Я сиділа за нашим старим дубовим столом, за яким ми з Андрієм колись малювали плани на майбутнє. Вечірня лампа кидала м’яке світло на тарілки з картоплею та запеченим м’ясом.
Аромат вечері наповнював кухню, але атмосфера була напруженою, як перед бурею.
— Соломіє, може, досить уже витрачати час? — Андрій різко відірвав погляд від тарілки. Його голос звучав холодно, майже байдуже. — Твоя робота в цьому центрі, вона нічого не дає. 15 000 гривень на місяць — це несерйозно. Краще б ти допомагала вдома чи, скажімо, моїй мамі. Їй самій важко.
Я застигла, тримаючи виделку над тарілкою. Його слова були несподівані і зовсім не правдиві. Моя робота в центрі для людей з особливими потребами була не просто роботою — це було моє покликання.
Я скільком людям могла допомогти. Щасливі очі тих людей були найкращою винагородою. Як він міг назвати це марним?
— Андрію, — я намагалася говорити спокійно, — ти справді вважаєш, що допомога — це даремно? Це не про гроші, а про сенс. Про те, що я можу змінити чиєсь життя.
Він пирхнув, відкинувшись на спинку стільця.
— Сенс? Соломіє, прокинься. Ти витрачаєш години на те, що не приносить результату. Я заробляю вдесятеро більше, і що? Думаєш, твої 15 000 щось змінять? Краще б ти зайнялася чимось корисним. Наприклад, бізнесом. Чи хоча б домом.
Я поклала виделку. Щось гаряче наростало всередині, але я стрималася. Не хотіла, щоб він побачив, як прикро мені від його слів.
— Ти не розумієш, — тихо сказала я. — Моя робота — це не про цифри. Це про те, як допомогти людині якій більше нікому допомагати. Ти можеш оцінити це в гривнях?
Він лише похитав головою, наче я була наївною дитиною.
— Ти живеш у своїх мріях, Соломіє. Пора думати про реальність. Я вже вирішив — тобі треба змінити напрямок. Інакше, — він замовк, але його погляд сказав усе.
Тієї ночі я майже не спала. Лежала, дивлячись у стелю, і думала: коли наш спільний шлях став таким чужим? Ми ж колись мріяли про велику сім’ю, подорожі, про те, як разом змінимо світ. А тепер я відчувала себе чужою в його житті.
Наступного ранку я знайшла свій чемодан у передпокої. Без слів, без пояснень. Лише холодна тиша і його спокійний погляд, коли я переступила поріг. Я не озирнулася.
Осінь змінилася зимою. Львів, де я оселилася, засипало снігом, і місто виглядало, наче листівка — старовинні вулички, вкриті білим покривалом, мерехтливі ліхтарі в сутінках.
Я знайшла нову роботу — у дитячому садку, де проводила заняття з розвитку мовлення. Зарплата була скромною, 12 000 гривень, але я раділа кожному дню з дітьми. Вони наповнювали моє життя сенсом, якого мені так бракувало.
Одного вечора я зайшла в затишне кафе на розі вулиці. Там пахло свіжозвареною кавою, лунала тиха музика, а дерев’яні столики створювали теплу атмосферу. Я замовила лате і сіла біля вікна, спостерігаючи, як сніг падає на бруківку.
— Вибачте, це місце вільне? — м’який голос перервав мої думки.
Я підняла очі. Переді мною стояв чоловік років тридцяти п’яти, з теплими карими очима і легкою усмішкою. Його шарф був недбало накинутий через плече, а в руках він тримав книгу.
— Так, звісно, — кивнула я, трохи здивована.
Він сів навпроти, поклав книгу на стіл. Я помітила назву — “Кобзар” Шевченка.
— Любите поезію? — запитала я, щоб розрядити тишу.
Він усміхнувся ширше.
— Люблю. Особливо Шевченка. Його слова, вони наче проникають у душу, правда? А ти що читаєш?
Я зніяковіла, бо в руках тримала лише телефон.
— Останнім часом більше слухаю дітей, ніж читаю, — зізналася я. — Працюю з малюками, допомагаю їм розвивати мовлення.
Його очі спалахнули цікавістю.
— Справді? Це ж неймовірно! Моя сестра працює логопедом, і я знаю, яка це важлива справа. До речі, я Назар.
— Соломія, — відповіла я, відчуваючи, як напруга потроху відступає.
Ми розговорилися. Назар виявився художником, який малював ілюстрації до дитячих книжок. Його розповіді про створення казкових світів зачаровували. Він говорив з таким запалом, що я мимоволі усміхалася.
— Знаєш, Соломіє, — сказав він, коли ми допивали другу каву, — мені здається, ти особлива. Ти не просто працюєш з дітьми, ти даруєш їм крила. Це рідкісний дар.
Я відвела погляд, відчуваючи, як щоки палають.
— Дякую, але я просто роблю те, що люблю.
— І це найкраще, — відповів він, легко торкнувшись моєї руки. — Люди, які живуть своєю справою, світяться по-особливому.
Того вечора я йшла додому, і вперше за довгий час моє обличчя ясніло від чогось нового. Від відчуття, що я ще можу бути щасливою.
Минуло кілька тижнів. Я частіше зустрічалася з Назаром — у кафе, в парку, іноді в його майстерні, де він показував свої картини. Кожна зустріч була як ковток свіжого повітря. Але тіні минулого не відпускали.
Одного дня я отримала повідомлення від Андрія: “Треба поговорити. Зустрінемось?” Я вагалася, але погодилася. Ми зустрілися в кафе в центрі Львова. Він виглядав втомленим, але його голос був таким же впевненим, як завжди.
— Соломіє, я подумав, може, ми поквапилися? — почав він, помішуючи каву. — Я не хотів, щоб усе так закінчилося.
Я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що відчуваю. Злість? Жалість? Чи просто порожнечу?
— Андрію, ти сам зробив вибір, — тихо сказала я. — Ти поставив чемодан у передпокої. Ти сказав, що моя робота — ніщо.
Він зітхнув, відвів погляд.
— Я був роздратований. Бізнес, ти ж знаєш, як це, тиск, цифри. Я просто хотів, щоб ти була поруч, щоб ми разом рухалися вперед.
— Разом? — я не стримала гіркої посмішки. — Ти хотів, щоб я покинула все, що люблю, заради твого “вперед”. Але моє “вперед” — це діти, яких я вчу. Це сенс мого життя.
Він мовчав, і я зрозуміла, що він не змінився. Його світ — це цифри, плани, прибуток. Мій — це душі, яким я допомагаю розквітати.
Назар став частиною мого життя. Ми проводили вечори, гуляючи засніженим Львовом, говорили про все — від дитячих мрій до великих планів. Одного разу він запросив мене на презентацію своєї нової книги.
— Соломіє, я хочу, щоб ти була там, — сказав він, коли ми сиділи в його майстерні. — Ця книга, вона особлива. І ти мене надихнула.
Я здивувалася.
— Я? Але як?
Він усміхнувся, дістаючи альбом з ескізами.
— Ось, подивися. Це історія про дівчинку, яка вчилася говорити зі світом. Її звати Соломія.
Я відчула, як очі наповнюються сльозами. У його малюнках я побачила себе — не ту, якою була з Андрієм, а ту, якою хотіла бути. Сильною, вільною, щасливою.
Презентація була чарівною. Зал був повний дітей і батьків, які з захватом слухали, як автор розповідав історію. А я дивилася на нього і думала: може, це і є той новий початок, якого я так боялася?
Минуло пів року. Андрій просив про зустрічі усе частіше. Він сумує за мною, просить повернутись. Каже, що знайде мені роботу без зміни спеціалізації, але з набагато більшою оплатою.
— Ти живеш мріями, – каже він мені постійно. – Я влаштую тебе в центр де ти будеш займатись тим же, але за більші гроші. Ми – сім’я. Так, ми мали проблеми, але все можна вирішити, але разом. Ти не повинна бути такою категоричною. Зрештою, я не чекаю від тебе мільйонів, але й 12 -15 000 у наш час не гроші. Справа не в них, а в тому, що у нинішньому світі все ними вимірюється.
Мама каже, що я повинна повернутись до Андрія. Говорить, що він надійний і такій невиправній мрійниці як є я саме такий чоловік і до пари.
— З Назаром ви з простягнутою рукою по світу підете. Він мрійник і зовсім не практична людина, невже не розумієш?
А я не знаю, як правильно. З ким краще поєднати долю: не коханим, але заможним і вимогливим, чи з людиною, яку я кохаю, але такою ж не практичною, як і я?
Головна картинка ілюстративна.
