Я сиділа за кухонним столом, тримаючи в руках чашку з охололим чаєм, коли мій вітчим, дядько Петро, слабким голосом промовив: “Олено, забери мене до себе. Я більше не витримаю тут самотності, дивлячись на ці стіни день у день”.
Його очі, тьмяні від недуги, дивилися на мене з такою надією, що душа краялась. Я знала, що не можу сказати “так” – моє життя з донькою, робота, власні плани не дозволяли.
Але відмовити теж було неможливо, бо це означало б зрадити останню волю мами. Як вибрати між своїм комфортом і обов’язком перед людиною, яка виховувала мене, хоч і не була рідною?
Моє дитинство пройшло в маленькому містечку на півдні України, де дні тягнулися повільно, як річка влітку. Рідного батька я майже не пам’ятаю – він зник з нашого життя, коли мені було всього п’ять років, а моєму старшому братові Андрію – десять.
Мама розповідала пізніше, що він не міг знайти роботу і часто сидів удома, не допомагаючи по господарству. У моїй пам’яті залишилися лише розмиті образи: мама, втомлена, з заплаканими очима, намагається нагодувати нас, дітей, простою їжею.
Вона працювала на фабриці, шила одяг, і поверталася ввечері з болем у спині, але завжди знаходила сили посміхнутися нам.
Після зникнення батька ми з Андрієм жили з мамою в тісній квартирі. Вона намагалася триматися, але самотність давалася взнаки.
А через три роки в нашому житті з’явився дядько Петро. Він був високим чоловіком з густими бровами і широкими плечима, працював механіком на заводі.
Пам’ятаю, як він уперше прийшов до нас додому – приніс коробку з яблуками з власного саду і сказав: “Діти, я не збираюся замінювати вашого тата, але хочу допомогти вашій мамі”.
Ми з Андрієм дивилися на нього з недовірою. Я ховалася за спідницею мами, а брат стояв осторонь, склавши руки.
Спочатку все було напружено. Андрій шепотів мені: “Він нам не потрібен, Олено. Ми й самі впораємося”. Але дядько Петро не нав’язувався.
Він почав ремонтувати речі в домі – полагодив кран, що капав, пофарбував стіни. З мамою в нього були теплі стосунки: вони сміялися вечорами, готували разом вечерю.
“Дивися, як він дивиться на маму, – казав Андрій одного разу. – Може, він і не поганий”. Поступово брат потеплішав до нього.
Дядько Петро любив риболовлю і часто брав Андрія з собою на річку. “Ходи, хлопче, навчу тебе ловити щуку, – пропонував він. – Треба знати, як правильно наживку чіпляти”. Андрій повертався з рибою, сяючий, і розповідав мені: “Сьогодні ми зловили три кілограми! Дядько Петро знає всі секрети – каже, що риба любить тишу”.
А я… Я так і не змогла зблизитися з ним. Мені не подобалися ці поїздки на природу – комахи, бруд, ранні підйоми. “Олено, може, поїдеш з нами? – запитував дядько Петро. – Там свіже повітря, можна поплавати”.
Я відповідала: “Ні, дякую, я краще з подругами пограюся”. Мені хотілося малювати, читати книжки, гуляти містом. Ми були різні: він – практичний, любив майструвати, а я – мрійниця, яка уникала всього, що вимагало фізичних зусиль.
Мама намагалася помирити: “Доню, дай йому шанс. Він добрий чоловік”. Але я трималася осторонь, не робила нічого поганого, але й не наближалася.
Шкільні роки пролетіли швидко. Я закінчила школу з гарними оцінками і поїхала вчитися до великого міста – на філолога.
“Удачі, Олено, – сказав дядько Петро на прощання, простягаючи мені конверт з 500 гривнями. – Купи собі щось корисне для навчання”.
Я подякувала, але подумала: “Чому він завжди намагається купити нашу прихильність?” Андрій, навпаки, залишався близьким з ним.
Після того, як відслужив брат одружився і переїхав з дружиною до Канади – там знайшов роботу в IT. “Тут можливості, Олено, – писав він мені в повідомленнях. – Я заробляю добре, можу допомагати родині”.
Зараз у нього двоє синів, з якими я спілкуюся по відеозв’язку. “Тітко Олено, покажи нам свій малюнок!” – кричать вони, і я сміюся, малюючи для них щось просте.
Тим часом мама з дядьком Петром переїхали до села – купили невеликий будинок з садом. “Тут спокійно, свіже повітря, – розповідала мама по телефону. – Петро садить овочі, ми маємо курок”.
Я відвідувала їх рідко – раз на рік, на свята. Привозила подарунки: мамі – шарф, дядькові Петру – нову вудку. “Дякую, доню, – казав він. – Але краще б ти частіше приїжджала”.
Андрій прилітав щороку, привозив гаджети: “Дядьку Петре, ось GPS для риболовлі, щоб не заблукати”. Вони удвох вирушали на озеро, поверталися з уловом.
“Сьогодні ми з Андрієм зловили карася на 2 кілограми! – хвалився дядько Петро. – Він став справжнім майстром”. Мама з віком відмовилася від таких поїздок: “Я краще вдома посиджу, квіти поллю”.
А потім мами не стало. Це сталося раптово – одного ранку вона не прокинулася. Ми з Андрієм прилетіли на похорон. “Як ми без неї?” – шепотів брат.
Дядько Петро виглядав розгубленим, але тримався: “Вона хотіла б, щоб ми продовжували жити”. Після того він залишився сам у селі, господарював як міг.
Я навідувалася раз на місяць – привозила продукти, перевіряла будинок. “Як справи, дядьку Петре?” – запитувала.
“Та помаленьку, Олено. Сад росте, кури несуться”. Але я бачила, як йому самотньо.
Через пару років дядько Петро занедужав. “Не можу встати, ноги не слухаються”, – скаржився він по телефону. Я приїхала, але зрозуміла: не впораюся.
У мене робота в школі – вчу дітей літературі, донька-підліток, яка потребує уваги. “Мамо, ти знову їдеш?” – питала вона. “Так, мушу допомогти”. Але кожна поїздка виснажувала: дві години в автобусі, потім прибирання, готування. “Дядьку Петре, ось суп, з’їжте”, – казала я. Він дякував: “Ти добра, Олено”.
Андрій врятував ситуацію. З Канади він зателефонував: “Сестро, я домовлюся з сусідами. Вони пенсіонери, допоможуть за невелику плату. Я надсилатиму 5000 гривень щомісяця”.
Сусіди погодилися: “Ми купимо продукти, приберемо, – казали вони. – Петро – добрий чоловік”. Так минуло три роки. Я дзвонила, перевіряла: “Все гаразд?” – “Так, Олено, сусіди молодці”.
Але сусідам стало важко – їм самим за 70. “Олено, приїдь, подивися, – попросила сусідка Марія. – Нам уже не під силу”.
Я приїхала і мало не розплакалась. Двір заріс травою, стежка ледь помітна. Будинок осів, стіни облупилися, дах протікав. Всередині – старі меблі, пил. Дядько Петро лежав у чистому ліжку, але виглядав виснаженим. Холодильник мав їжу, вода стояла поруч – сусіди старалися.
Він зрадів мені: “Олено, нарешті! Як ти?” Я сіла поруч: “Добре, дядьку Петре. А ви?” Він узяв мою руку: “Погано, доню. Самотньо. Забери мене до себе, благаю. Не хочу тут залишатись”.
Я застигла. “Але у мене квартира маленька, донька, робота”. Він наполягав: “Я не буду заважати. Просто бути з рідними”. Я пообіцяла подумати і поїхала.
Дзвонила Андрію: “Брате, він просить забрати. Що робити?” – “Я спробую візу для нього, але ми не рідні за документами. Бюрократія”
Він пробував місяцями: дзвонив у посольство, збирав папери. “Олено шанси малі”. Зрештою, подзвонив: “Не вийде. Занадто складно”.
Ми обговорили альтернативи. “Будинок для літніх людей? – запропонував Андрій. – Я оплачу”. Я погодилася: “Це варіант. Там догляд, компанія”.
Але коли я сказала дядькові Петру: “Дядьку, є гарний будинок, де про вас піклуватимуться”. Він заперечив: “Нізащо! Не хочу з чужими. Краще тут залишуся”. Я переконувала: “Там лікарі, розваги. Ми відвідуватимемо”. – “Ні, Олено. Я хочу з сім’єю”.
Розмова тривала годину: “Подумайте, дядьку. Це краще, ніж самотність”. – “Ти не розумієш. Твоя мама хотіла б, щоб ми трималися разом”.
Я повернулася додому, засмучена. Донька запитала: “Мамо, що з тобою?” – “Складно, мила. Дядько Петро хворий”.
Вона обійняла: “Ти впораєшся”. Але я знала: не можу забрати його. Моє життя – уроки, зустрічі з друзями, хобі. “А якщо чоловік з’явиться? – думала я. – Як пояснити?” Андрій дзвонив щодня: “Сестро, давай ще раз поговоримо з ним”. – “Він упертий”.
Зрештою, я наважилася. Приїхала з документами на будинок для літніх. “Дядьку Петре, я все влаштувала. Там комфортно, їжа, прогулянки”.
Він мовчав довго, потім сказав: “Якщо так вирішила. Але це не те, чого я хочу”. Сусіди допомогли з переїздом: “Петре, там добре, ми чули”.
Я їхала з ним в машині, тримаючи за руку: “Ми приїжджатимемо часто. Андрій надсилатиме гроші”. У будинку персонал зустрів привітно: “Ласкаво просимо, пане Петре. Ось ваша кімната”.
Він там місяць і майже щоденно телефонує, просить забрати його до себе. Мені серце крається. бо й шкода його і слухати це щоденно просто сил уже немає.
Ну куди я його заберу? В однокімнатну квартиру? Та й чого я мушу його глядіти, він мені зовсім чужа людина по-суті.
Ну хіба ж не так? Ну а ви б забрали на моєму місці?
Головна кратинка ілюстративна.
