щастя. Я завжди мріяла про велику родину, але так і не склалося. У мене тільки одна донька».
Ми трохи поговорили про дітей, про їхні успіхи в школі, про наші спільні клопоти. І я зрозуміла, що оточуючі люди, на відміну від свекрухи, ставляться до нас з повагою і розумінням. Багато хто захоплюється нашою родиною, а хтось навіть заздрить нашому щастю.
Я зрозуміла, що думка однієї людини, якою б близькою вона не була, не повинна впливати на моє життя. Головне – це моя родина, мої діти, мій чоловік. Ми щасливі, і це найважливіше. Ми самі творимо своє життя, і ніхто не має права нам вказувати, як жити. А Софії Іванівні я бажаю миру в душі, бо так жити – це, мабуть, дуже важко.
Я не знаю, чи зміниться колись ставлення Софії Іванівни. Можливо, вона ніколи не зможе прийняти, що ми щасливі не за її сценарієм. Але я навчилася відпускати це. Бо наше щастя — це наш вибір, і нам не потрібно його пояснювати чи виправдовувати.
Я дивлюся на нашу донечку Оленку, на її старших братиків і сестричок — і відчуваю впевненість. Ми йдемо своїм шляхом, іноді важким, але справжнім. І найважливіше — ми йдемо ним разом.
І все ж я ставлю собі запитання — і ставлю їх вам.
Чи були у вашому житті моменти, коли ви відчували осуд замість підтримки? Як ви з цим упоралися?
Чи варто чекати схвалення від інших, коли серце підказує своє?
А, може, ви теж зростили велику родину всупереч порадам і прогнозам — і не шкодуєте?
Я вірю, що кожен має право на своє щастя. І кожна історія — цінна. Розкажіть свою. Можливо, хтось саме зараз шукає відповідь, яку ви вже знайшли.
