– Сергію, коли ти вже почнеш щось робити? Ми ж по вуха в боргах! – мій голос тремтів, але я вже не могла стриматися. Та, на жаль, моєму чоловіку байдуже. Здається, моє третє розлучення не за горами.
Я сиджу на кухні в нашій орендованій квартирі в Черкасах, тримаю в руках горнятко з холодною кавою і слухаю, як за стіною тихо гудить телевізор. Мій чоловік, Сергій, знову сидить перед екраном, гортаючи канали. За останні пів року це стало його основним заняттям.
Я дивлюся на нього, і в мені кипить усе – від образи, від розпачу, від безсилля. Дарино, кажу собі, тримайся, не зривайся. Але як тут триматися, коли все летить шкереберть?
— Сергію, ти знову весь день дома? — питаю я, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Може, вже дзвонив кудись по роботі?
Він навіть не відриває очей від екрана.
— Дарино, відчепися, гаразд? Я шукаю. Що ти від мене хочеш? — його тон різкий, як прибор. — Ти думаєш, я не розумію, що треба працювати? Але ж нічого путнього немає!
— Немає, бо ти не шукаєш! — слова вириваються самі, хоч я й обіцяла собі не починати. — Ти пів року сидиш, Сергію! У нас троє дітей, оренда, кредит за машину, а ти тільки пінне купуєш і серіали дивишся!
Він різко повертається, очі звужуються.
— А ти що, ідеальна? Тільки й знаєш, що пиляти! — кидає він, і в його голосі чути роздратування. — Ти хоч раз подумала, як мені? Я ж не просто так сиджу, Дарино. Мені самому огидно!
Я прикушую губу, щоб не сказати зайвого. Знаю, що зараз краще промовчати, але в середині усе стискається. Пів року тому Сергій втратив роботу на заводі в Умані, де ми тоді жили. Спочатку він обіцяв, що знайде щось нове, що все буде добре. Я вірила. У нас же спільна донечка, Соломія, якій лише рік, і мої старші діти від першого шлюбу – Олена, 12 років, і Назар, 9. У нас була мрія: накопичити на власне житло, може, навіть у Черкасах залишитися, бо місто затишне, Дніпро поруч, дітям подобається. Але мрії розсипаються, коли чоловік опускає руки.
Мені 34 роки, і я заміжня втретє. Два роки тому, коли ми з Сергієм одружилися, я думала, що нарешті знайшла того, з ким можна будувати міцну сім’ю. Він був уважним, турботливим, умів розсмішити. Його очі горіли, коли він розповідав, як хоче відкрити свою справу – невеличкий автосервіс.
Я підтримувала, хоч і знала, що це ризиковано. Але тоді він здавався мені людиною, яка не боїться труднощів. Ми взяли кредит на машину, щоб він міг таксувати, поки не знайде щось стабільне. Та от біда – таксі він водить рідко, а мрії про автосервіс давно відсунув у шухляду.
Мої старші діти від першого шлюбу живуть зі мною. Їхній батько, Андрій, платить аліменти, але вони мізерні – ледь вистачає на шкільне приладдя та одяг.
Другий чоловік, Павло, був у моєму житті недовго – ми розійшлися без дітей, але з великим розчаруванням. Він був добрим, але безвідповідальним, любив мріяти, а не діяти. Я думала, що з Сергієм усе буде інакше. І спочатку так і було. Ми переїхали з Умані до Черкас, зняли простору квартиру, я народила Соломію. Життя здавалося світлим, попри іпотеку і щоденні клопоти. Але тепер усе змінилося.
Коли Сергій втратив роботу, я намагалася його підтримати. Говорила, що це тимчасово, що він сильний, що ми впораємося. Але він ніби зламався. Спочатку просто став мовчазним, потім почав дратуватися через дрібниці. А останнім часом частіше купує пінне, хоча раніше купляв лише на свята. Я не проти, щоб він розслаблявся, але коли це стає щоденною звичкою, а в холодильнику порожньо – це вже перебір.
Останньою краплею стала суперечка тиждень тому. Я повернулася з поліклініки з Соломією, втомлена, бо мала весь день була неспокійною. Увечері попросила Сергія сходити в магазин за продуктами, бо в нас закінчилася крупа й молоко. Він буркнув, що піде завтра, і залишився лежати на дивані. Я не витримала.
— Сергію, ти серйозно? У нас діти голодні, а ти навіть із дивана не встанеш? — мій голос тремтів від образи.
Він різко встав, очі блиснули злістю.
— Ти думаєш, мені легко? Ти хоч раз спитала, як я себе почуваю? — він підійшов ближче, і я відчула, як усе в мені стиснулося. — Ти тільки й знаєш, що дорікати!
Я не пам’ятаю, що відповіла. Мабуть, щось різке, бо нерви вже не тримали. Він раптом підвищив свій голос. Я отетеріла. Сергій ніколи раніше так зі мною не розмовляв. Я сама не ангел, бувало, що вигукувала щось, але це з його боку… Це було вперше. Він одразу відійшов, пробурмотів щось на кшталт «вибач», але я вже не слухала. У голові крутилася одна думка: невже я знову помилилася?
Я не хочу розлучатися. Не тому, що боюся самотності чи осуду сусідів. У Черкасах мене мало хто знає, ми ж тут недавно. Але мені соромно перед батьками, які живуть у селі. Вони завжди підтримували мене, хоч і переживали за кожен мій шлюб. Мама, Ганна Петрівна, завжди казала: «Даринко, ти сильна, ти впораєшся». Але я бачу, як їй боляче, коли я розповідаю про свої проблеми.
А ще мені шкода дітей. Олена, моя старша, стала замкнутою – я бачу, що вона нервує через нашу напружену атмосферу вдома. Назар ще малий, але й він уже не такий веселий, як раніше. А Соломія… Вона ще зовсім крихітка, але я не хочу, щоб вона росла в такій сім’ї, де батьки постійно на межі.
Свекруха, Марія Іванівна, живе у Вінниці. Вона добра жінка, але, здається, не до кінця розуміє, що відбувається. Коли я намагалася з нею поговорити, вона лише зітхала: «Дарино, ти ж знаєш, який Сергій. Йому треба час». Час? Пів року – це не час, це вічність, коли в тебе троє дітей і борги. Я поважаю Марію Іванівну, але її слова мене тільки дратують. Вона ніби захищає сина, а я залишаюся винною.
Мої попередні шлюби навчили мене одного: я не вмію мовчати. Мій перший чоловік, Андрій, був хорошим батьком, але не справлявся з життєвими труднощами. Він працював на будівництві в Полтаві, але постійно скаржився, що мало платять. Я пропонувала йому змінити роботу, переїхати, навіть до Києва, де більше можливостей. Але він не хотів нічого міняти. Увечері приходив додому, брав пінне і вимикався від світу. Я тягнула все на собі – дітей, хату, рахунки. Зрештою, ми розійшлися, бо я втомилася бути за двох.
Другий шлюб, із Павлом, був коротким. Він був мрійником, обіцяв золоті гори, але за три роки так і не зробив нічого, щоб ці мрії стали реальністю. Я пішла, бо зрозуміла, що не можу жити з людиною, яка тільки говорить.
Тепер Сергій. Я думала, він інший. Але зараз бачу, що історія повторюється. Мені здається, що я притягую чоловіків, які не витримують труднощів. Чи, може, це я така – занадто вимоглива, занадто різка? Я не знаю. Але я точно знаю, що не хочу, щоб мої діти росли в атмосфері постійних сварок і напруги.
Зараз я в декреті, і це додає складнощів. Грошей не вистачає. Аліменти від Андрія йдуть на оренду квартири, дитячі виплати за Соломію – на продукти й памперси. Наші заощадження, які ми з Сергієм відкладали на перший внесок за квартиру, майже закінчилися. Я намагалася поговорити з ним про те, щоб він активніше шукав роботу, але він тільки дратується. Каже, що я його не підтримую, що тисну. Але як мені підтримувати, коли я сама на межі?
Іноді я думаю: може, мені самій вийти на роботу? Але з Соломією це майже нереально – садочок тільки з двох років, а няню ми не потягнемо. Та й куди я піду з трьома дітьми і без вищої освіти? Я закінчила технікум, працювала адміністратором у кафе, але зараз у Черкасах знайти щось пристойне без досвіду – це як виграти в лотерею.
Я не хочу так жити. Не хочу, щоб мене жаліли. Але я втомилася тягнути все на собі. Мені страшно думати про розлучення, бо це означатиме, що я знову не впоралася. Перед сусідами, знайомими, перед самою собою. Я не хочу, щоб люди шепотілися за моєю спиною: «О, Дарина знову сама, вже третя невдача». Але ще більше я не хочу, щоб мої діти страждали через те, що ми з Сергієм не можемо знайти спільну мову.
Іноді я згадую, якою я була до всіх цих шлюбів. Веселою, впевненою, мрійливою. Я вірила, що зможу побудувати міцну сім’ю, що в мене буде чоловік, який стане моєю опорою. А зараз я дивлюся в дзеркало і бачу втомлену жінку, яка не знає, як вибратися з цього кола.
Я не знаю, що буде далі. Може, Сергій одумається, знайде роботу, і ми зможемо все налагодити. Може, я знайду в собі сили змінити щось у собі, стати терплячішою. А може, мені доведеться зробити крок, якого я так боюся, – піти. Але як жити далі? Як виховувати трьох дітей самій, коли грошей ледь вистачає, а сил уже майже немає? І головне – як не втратити себе в цьому всьому?
Що б ви зробили на моєму місці?
