Мамо, в мене 4-5-0. Не хвилюйся, мамо.
Синочок, рідний мій, що таке 4-5-0?
Це означає “в мене все добре, мамо”.
Такими словами він завжди заспокоював свою матір. Навіть, коли вже йшли жорстокі бої влітку 14-го.
Сергій Миколайович Колубай народився 28.11.1994 року у селі Заміхів Новоушицького району Хмельницької області.
Після 9 класів школи вступив до вищого професійного училища міста Жмерінка, яке закінчив у 2013 році за фахом “провідник”. Встиг попрацювати на потязі до жовтня, коли йому прийшла повістка на проходження строкової служби.
14.01.2014 року Сергій підписав контракт, а 7.02 вже прийняв присягу. Потім навчання, а у квітні того ж року його підрозділ був кинутий на Схід.
Молодший сержант, навідник бойової машини 1-го штурмового батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.
Розпечене, палаюче літо 2014 року Сергій зустрів, як справжній воїн, чоловік та захисник своєї держави. Приймав участь у боях біля Білої Гори, Красного Лиману.Сообщает https://www.facebook.com
10.07.2014 року близько 8 години ранку у запеклому бою біля Сіверська Донецької області був поранений та контужений внаслідок обстрілу наших позицій з БТР. З його бронежилета тоді витягли 4 кулі. Солдата відправили на лікування та реабілітацію спочатку до Харкова, а потім перевели до Хмельницького шпиталю.
У жовтні 2014 року хлопець знову вирушив на війну. І незмінними словами для матері в нього були: “Мамо, у мене 4-5-0”.
У листопаді – грудні 2015 року перебував на військових навчаннях на Яворівському полігоні.
Пару тижнів тому він приїхав у коротку відпустку додому та попередив мати, щоб готувалася, що він їй приведе невістку, адже через пару місяців мав закінчитися його контракт. А коли повертався назад, то його матір була вражена страшним сумом та безвихідь, ніби він знав, що це останній раз, коли вони бачаться у житті.
Загинув 20 жовтня біля селища Новозванівка Попаснянського району Луганської області внаслідок кульового поранення голови. За офіційною версією воїн застрелився на посту. За неофіційною версією, яку підтримують батьки, демобілізовані побратими та прості люди – вбитий ворожим снайпером.
Похований воїн у рідному селі Замихів. У нього залишилися вбита горем мати, дядько та кохана дівчина.
Коли я збирав інформацію по загиблому, через людський ланцюжок я вийшов на одну людину. Я зателефонував і раптом слухавку передали матері.
Сказати, що я розгубився – не сказати нічого. Але мати погодилася поговорити і майже усю нашу розмову говорила лише вона. Плакала, страшно, люто плакала за своїм синочком, який три роки носив берци, захищаючи свою країну. Я не задавав ніяких питань, просто плакав разом із нею. Вона розказувала, як вона його любить і буде любити завжди, як вона увесь час чекає, що зараз задзвонить телефон, а там його радісний голос: “Мамо, не хвилюйся, у мене 4-5-0”.
Розчавлена горем жінка, у якої душа – суцільний морг, у якої розсипалося на дрібний пил серце, яка все сидить і сидить та чекає, чекає, чекає.
А телефон мовчить
Читайте також: Не стало відомого українського лікаря, котрий повертав до життя тисячі маленьких пацієнтів
