fbpx
Події
Ще одна порожня хата: сільські жінки вмиpaють як квіти. Без метушні, без істepики, тихо і гідно

Сільські жінки вмиpaють як квіти. Без метушні, без icтерики, тихо і гідно. Вони працюють доки можуть, а коли вже геть ослабнуть, сеpце починає готуватися до зустрічі з незвіданим краєм, «де немає ні смутку, ні печалі, тільки життя вічне». Складають гроші на похopoн, готують одежу, кажуть, який образок вкласти їм у натруджені руки. Діти починають приїжджати частіше, кликати до себе, але вони воліють пoмepти у старенькій хаті. Їх дуже цікавить, коли саме, в який день вони пoмpуть, Бог простить їм цей невинний гріх.

Сусіди щоранку дивляться, чи йде дим з комина, приходять щодня. У них є телефон дітей, про все домовлено. Рідко яка жінка йде зі світу на самоті. Завжди хтось коло неї, якщо діти далеко і не встигають, або не вірять, що матері дуже погано. Вона ніколи не скаже, що їй дуже погано. Старі жінки не ходять по лікарях, не просиджують в чергах. Рідко яку з них побачиш у сільській лікарні. Вони знають, що час йти і хочуть самі, щоб життя скінчилось. Жартують з такими самими старими: «Коли йдем на черешні, Ганно?» Це такий евфемізм cмepті.

Вони намагаються не тримати навіть курей, а за кота чи пса домовляються, хто з сусідів забере до себе. Спершу вони перестають ходити до крамниці, тоді до церкви, тоді до сусідів. Дехто з них вміє висловити всю свою мудрість, назбирану за багато років. Небо їм розвидняється, вони відходять все далі від життя, бо вже слабнуть руки, щоб тримати все в порядку. Вони знають, що ніхто не буде битися за їхній скромний спадок. Запишуть його тій дитині, якій живеться найгірше, яку найбільше жаліють. Вчинять справедливо і мудро.

Читайте також: Для дружини пошкодував вишень: хіба ж він думав, що на її пoxoрон вони будуть

На пoxoрон прийде небагато людей, діти сидітимуть самі дві ночі коло тiла. Ніхто вже не голосить на похopoні, не зoмліває. Люди стали байдужіші, сеpце у них б’ється вже невлад зі Всесвітом. У хаті три дні й три ночі горітиме свічка. У порожній хаті. Її поставлять у миску з водою, щоб не спалила усе. Хоча для хати ліпше було б, аби вона вмepла разом зі своєю господинею.

Йдеш по селі і впізнаєш порожні хати по траві на подвір’ї, зарослому городі, по вибитих шибках і хвіртці, закрученій іржавим дротом.

Легко не любити село тому, хто ніколи не знав цих стареньких жінок, запнутих вицвілими турецькими хустками, ніколи не говорив з ними, не бачив їхньої доброї посмішки, що розквітає від найменшого знаку уваги. Хто не дивився на село з космосу, хто не читав Гесіода і пророцтв святої Михальди, переписаних в учнівському зошиті. Хто хотів, аби українського села ніколи не було, бо то шароварщина і хуторянство.Але без села не було б давно уже України, і в тих порожніх хатах висять досі у павутинні простесенькі образи і Шевченко.

Вчора ще одна хата стала порожньою. Я збирала золото осені – горіхи – під дощем і снігом коло нашої, теж порожньої хати. Давно вже порожньої. А та вистигла лише вчора.

Етюд львівської письменниці Галини Пагутяк

Реклама

Related Post

facebook