— Сергію, я не розумію. Хто ця жінка? — Я звела брови, дивлячись на сина. Ми стояли у вітальні, а перед нами застигла його дружина, Світлана. Вона тримала молодшу онучку на руках і виглядала так, ніби щойно піднялася з ліжка після безсонної ночі.
Син нервово переступив з ноги на ногу.
— Мамо, це Свєта. Моя дружина, — його голос був глухим і відчуженим.
— Твоя дружина? — я була не просто здивована, я була шокована. Ця втомлена жінка у витягнутому, хоч і чистому, халаті, з невибагливим “хвостиком”, зробленим абияк, — це була не та сяюча, енергійна дівчина, яку мій син привів до нас десять років тому. — Сергію, ми не бачилися лише пів року, але ж вона зовсім інша! Я знаю, що таке мати дітей, але це.
Світлана, почувши мій гострий тон, опустила погляд.
— Мамо, не треба, — шикнув Сергій. — Вона хороша мати і господиня.
— Хороша мати і господиня, — повторила я. — Це обов’язково означає, що вона має забути про себе? Вона ж має бути не лише матір’ю твоїх дітей, але й твоєю дружиною! Подивися на неї! Вона виглядає виснаженою. І вона, очевидно, нещасна!
Я підійшла ближче до Світлани. Вона міцно тримала дитину, її плечі були напружені.
— Світлано, люба. Чому ти так? Ти була такою яскравою дівчиною. Де подівся той вогонь в очах?
Вона підняла очі, і в них була гіркота.
— У мене немає часу, мамо, — її голос був тихим, як шепіт. — Двоє дітей. Постійна зайнятість. Я не можу…
— Не можеш? — я обернулася до сина, і мій голос став гучнішим. — Сергію! Ти хіба сліпий? Ти хіба не бачиш, що жінка потребує допомоги? Чому ти дозволив їй зануритися у це забуття? Вона ж твоя родина, а не прислуга!
Ця гостра розмова була необхідна. Я приїхала до них у гості, щоб побачити щасливу родину, а замість цього побачила втомлену жінку, яка втратила себе, і чоловіка, який сприймав це як належне. Це не могло тривати далі.
Я пам’ятаю, як Світлана з’явилася в нашому житті. Сергій привів її додому через кілька місяців після знайомства. Це було одинадцять років тому. Вона була приголомшлива: струнка, з пишним, сяючим волоссям, у неї була неймовірна харизма. Вона тоді працювала у сфері дизайну, і з нею було завжди цікаво поговорити.
— Мамо, це Світлана. Ми познайомилися в одному закладі, — з гордістю представив її Сергій. — Вона найкраща.
Я тоді одразу зрозуміла, чому він так захопився. Вона була вільною, безтурботною, мала час на себе. Вона могла легко відмовити кавалерам, бо не відчувала нестачі у прихильниках. І вона обрала мого сина.
— Ну що ж, — сказала я тоді Сергію. — Тримайся. Така красуня вимагатиме багато уваги.
Минуло кілька років, вони одружилися. Все було чудово. Вони обоє гарно заробляли, подорожували, жили насиченим життям. Світлана завжди виглядала “з голочки”, займалася своїми захопленнями, читала цікаві книги. Вона розвивалася.
А потім народилася перша донька, Даринка. Я, як мати, чудово розумію, що вагітність завжди “додає об’єму”. А потім пологи, годування. Я пам’ятаю, як Світлана, молода мама, намагалася впоратися з новою реальністю.
— Мамо, Сергій, він якось так дивно дивиться, — поскаржилася вона мені якось по телефону. — Я знаю, що набрала вагу, але ж я годую! Я їла побільше, бо треба було, щоб дитина отримувала все необхідне.
— Донечко, не звертай уваги, — заспокоювала я її, хоча сама відчувала невелике роздратування від Сергія. — Це все заради дитини! Вага піде, а материнство — це головне!
Вага справді почала потроху зменшуватися протягом року, але повністю не зникла. І ось тут почалася проблема. Світлана поринула у материнство. Вона перестала виходити з дому, крім як на прогулянку з дитиною.
— Навіщо мені фарбуватися? — дивувалася вона. — Хто мене там бачить, окрім таких самих матусь, як я? А що до зачіски — зібрала волосся у хвіст, і чудово! Волосся не заважає.
Якось Сергій скаржився мені, що він просить її “хоча б удома, для вечора, для мене” нанести трохи косметики, привести себе до ладу.
— Вона сміється і каже, що це не має сенсу, — говорив він. — Каже, що втомилася.
Мені тоді здавалося, що він “шипить”, що він не розуміє потреб жінки, яка виховує дитину. Але тепер, побачивши її вживу, я зрозуміла, що проблема глибша. Вона розчинилась у своїй ролі.
Вона завагітніла другою донькою. Сергій знав, що вона знову набере вагу, але все одно, як вона мені казала, почав її “шпиняти”: «Худни-худни».
— Я ж намагалася сісти на дієти, мамо! — зізнавалася вона мені. — Але вага не зрушує з місця!
Я бачила, що вона була хорошою мамою і господинею. Завжди чисто, гаряча вечеря завжди на столі. Вона робила все, що, як їй здавалося, потрібно “чоловіку”. Але вона зникала.
Сергій навіть подарував їй гарний домашній костюм, щоб вона не ходила у старому халаті. Але вона “шкодувала його”.
— Його шкода затягати, мамо, — пояснювала вона. — Діти ж непосидючі, то борошном вимажуть, то фарбами. Шкода одягу!
Вона ставила матеріальні речі вище за своє власне самопочуття.
Після того гострого діалогу у вітальні я вирішила не залишати все так, як є. Ввечері я залишилася наодинці з Сергієм, коли Світлана вкладала дітей.
— Сергію, сядь. Поговоримо. Ти виглядаєш роздратованим, — сказала я, вказуючи на крісло.
Він сів, стомлено опустивши голову.
— Мамо, ти права. Я не впізнав її. Вона стала мов якась бабця. Вибач, але це саме те слово, яке я їй сказав.
— Ти сказав їй це слово? — я відчула, як у мене підіймається обурення. — Сергію! Це ж твоя дружина! Мати твоїх дітей! Як ти міг?
— А як мені інакше донести до неї? — виправдовувався він. — Вона не розуміє! Я бачу на вулиці, як ідуть жінки з візочками, які виглядають як цукерки: доглянуті, з макіяжем, із зачіскою! Я бачу своїх колег на корпоративі — вони всі стрункі, розумні, розвиваються!
— А ти не думав, чому вона не така? — я говорила тихо, але наполегливо. — Ти не думав, що це не лише її проблема, але і твоя? Ти добре заробляєш, у вас є машина, ви не бідні. Але ти дозволив їй сидіти вдома, в постійних клопотах. Ти створив їй умови, у яких вона може бути лише “функцією”.
Він мовчав, дивлячись у підлогу.
— Вона мені каже, що краще іграшок дітям купить, ніж на себе витрачатиметься на “мазі та фарби”, — промовив він. — Або на зачіски. У неї, бачте, немає часу.
— Часу немає! А ти їй цей час даєш? — я підняла голос. — Вона хороша господиня і прекрасна мама, ти сам це визнав. Вона забезпечує тобі гарячий обід і доглянутих дітей. А що ти робиш для неї? Ти її розвиваєш чи критикуєш?
— Вона не розвивається, мамо! — він майже благав. — Мені нема про що з нею говорити! Вона говорить лише про дітей і про плітки з подругами! Вона сидить у форумах про дітей, замість того, щоб почитати щось про художників чи поетів! Я їй кажу: “У тебе є час в інтернеті посидіти, то посидь із користю!”
— Вона мов білка у колесі! — поправила я його. — Вона втомлена! Вона не має підтримки, Сергію! Тобі потрібно змінити своє ставлення і свою поведінку. Потрібно почати допомагати їй, щоб у неї з’явився час на себе. Час на “мазі”, час на “розумні книги”, час на “зачіску”!
— Що я маю робити? Я працюю! — його роздратування знову взяло гору.
— Ти маєш брати активну участь у житті дітей! — відповіла я. — Хоча б дві години на день, повністю звільняючи її від них. Ти маєш дати їй можливість відчути себе жінкою, а не лише “бабцею” — як ти сам сказав. Ти маєш допомагати дружині, а не лише вимагати. Розумієш?
Сергій важко зітхнув. Його внутрішня боротьба була очевидна.
— Я розумію, мамо, — сказав він нарешті.
Наступного дня я вирішила діяти. Мені було шкода Світлану, але я також розуміла, що їй потрібен був не просто співчутливий погляд, а поштовх. Фінансова допомога і моральна підтримка.
Я попросила Світлану піти зі мною у магазин нібито за продуктами. Коли ми вийшли, я простягнула їй свою банківську картку.
— Світлано, візьми, — я не стала називати конкретну суму, але це була значна сума, достатня для вирішення її “проблем” із зовнішнім виглядом на кілька місяців.
Вона здивовано подивилася на мене.
— Мамо, навіщо? Ми не потребуємо грошей.
— Я знаю, що не потребуєте. Але ти сказала, що тобі шкода витрачати їх на “мазі та фарби” замість іграшок для дітей, — я посміхнулася, але мій погляд був серйозний. — Ці гроші — тільки для тебе. Не для дітей, не на продукти, не на комуналку. Це твій бюджет на красу і розвиток.
Я пояснила їй свій план.
— Завтра ти йдеш у найкращий салон. Робиш собі зачіску, манікюр, можеш придбати той гарний домашній костюм, який подарував тобі Сергій. А він, поки тебе немає, сидить із дітьми. Це його обов’язок, і він уже про це знає.
Я бачила, як її обличчя почало змінюватися. Здивування змінилося розгубленістю, а потім — надією.
— Але я не можу…
— Можеш, люба, — я взяла її за руку. — Ти заслуговуєш на те, щоб бути красивою не лише на свята. Ти заслуговуєш на те, щоб мати час на себе. Це не егоїзм, це — збереження своєї особистості. Тобі потрібно знайти вогонь, який ти втратила. А Сергій? Він навчиться тобі допомагати.
Я повернула її обличчя до себе.
— Він кохає тебе. Але йому потрібна та Світлана, яку він зустрів. Сильна, незалежна, цікава. А для цього потрібно, щоб ти сама себе знову полюбила. Ти не маєш часу на читання? Добре. Виділяй його. Говори з чоловіком про щось інше, ніж діти.
Вона кивнула, її очі заблищали.
— Я зроблю це, мамо. Дякую.
Я знала, що я вчинила правильно. Я не купила їй щастя, але я дала їй інструмент — гроші, які звільнили її від почуття провини за “марнотратство”, і час, який тепер був гарантований втручанням свекрухи.
Я розуміла, що це не кінець їхніх проблем, а лише початок довгого шляху. Сергій повинен навчитися бути партнером, а не критиком, а Світлана — навчитися цінувати себе.
Але перші кроки були зроблені. І я, як мати, яка бажає щастя своїй родині, відчувала, що це єдиний вірний шлях до відновлення їхньої любові та гармонії.
Сподіваюсь, сім’я сина навчиться жити у гармонії і взаємоповазі і розуміння. Я зі свого боку зроблю усе від мене залежне, аби так і було.
Головна картинка ілюстративна.
