— Відчиніть! Ми тут з дітьми стоїмо, а на вулиці вже темно! — Я голосно постукала в двері, намагаючись звучати впевнено, але всередині все кипіло від хвилювання.
— Оксанко, давай ще раз подзвонимо, — прошепотіла мені свекруха, тримаючи сумки з речами. Її очі блищали від рішучості, ніби це була якась гра.
Двері відчинилися, і на порозі з’явився Сергій, мій колишній чоловік. Його обличчя було напружене, очі звузилися.
— Що ви тут робите? — запитав він різко, загороджуючи прохід. — Мамо, це ви все затіяли?
— Синку, не кричи, — свекруха ступила вперед, намагаючись пройти всередину. — У Оксанки вдома неприємність — вода всю квартиру залила! Куди ж їй з дітьми подітися? Невже на вулицю?
— Мамо, давай без цих казок! — Сергій підвищив голос, і я відчула, як душа пішла в п’яти.
— Ви підлаштували все, так?
— Тату, чому ти нас не пускаєш? — заплакала маленька Мар’янка, ховаючись за мою спідницю. Її брат, Денис, стояв мовчки, але його очі були повні сліз.
З квартири вийшла Ірина, нова дружина Сергія. Вона трималася за живіт, де вже помітно округлився, і дивилася на нас спокійно, але твердо.
— Я замовила таксі, — сказала вона тихо. — І номер у готелі. На тиждень. Треба вирішити проблему спокійно.
— Яка ти добра! — фиркнула свекруха. — Думаєш, так просто нас позбутися? Це сім’я, а не твоя забавка!
— Олено Іванівно, заспокойтеся, — відрізала Ірина. — Дітям лячно. Сергій, візьми речі, відвези їх.
Я стояла, не знаючи, що сказати. Все це здавалося неприємним сном, але водночас — шансом на щось нове. Чи дійсно я хотіла цього?
Я познайомилася з Сергієм п’ять років тому на конференції з маркетингу. Він був високим, впевненим хлопцем з посмішкою, яка могла розтопити лід.
Ми обоє працювали в одній сфері — він керував невеликою компанією з продажу товарів для дому, а я була менеджеркою в рекламному агентстві.
Наш роман закрутився швидко: вечері в затишних кафе, прогулянки парком, мрії про спільне майбутнє.
— Оксанко, ти впевнена, що хочеш поєднати долю зі мною? — запитав він одного разу, коли ми сиділи на лавці біля річки. — Я не з багатих, але обіцяю, що зроблю все для нас.
— Звичайно, — відповіла я, обіймаючи його. — Головне — бути разом.
Ми одружилися через рік. Весілля було скромним, але теплим. Його мама, Олена Іванівна, зустріла мене з відкритими обіймами.
— Дитино, ти така гарна! — сказала вона, обіймаючи мене. — Сергійко давно про тебе розповідав. Ласкаво просимо в сім’ю!
Олена Іванівна була невисокою жінкою з коротким волоссям і завжди акуратним макіяжем. Вона працювала вчителькою в школі, але на пенсії присвятила себе родині.
Кожного вівторка, коли Сергій затримувався на роботі, вона приходила до нас з домашнім пирогом або фруктами.
— Давай посидимо, поговоримо, — казала вона, розкладаючи смаколики на столі. — Як твої справи на роботі?
Ми говорили про все: про дітей, яких планували, про подорожі, про рецепти. Вона розповідала історії з життяСергія в дитинстві, і я сміялася, уявляючи його маленьким пустуном.
— Він завжди був таким відповідальним, — ділилася вона. — Як батько. Той теж цілими днями працював, щоб нас забезпечити.
Я кивала, але іноді відчувала легку втому. Сергій дійсно багато працював. Його компанія росла, і він вкладав у неї всю енергію.
— Люба, не хвилюйся, — заспокоював він мене ввечері. — Скоро все стабілізується, і ми поїдемо у відпустку.
Але відпустка відкладалася. Замість того я почала допомагати йому з документами. І ось тоді з’явився Павло — новий партнер Сергія по бізнесу.
Не скажу, що я схильна до такого, але з Павлом я забула про себе, про свої принципи і переконання. Так ми тримали все в секреті, але правда вилізла назовні.
Павло сам розповів Сергію про наші “зустрічі”, додавши деталей, яких не було. Бізнес розвалився — клієнти пішли до Павла, а ми залишилися з боргами.
— Як ти могла? — не розумів Сергій. — Я ж старався для нас, а ти зрадила!
— Це не те, що ти думаєш! — відповідала я крізь сльози. — Я кохаю тебе, але так вийшо!
Але довіра зруйнувалася. Ми розлучилися через місяць. Я зняла маленьку квартиру для себе та дітей — Дениса і Мар’янки, які народилися в шлюбі.
Павло зник з мого життя так само швидко, як з’явився. Він поїхав за кордон з грошима від клієнтів. Я залишилася одна, з почуттям провини.
Але Олена Іванівна не відвернулася.
— Дитино, приходь на чай, — дзвонила вона щовівторка. — Я спекла пиріг.
Ми зустрічалися в моїй квартирі. Вона приносила іграшки для онуків, розпитувала про їхні успіхи.
— Денис такий розумний, — хвалила вона. — Весь у батька. А Мар’янка — копія тебе, така ж весела.
Ми говорили про все, крім розлучення. Але одного разу вона заговорила про Сергія.
— Він одружився з Іриною, — сказала вона зітхаючи. — Працює в аптеці.
— Нехай буде щасливий, — відповіла я, намагаючись звучати байдуже.
— Яка щасливість? — обурилася свекруха. — Діти його рідні, а він рідко бачить. Аліменти платить з затримками.
Я аліменти — 10 000 гривень щомісяця, але іноді вони приходили пізно.
— А живуть вони де? — запитала я.
— У маленькій квартирі на околиці. Всі гроші в новий бізнес вклав.
Тоді Олена Іванівна нахилилася ближче.
— Знаєш, я подумала: а давай повернемо тата дітям, а тобі чоловіка. Ти його справжня сім’я, не ота його Ірина.
Я завмерла на мить, але не відштовхнула ідею одразу. В голові крутилися спогади про щасливі дні з Сергієм, про те, як ми будували плани. Одна помилка з Павлом — і все зруйновано. Але чи не заслуговую я на другий шанс?
— Як це зробити? — запитала я тихо, відчуваючи, як серце прискорюється.
Олена Іванівна посміхнулася, ніби чекала саме цього питання.
— Ми будемо наполегливими, дитино. Почнемо з малого. Підемо до нього під двері з дітьми. Нехай побачить, як вони сумують. А потім — на роботу. Діти ж не брешуть, вони дійсно хочуть тата.
— А Ірина? Вона ж чекає дитину, — сказала я, намагаючись звучати розумно.
— То й що? — махнула рукою свекруха. — Вона молода, знайде собі іншого. А ти — мати його дітей. Це важливіше. Ми не дамо йому спокою, поки не зрозуміє, де його справжнє місце.
Ми домовилися. З того дня почалася наша “кампанія”. Наступного вечора ми пішли під двері Сергія. Діти були з нами — Денис тримав малюнок, який намалював для тата, Мар’янка несла іграшку.
— Тату, відкрий! — кричала Мар’янка, стукаючи маленькою ручкою.
Сергій відчинив, виглядаючи втомленим.
— Оксана? Мамо? Знову ви? — здивувався він. — Я ж вчора відвіз вас у готель!
— Діти сумують, — сказала я, виводячи Мар’янку вперед. — Вони хочуть побачити тата перед сном.
— Так, тату, подивися, що я намалював! — Денис простягнув папір.
Сергій зітхнув, але взяв малюнок.
— Гаразд, заходьте на хвилину. Але тільки на хвилину.
Ірина сиділа в кімнаті, дивлячись телевізор. Вона посміхнулася дітям, але очі були насторожені.
— Привіт, малюки. Хочете соку? — запропонувала вона.
— Не треба, — відрізала свекруха. — Ми ненадовго. Сергійку, поговори з дітьми. Вони ж твої.
Ми сиділи п’ять хвилин, але це був початок. Наступного дня ми прийшли знову.
— Сергій, діти не можуть заснути без твоєї казки, — сказала я, коли він відчинив.
Він пустив нас, але вже з досадою.
— Оксана, це не може тривати вічно. У мене робота завтра рано.
— А в дітей — школа, — втрутилася Олена Іванівна. — Але без тата їм важко.
Так минув тиждень. Ми приходили щовечора. Іноді Сергій пускав, іноді говорив через двері.
— Мамо, припиніть це! — казав він. — Я маю своє життя.
Але свекруха не здавалася.
— Синку, подумай про онуків. Вони потребують тебе щодня, не раз на тиждень.
Потім ми перейшли до наступного етапу — роботи. Сергій мав офіс у центрі міста, де розвивав новий бізнес. Одного ранку ми з’явилися там з дітьми.
— Тату, ми принесли тобі обід! — сказала Мар’янка, тримаючи пакет з бутербродами, які я приготувала.
Сергій вийшов з кабінету, здивований.
— Що ви тут робите? У мене зустріч!
— Діти сумують, — пояснила я. — Вони хотіли побачити, де працює тато.
Його колеги посміхалися, але Сергій був збентежений.
— Гаразд, посидіть у приймальні. Але швидко.
Ми приходили на роботу тричі на тиждень. Діти гралися, свекруха розповідала історії, а я намагалася поговорити з Сергієм наодинці.
— Сергій, пам’ятаєш наші вечори? — запитувала я. — Ми були щасливі.
— Оксана, це минуле, — відповідав він. — У мене тепер Ірина.
Але я бачила, як він дивиться на дітей — з теплотою. Може, це працювало?
Олена Іванівна підбадьорювала мене.
— Бачиш, він вагається. Треба продовжувати. Завтра знову під двері.
Ми не зупинялися. Навіть коли Ірина подзвонила мені.
— Оксана, можемо зустрітися? — запитала вона по телефону. — Треба поговорити.
Ми зустрілися в кафе біля мого дому. Вона прийшла, тримаючись за живіт, виглядаючи втомленою.
— Оксана, прошу, залиште нас у спокої, — сказала вона тихо. — Сергій кохає мене, ми чекаємо дитину. Ваші візити руйнують все.
Я не відступила.
— Ірина, це ти повинна піти, — відповіла я твердо. — Ми з Сергієм — сім’я. Діти його, я — мати. Ти втручаєшся в наше життя.
— Як ти можеш так говорити? — здивувалася вона. — Він одружений зі мною!
— Одружений, але серцем з нами, — сказала я. — Одна моя помилка не означає, що я не варта щастя. Я зроблю все, щоб бути з Сергієм.
Вона встала, не допивши каву.
— Ти помиляєшся, Оксана. Це не приведе до добра.
Але я не слухала. Ми продовжували. Під двері — щодня, на роботу — часто. Свекруха придумувала нові приводи.
— Синку, Денис захворів, йому потрібен тато, — казала вона одного разу.
Але діти раділи кожній зустрічі.
— Тату, коли ми будемо жити разом? — запитувала Мар’янка.
Він мовчав, але я бачила сумнів у його очах. Минали тижні. Ірина народила сина — ми дізналися від спільних знайомих. Сергій став батьком втретє. Але це не зупинило нас.
— Тепер у нього троє дітей, — сказала свекруха. — Він зрозуміє, що справжня сім’я — з нами.
Ми пішли під двері з подарунком для немовляти — іграшкою.
— Вітаємо, Сергій, — сказала я. — Але не забувай про інших дітей.
Він пустив нас, Ірина сиділа з дитиною, виглядаючи виснаженою.
— Дякую, — сказала вона сухо.
Діти подивилися на братика, але атмосфера була напруженою.
— Оксана, досить, — сказав Сергій тихо. — Я люблю Ірину. Зрозумійте це.
Але я не здавалася. Кожного дня — нові візити. На роботу з малюнками, під двері з казками. Вигадувала різні приводи, навіть працювати пішла у офіс. що поруч його роботи.
Головне, що я маю підтримку в своїй свекрусі. Я вірю, що наша сім’я воз’єднається і все для цього роблю.
Бо діти повинні мати тата а я чоловіка. За це варто боротись.
Ну хіба ж не так?
Головна кратинка ілюстратвина.
