Усьому був край. Сергій відскочив від дверей, біля яких уже хвилин з п’ятнадцять підслуховував розмову у вітальні.
Його розбудив дзвінок у двері. Спочатку він не звернув уваги, а потім почув, що мова йде про нього. І не в самому доброму сенсі. Сергію, звісно, було несолодко — вчорашня випивка давала про себе знати, але треба бути готовим до всього.
З кожним словом із-за дверей Сергій згадував вчорашній день і поступово блід. Так, учора вони не просто перебрали — вони влаштували справжній хаос.
Сергій із страхом дивився на двері. Чув, як мама намагається заспокоїти батька, але він занадто добре знав свого тата. Той терпів довго, не втручався, не заважав, але якщо його розлютити…
Двері відчинилися з такою силою, що ледь не злетіли з петель.
Сергій повільно підвівся.
— Ну що, не спиш? — почув він голос батька. — Це дуже добре, бо зараз тобі знадобиться ясний розум.
— Замовкни, — різко обірвав син. — Я вже наслухався. Твоїми обіцянками «більше так не робитиму» можна дорогу на той світ вимостити. Ти… ти єдине, що в цьому житті здатне псувати лише повітря. У твої роки ми з матір’ю працювали, не досипали, не доїдали, аби в тебе, козла безрогого, усе було!
Сергій мимоволі усміхнувся. Він не хотів — так само вийшло. Мабуть, вчорашнє з голови ще не вивітрилося.
— Ну, щодо «недоїдали» — ти загнув.
Сергій тут же зігнувся. Голос батька став надзвичайно спокійним. Мати на всяк випадок стала між ними.
— Отже, так. У тебе дві хвилини, щоб вибрати, куди ти їдеш завтра зранку: до армії чи до діда.
Марина ахнула:
— Паш, та ти що?
— Я все сказав.
Батько розвернувся і вийшов.
Марина розгублено дивилася йому вслід, а Сергій, який знав, що мати завжди заступається за нього, тихо промовив:
— Мам, угамуй свого чоловіка.
Вона повернулася і з розмаху вдарила його по обличчю.
— Хто тебе вчив так називати батька?
Сергій був у шоці. Мама ніколи в житті й пальцем його не торкалася. А це що? Що взагалі відбувається?
Мати не стала його заспокоювати, не стала просити вибачення — просто вийшла з кімнати, грюкнувши дверима.
І саме в цю мить Сергій зрозумів: все, йому кранти. Залишалося лише вирішити, що страшніше: армія чи дід.
Дід Силантій, між іншим, був батьком не його батька, а матері. Це була не людина — це був унікум. Мати народилася у них із матір’ю пізно, тому він годився їй у діди, а не Сергієві.
Батько завжди поважав діда, не раз кликав його до міста, пропонував купити будь-який будинок. Але дідусь, суворо насупивши брови, відповідав:
— Живіть самі у своєму мурашнику, мені на свободі краще. Що у вас тут? Заради чого живете? Гроші, гроші… Ніяких інших радощів у житті нема.
Павло Миколайович дуже любив поговорити з дідом за життя. Іноді, коли нерви починали здавати, їздив до нього на «перезавантаження».
Діда, здавалося, ніщо не могло здивувати. Він не брав у дітей грошей, хоч вони готові були для нього на все. А грошей цих було більш ніж достатньо. Але Павло Миколайович завжди говорив:
— Жодне море, жодні бази не допомагають розслабитися так, як маєток діда Силантія.
Сергій бував там кілька разів, але намагався не їздити. Там — як у армії. Робити можна лише те, що скаже дід. Йому байдуже, що Сергій чогось не хоче. Якщо дід сказав — роблять усі. Навіть тато, якого в місті боялися найкрутіші начальники.
Сергій знав, що дідусь дорікав батькові за те, що той не займається вихованням сина. Тато тільки розводив руками:
— Ви зі своєю донькою спробуйте посперечатися, а я подивлюся.
Дід хмурився:
— Бабу слухаєш? Колись баби розумними були… — але сам собі посміхався в вуси. — Донька — то моя кров. Як сказала, так і буде.
Одного разу Сергій побачив діда не таким, як завжди. Мати поверталася додому, і в її машину врізався не тверезий водій. Мати сильно постраждала, кілька днів її життя висіло на волосині.
Батько дідові не дзвонив — чекав, не хотів нервувати. Збирався подзвонити, коли вже щось буде зрозуміло. Але раптом дід подзвонив сам. Він рідко користувався телефоном, хоча в нього був крутий апарат, і навіть додаткова антена на даху стояла — тато постарався.
— Паш? — почув він голос діда
. — Силантій Єгорович?
— А ти чого не дзвониш мені?
— Та я ж два дні тому дзвонив.
— Так. А Маринка де? Но-но, не мовчи! Я ніч не міг спати. Донька сниться.
— Силантій Єгорович, вона в лікарні. У реанімації.
Дід дослухав до кінця, не сказавши більше ані слова, і поклав слухавку. А через три години вже стояв на порозі — сам. А біля воріт — три міліцейські машини, що за ним гналися.
— Паш, розберись із цим, — лише сказав він.
Батько зітхнув.
Коли той повернувся, дід навіть не сів.
— Підемо до Маринки.
— Та не пустять у реанімацію.
— Кого не пустять? Мене? Я — батько. Підемо, кажу! Я тут привіз усякого: меду, чайку… — і раптом Силантій рипнув. — Підем, Пашка. Не можу я тут.
Марина прийшла до тями саме в той момент, коли її батько грімко обіцяв спалити всю лікарню, а лікарів — по одному на кожному суку повісити.
Павло Миколайович навіть не намагався втрутитися. Лікарня була приватна. Хто такий Павло Миколайович, знали всі, тому ніхто не сумнівався, що цей ведмідь, що виявився батьком їхньої пацієнтки, справді це зробить.
Коли Силантій вже збирався переходити до бойових дій, щоб прорвати оборону з лікарів, у коридор вискочила медсестра:
— Опритомніла! Просить передати, щоб тато не шумів.
Силантій одразу якось знітився. Лікарі з полегшенням видихнули.
За кілька годин їх пустили. Чаї та трави діда швидко поставили її на ноги, а Силантій знову став звичайним — нелюдимим, насупленим, ніби тої мінливої слабості й не було.
Сергій розгублено дивився перед собою. Ну все, мама йому не помічниця. Видно, терпець у батька добіг кінця.
Дід Силантій дивився на нього з-під насуплених брів:
— Догулявся…
— Здоров, дідусю. Бачу, тато тобі вже подзвонив, наговорив усього… Начебто сам колись молодим не був.
Дід хмикнув:
— Якби твій батько був хоч наполовину таким, як ти, я б за нього Маринку ніколи не віддав.
Сергій ображено спитав:
— А це чому?
Дід уже розвернувся до нього спиною і йшов у бік хати. Кинув на ходу:
— А навіщо Маринці баба?
Сергій захлинувся від обурення. Це хто — баба? Він що? Дід, схоже, тут зовсім з’їхав з глузду в своєму лісі.
Сергій зробив крок, вступив в гній і заверещав:
— Та ці ж кросівки коштують як три корови!
Дід тут же виглянув із хати:
— Тобі-то чого переживати? Ти ж ані копійки не заробив. Хоча… наче під два метри вимахав.
Сергій заплющив очі. А може, він погарячкував? Може, краще було піти в армію?
Першого дня дід його не чіпав, навіть вечерею нагодував.
Ввечері, коли Сергій сидів на призьбі, дідусь вийшов, присів поруч.
— Я завтра на заїмку. Молодняк треба подивитися. А ти тут води в лазню натаскай, парник полий і за коморою картоплю прополи.
Сергій ледь не впав.
— Діду, та ти що? Мені ти тут на цілий тиждень роботи наговорив!
— А, забув. Траву, що повириваєш, вивези за город — там купу побачиш. Ну, я все сказав. Раніш ляжеш — тоді не важко буде рано встати.
Сергій глянув на годинник. Десята вечора. У такий час він тільки з дому виходив!
Дід пішов спати. Робити було нічого. Було обідно, нудно, гірко. І Сергій теж пішов спати.
Начебто тільки-но очі заплющив, як почув над собою:
— І довго розлежуватися збираєшся? Сонце припікає — помреш у спеку. Ану, підіймай свої кістки!
Сергій сів на ліжку, глянув на годинник — четверта тридцять.
— Діду, та це ж ще ніч!
— Повернуся о восьмій.
І вийшов.
Сергій запустив подушкою в двері.
Годину тинявся по хаті. Кави попив — добре, мама з собою поклала. У діда — самі чаї, та й то з трави. Потім посидів, полежав, вийшов на двір. Ну, подивитися, скільки тієї картоплі… Наче й небагато, а наче й ціле поле.
Потім пішов носити воду. На третьому заході втомився так, що навіть відро поставив.
— Допомогти?
Дзвінкий дівочий голос змусив його підстрибнути. Поряд стояла дівчина. Сергій роззявив рота. Він думав, такі лишилися тільки в старих журналах. Висока, не худа, а кремезна. Все при ній. Коса — товща за руку і нижча за пояс. А зуби. Та ні в одній клініці такої краси не зроблять. Ну, а найголовніше — очі: великі, опушені чорними віями, і насмішливі.
— І де це дідусь такого доходягу взяв? — засміялася вона. — З малесенькими відерцями впоратися не може.
— Хто, це я не можу? Я просто зупинився.
— Ага. Я за тобою хвилин п’ять уже спостерігаю, як ти пихкаєш.
— Негарно, взагалі-то, спостерігати за людьми.
Сергій підхопив відра і рушив до лазні. Лаяв себе, що не знайшов, що відповісти грубіше.
Вийшов — дівчина у дворі. Прямо липучка якась.
— Слухай, ну не ображайся ти. Просто я таких прозорих хлопців ще не бачила. Але ти не переживай. Дідусь Силантій із тебе нормального зробить.
Вона заскочила в хату, поставила якусь банку в холодильник, щось поклала на стіл і вийшла.
— Скажи дідусеві, що Настя заходила.
— Передам.
Вона раптом зупинилася.
— А може, чим допомогти? Я дідуся добре знаю — не міг він тобі лише одне завдання дати.
Сергію дуже хотілося її послати, але він зітхнув:
— Вгадала. Картоплю прополоти, траву повиривати.
Настя розсміялася:
— Ну, тепер вірю. Слухай, в мене є півтори години вільних. Давай, допоможу.
— Скільки?
Настя здивувалася:
— Що? Скільки? Кажу ж — півтори годинки.
Сергій усміхнувся:
— Ну, а за допомогу — скільки візьмеш?
Настя серйозно на нього подивилася.
— А он воно що. Ну тоді так — тоді ти сам мусиш і картоплю прополоти, і води натаскати. Давай, бувай.
Дівчина махнула рукою і пішла у бік села.
Сергій розгубився, кинувся слідом.
— Ти куди? Я ж сказав, що заплачу! У мене є гроші!
— Іди картоплю поли, олігарху, а то Силантій може й віжми відходити.
Сергій не зрозумів, що це значить, і провів її поглядом.
— Дика якась…
Що таке «відходити віжми», Сергій дізнався вже ввечері. Він хотів викликати поліцію, встиг навіть телефон узяти, але в наступну секунду його трубка загинула під каблуком кирзового чобота.
— Ти от що, внучку. Або ти мене слухаєш і робиш те, що я кажу, або тобі ніхто не допоможе. А людину з тебе я все одно зроблю. Бо не може у Пашки, зятя мого, й у доньки моєї таке народитися.
Вночі Сергій дивився у стелю і мріяв про те, як служить у армії, як у нього є законний час відпочинку і можна скаржитися.
Настя прибігала часто. За тиждень вона вже не здавалася йому дикою, а за два… за два він із нетерпінням поглядав на дорогу.
Минуло два місяці.
Силантій і Сергій вечеряли. Сергій чомусь подумав, що якби йому хтось ще недавно сказав, що він на вечерю з’їсть шматок м’яса розміром з тарілку, все це заїсть салатом і зап’є козячим молоком — він би пальцем покрутив у скроні. А зараз така порція здавалася йому цілком нормальною.
Він бачив, що розда́вся в плечах, ніби роз’їхався. Плечі стали широкими, кремезними, чимось навіть на дідову статуру став схожий.
Вони давно вже не сварилися. Сергій навіть не питав, що робити — бо сам бачив і сам знав. А ввечері за вечерею вони обговорювали плани на наступний день. Усе так розмірено було. Правильно. Декілька разів браконьєрів поганяли. Одного разу лосеня врятували. Отже, жили.
— Батьки завтра приїдуть.
Сергій здивовано подивився на діда.
— У гості, чи що?
— Ні, по тебе, мабуть. Кажуть — ти виправився.
— В сенсі — по мене? Я поки не планував їхати.
— Через Настю, чи що?.. Ну, ти це кинь. Настя вивчилася, у село повернулася. Тут жити хоче. А ти — міський. Нічого дівці мізки псувати. Я тобі за неї…
Сергій промовчав.
Павло Миколайович обіймав сина й ахав:
— Мужик! Справжній мужик! Силантійовичу, як тобі вдалося?
Марина охала, ахала:
—
Як ти змінився, синочку!
Сергій терпляче зносив обійми мами. Баби… ну, то є жінки, що з них взяти?
За вечерею Павло Миколайович завів стару розмову:
— Силантію, ну, вислухайте хоча б раз до кінця. Вік у вас поважний, а ви все по лісах скачете. Може, пора вже і для себе пожити? А ми дуже гарний будинок знайшли. Трохи за містом, поруч ліс. Ну, не такий, звісно… Кажуть, навіть гриби є. Усі зручності: лікарі, магазини, і до нас — хвилин п’ятнадцять.
За столом повисла тиша. Зазвичай дід одразу починав кулаком об стіл бити, а тепер мовчав. Потім сказав:
— А хто ж по лісах-то скакатиме? Он ми з внуком. Лосенятко зачепилося, поки гілля жерло — здохло б, якби Сергій його не витягнув. А браконьєри? Я вже літ зо п’ятнадцять зміни чекаю, а ніхто в ліс не хоче. То що — кинути я не можу.
Сергій підвівся.
— Мам, тату тільки не хвилюйтеся.
Марина схопилася за серце. Павло Миколайович роззявив рота, а Силантій хитрo посміхнувся.
— Отже, не поїду я з вами, тату.
— Ще погостиш, чи що?
— Не зовсім. Залишуся тут єгером — замість діда. Так. Я добре подумав, і відмовляти мене не треба. І ще… знаю, що в місті так не роблять, але завтра ми на заручини їдемо.
Мати ледь не знепритомніла. Батько накапав їй валер’янки. Дідусь тихо підійшов до онука й обійняв.
— Молодець, мужик. Пишаюся.
І от уже через місяць гуляла шумне сільське весілля.
