Я стояла біля вікна своєї квартири, вдивляючись у гамірні вулиці великого міста. Шість років тому я приїхала сюди з маленького провінційного містечка, маючи лише валізу та незламне бажання побудувати власне життя.
Тоді я й уявити не могла, що зустріну Олеся — харизматичного архітектора з поважної родини, який стане моїм чоловіком і відчинить двері до світу, що здавався недосяжним.
Але той світ, у який я так прагнула ввійти, ніколи не приймав мене по-справжньому. Я залишалася чужинкою, попри всі зусилля довести, що гідна бути частиною їхнього кола.
Сімейні зустрічі з родиною Олеся були для мене випробуванням. Його мати, пані Марія, завжди дивилася на мене з холодною зверхністю, а брат і сестра не втрачали нагоди нагадати про моє “просте” походження.
Лише один чоловік у цій родині став для мене опорою — дядько Роман, успішний бізнесмен, який, попри свою самотність, був щедрим і людяним.
Він бачив у мені не лише невістку, а людину. Але одного дня я дізналася таємницю, яка змінила все.
Я стояла біля вікна своєї квартири, споглядаючи жваві вулиці міста. Шість років тому я приїхала сюди з Умані, маючи лише одну валізу та твердий намір зробити кар’єру.
Тоді я й гадки не мала, що зустріну Олеся — талановитого архітектора з шанованої родини, який стане моїм чоловіком і відкриє мені двері до світу, що здавався недосяжним. Але в тому світі я так і не стала своєю.
— Люба, ми спізнюємося! — пролунав із коридору голос Олеся. — Мама буде невдоволена, якщо запізнимося до обіду.
Я зітхнула й узяла сумочку. Щотижневі сімейні зустрічі в будинку свекрухи були для мене справжнім випробуванням, яке я витримувала заради чоловіка.
Пані Марія Степанівна — владна жінка з гострим язиком і холодним поглядом — ніколи не приховувала своєї зневаги до мене. Її старший син Тарас завдяки зв’язкам дядька Романа давно працював у великій компанії, а молодша дочка Соломія отримала від нього квартиру в подарунок на весілля.
Лише я ніколи ні про що не просила, хоча саме дядько Роман ставився до мене з щирою теплотою.
Дядько – Роман Савченко, молодший брат покійного батька Олеся, був успішним бізнесменом, який створив будівельну імперію з нуля.
Він залишився самотнім — без дружини й дітей, але щедро допомагав своїм племінникам, вирішуючи їхні проблеми та виконуючи забаганки.
— Знов у цій сукні? — пролунало перше зауваження пані Марії, щойно я переступила поріг. — Невже не можна було вибрати щось пристойніше? Ми ж не в Умані живемо.
— Добрий день, пані Маріє, — спокійно відповіла я, уже звикла до таких шпильок.
— А де дядько Роман? — поцікавився Тарас, оглядаючи стіл. — Обіцяв прийти.
— Не приїде, — коротко відказала мати. — Знов ті його обстеження. Каже, погано почувається.
Я насторожилася. Останніми місяцями дядько Роман справді виглядав усе гірше, але щоразу уникав розмов про здоров’я.
— Може, провідати його? — запропонувала я.
— Ти? — пирхнула Соломія. — Навіщо? У нього повно знайомих лікарів. Не потрібна йому твоя провінційна жалість.
— Так, любонько, — підхопила свекруха, — краще займайся своїми справами. До речі, як там твоя робота? Усе ще менеджер у якійсь рекламній конторі?
— Я тепер заступниця директора з розвитку, — уточнила я.
— Ох, заступниця! — з удаваним захопленням протягнула пані Марія. — Як же я забула. Наша маленька кар’єристка просувається.
Я стиснула руки під столом. Ці люди не уявляли, скільки сил і часу я вклала в свою кар’єру. Для них я залишалася «чужою», випадковою жінкою, що намагається вчепитися за їхній добробут.
Після обіду я все-таки вирушила до дядька Романа. Він жив у престижному районі, у просторій квартирі, схожій на музей: скрізь антикварні речі, картини, старовинні книги.
— Люба моя! — зрадів він, відчиняючи двері. — Як приємно! Заходь, моя дорога.
Він виглядав погано: обличчя схудло, очі потьмяніли, руки ледь помітно тремтіли.
— Як ти почуваєшся, дядьку? Чесно, — запитала я, сідаючи поруч на дивані.
Він задумливо поглянув на мене:
— Погано, моя дорога. Діагноз — два-три місяці — не більше.
В очах потемніло. Ця людина була для мене єдиним джерелом тепла в родині Олеся.
— А інші знають?
— Ні. Не хочу ніякого цирку з жалем. Ти ж бачила, як вони вміють удавати турботу, коли йдеться про спадщину.
Я кивнула. Я пам’ятала, як Тарас хлипав перед дядьком, благаючи грошей на вирішення податкових проблем, як Соломія дзвонила по кілька разів на день, схлипуючи, щоб отримати кошти на ремонт.
— Моя дорога, можна тебе попросити? — дядько Роман узяв мене за руку. — Просто приходь іноді, посиди зі мною. Мені важко бути самотом, а наймати доглядальницю не хочу. Не люблю чужих.
— Я приходитиму, — пообіцяла я. — Щовечора після роботи.
— Не щовечора, дитинко. У тебе своє життя. Але іноді, просто поговорити з тим, хто бачить у мені людину, а не гаманець.
Наступні два місяці я справді регулярно провідувала дядька. Ми розмовляли про різне: про книжки, його молодість, мої мрії. Він ділився спогадами про те, як починав свій бізнес, як шкодував, що не завів родини.
— Знаєш, моя дорога, — сказав він якось, — колись я думав, що родина — це спорідненість. А тепер розумію: родина — це ті, хто поруч, коли тобі важко. Ти єдина, хто приходить не заради вигоди.
— Дядьку, а як же Олесь? — спробувала заперечити я.
— Олесь — хороший хлопець, але занадто м’який. Він не захистить тебе від матері чи брата з сестрою. А вони ж не припиняють сміятись, правда?
Я промовчала, але він і без того все зрозумів.
— Які ж не розумні, — похитав головою. — Не цінують справжньої людини. Ти шість років не просила в мене нічого. Жодного разу. А вони тільки те й роблять, що просять.
Кінець листопада приніс стаціонар. Я провідувала дядька щоденно, іноді залишаючись на ніч. Лише тоді родина Олеся дізналася про серйозність ситуації і почала розігрувати скорботу просто біля його ліжка.
— Дядьку, рідненький, — хлипала Соломія, — ви обов’язково видужаєте! Ми всі вас любимо!
— Романе Михайловичу, рідний, — голосила пані Марія, — як же ми без вас будемо? Ви для нас як рідний батько!
Тарас стояв осторонь, але я помітила, як він уважно вивчав документи, намагаючись зрозуміти прогноз.
— Слухай, — прошепотів дядько Роман, коли ми залишилися вдвох, — Я оформив усі папери. Усе дістанетеся тобі.
— Дядьку, що ви! — щиро занепокоїлась я. — У вас є, племінники.
— У Я маю племінників, які бачили в мені тільки банк. І є ти — єдина людина, яка піклувалася про мене безкорисливо.
— Але ж вони будуть проти! Олесь не зрозуміє.
— Поясниш. Або не поясниш — твоє право. Моя дорога, проживши 70 років, я зрозумів одну річ: гроші мають дістатися тому, хто їх гідний. А гідний той, хто ніколи не просив.
Дядько Роман пішов із життя в грудні, через два тижні після того, як потрапив у стаціонар. Прощання було пишним — вся родина демонстративно хлипала. Я стояла осторонь, тихо оплакуючи справжнього друга.
Заповіту не було. Нотаріус на прохання моєї свекрухи сказав, що усе майно Романа Михайловича — квартира в центрі столиці, заміський будинок, два автомобілі та банківські рахунки на величезну суму — перейшло до мене.
Запала важка тиша.
— Це неможливо! — перша порушила її пані Марія. — Помилка! Ми ж його рідня!
— Роман Михайлович мав таку волю ще за життя.
— Але чому саме їй вона? — вигукнула Соломія. — Вона ж чужа! Проста дівчина з Умані, що причепилася до нашої родини!
Тарас мовчав, але його обличчя важко було впізнати.
— Але це несправедливо! — підвищив голос чоловік. — Ми його рідні племінники! Я його хрещеник! Тарас навіть сина на його честь назвав!
— І що з того? — холодно відповіла я. — Він був для вас людиною? Хто з вас хоч раз щиро поцікавився його здоров’ям?
— То ти прослизнула вперед нас! — почала Соломія. — Підлещувалася!
— Я піклувалася про нього, бо він був доброю та людяною людиною. Єдиним у вашій родині, хто не називав мене провінціалкою чи нахабною.
Олесь підійшов до мене ближче.
— Сашо, люба, ну ти ж розумієш — ми родина. Треба розпорядитись нашим майном по-чесному. Хоч трішки поділитись із родиною. У Тараса іпотека, у Солі, Соломії борги, у мами теж проблеми.
Я поглянула на чоловіка — на м’якого, безвольного, який жодного разу за шість років не захистив мене перед рідними.
— Ні, любий, — м’яко, але рішуче відповіла я. — Ще три дні тому всі ви за обідом голосно кепкували з мене, я вмію відповідати.
— Саша!
— Шість років я терпіла їхні глузування. Твоя мати розповідала гостям, як я «зачепилася» за заможну родину. Твоя сестра віталась через раз. Твій брат казав, що я «висну» на твоїй шиї. А ти мовчав.
— Але я ж тебе кохав!
— Кохання без захисту — це не кохання. Це слабкість. А тепер, коли в мене з’явилися гроші, ви раптом згадали, що я частина вашої родини?
До нас підійшла пані Марія.
— Сашенько, рідна, може, ми й справді були неправі. Але тепер усе можна виправити. Ми ж рідні!
— Тепер уже пізно, — твердо відповіла я. — Дядько Роман мав рацію: гроші мають дістатися тому, хто їх заслуговує. А ви заслужили лише мою зневагу.
Я розвернулася й попрямувала до виходу.
— Олександро! — гукнув Олесь услід. — Куди ти?
— Додому. Збирати речі. Я подаю на розлучення.
— Через гроші? Ти готова зруйнувати родину?
Я зупинилася й повільно обернулась.
— Ні. Я руйную те, що ви зруйнували давно до всіх цих подій.
За місяць я переїхала до квартири дядька Романа. Я звільнилася з попередньої роботи й заснувала власне рекламне агентство. Олесь телефонував, просив повернутися, обіцяв змінитися. Але було запізно.
Іноді я згадувала дядька Романа й розуміла, що він дав мені не лише фінансову свободу. Він подарував мені можливість нарешті відчути себе значимою, шанованою, потрібною.
Головна картинка ілюстративна.
