— Андрію, скажи чесно: ти справді збирався купити Наталі машину на мої гроші? Не спитавши мене? Просто взяв і вирішив, що можеш розпоряджатися всім, що я заробляю?
Я стояла на кухні, тримаючи в руках чашку з чаєм, і дивилася на нього. Андрій щойно влетів у квартиру, розчервонілий, з телефоном у руці, і відразу почав звинувачувати мене в тому, що я заблокувала всі карти.
— Олено, ти що, з глузду з’їхала? — його голос тремтів від обурення. — Я стою в салоні, вибираю машину для Наталі, а тут термінал видає відмову! Ти уявляєш, як я виглядав перед людьми?
— Перед якими людьми? Перед своєю сестрою, яка чекає подарунка від брата? — я говорила тихо, але кожне слово падало важко. — Чи перед продавцем, який подумав, що в тебе просто немає грошей?
— Це наші гроші! — він підвищив голос. — Ми ж сім’я!
— Наші? — я відставила чашку, щоб руки не тремтіли. — А коли ти востаннє приніс хоч одну гривню в цю сім’ю, Андрію? Два роки тому? Чи ще раніше?
Він відвів погляд, пройшовся кухнею, зупинився біля вікна. За вікном сутеніло, і вогні Подолу вже мерехтіли внизу.
Ти завжди все перебільшуєш, — пробурмотів він. — Наталі потрібна машина. Вона ж з дитиною, їй важко на маршрутках.
— З моєю дитиною, — додала я. — З нашим сином. Який ходить у садок. Якого я щоранку відвозжу, а ввечері забираю. Після цілого дня в кав’ярнях. А ти… ти просто вирішив, що можеш взяти мої заощадження і подарувати сестрі машину.
— Це не тільки твої заощадження! — він різко повернувся. — Я теж колись заробляв!
— Колись, — кивнула я. — А тепер ти просто береш. Регулярно. Переказуєш мамі. Переказуєш Наталі. І навіть не вважаєш за потрібне сказати мені.
Він мовчав. І ця мовчанка була гучнішою за будь-які слова.
Я сиділа у своєму маленькому кабінеті над однією з кав’ярень на Подолі, дивилась у монітор і намагалась зосередитись на цифрах.
Треба було точно порахувати, скільки піде на нове обладнання для четвертої точки — без хороших кавомашин і холодильних вітрин ми не зможемо розширюватись так швидко, як я планувала.
Останнім часом конкуренція в Києві стала жорсткішою: нові заклади відкриваються мало не щомісяця.
Я гортала банківські операції за останні місяці. Продукти, оренда, зарплати персоналу, реклама… І раптом зупинилась.
Переказ. Одержувач — Марія Іванівна Петренко. Моя свекруха. Потім ще один. І ще. І ще один — на Наталю, сестру Андрія. Я відчула, як серце стискається.
За кілька місяців з рахунків бізнесу зникла дуже значна сума. Така, що могла б покрити половину вартості нового обладнання.
Я відкинулась на спинку крісла і заплющила очі. Отже, ось куди йшли гроші.
Я думала, що ми просто більше витрачаємо на життя. Що Андрій купує якісь дорогі продукти чи техніку для дому.
Що, можливо, він іноді допомагає своїй мамі — я ж не проти була невеликої допомоги. ле це… це було системно.
Регулярно. Як друга зарплата. Тільки зарплату цю платила я.
Я відкрила месенджер. Останнє повідомлення від Андрія: «Затримуюсь, зустрічаюсь з одним знайомим, є цікава пропозиція по роботі».
Я посміхнулась гірко. Знову «цікава пропозиція». За два роки я чула їх десятки.
Він постійно з кимось зустрічався, щось обговорював, розглядав вакансії. Результат — жодного.
Все почалося два роки тому. Андрій прийшов додому похмурий, кинув сумку на підлогу і сказав, що звільнився.
Начальник — некомпетентний, колектив — пліткує, зарплата — смішна. Я тоді підтримала його. Звісно, любий, ти знайдеш щось краще. Ти ж розумний, з досвідом.
Я вірила. Спочатку він ходив на співбесіди. Потім рідше. А потім взагалі перестав. Сказав, що на ринку криза, що немає сенсу погоджуватись на погані умови.
Я не сперечалась. Мої три кав’ярні вже приносили стабільний дохід. Я могла утримувати сім’ю.
Дала йому карту, прив’язану до бізнес-рахунку. Для продуктів, для дрібниць по дому. Він узяв і більше ми цю тему не піднімали.
Я довіряла.
Тепер я розуміла, як сильно помилялась.
Я зайшла в банківське додаток і кількома кліками заблокувала всі карти, скасувала довіреність, обмежила доступ.
Всередині не було ні злості, ні тріумфу — тільки порожнеча і дивний спокій. Наче я нарешті зробила те, що давно мала зробити.
Вдома я поставила чайник, сіла за стіл і чекала. Андрій повернувся пізно. Зайшов на кухню, навіть не привітавшись.
— Олено, що ти наробила? — замість «добрий вечір» випалив він.
Я налила собі чаю і мовчки дивилася на нього.
— Карти не працюють! Я хотів заплатити — і відмова!
— Заплатити за що? — спокійно запитала я.
Він відвів погляд.
— Та так… потрібні були гроші. На одне діло.
— На яке саме?
— Сімейне. Тебе це не стосується.
Я поставила чашку.
— Сімейне, — повторила я. — Цікаво. Я думала, що сім’я — це ми з тобою і Артемчик. А виявляється, є ще хтось важливіший.
— У мене є мама й сестра, забула? — він вже дратувався.
— Не забула. Просто не знала, що я маю їх утримувати.
Він нахмурився.
— Ти дивилася виписки.
— Дивилася, — підтвердила я. — І побачила, скільки ти регулярно переказував. Без мого відома. З моїх заробітків.
— З наших! — виправив він.
Я тихо розсміялась.
— Наших? Справді? А коли ти востаннє додав хоч щось до цього «нашого»?
— Я шукаю роботу!
— Два роки шукаєш, — я встала. — За цей час можна було б знайти хоч щось. Хоч кур’єром, хоч баристою в моїй кав’ярні. Але ні. Ти чекаєш «гідної» посади. І весь цей час живеш за мій рахунок.
— Ми одружені! У нас спільні гроші!
— Спільні гроші не означають, що ти можеш таємно переказувати їх кому завгодно.
Він підійшов ближче.
— А ти подумала про мою сестру? У Наталі день народження скоро! Я хотів зробити їй подарунок — машину! Нормальний подарунок від брата! А ти все зіпсувала!
Я відчула, як усе всередині холодіє.
— Машину, — тихо сказала я. — Ти збирався купити Наталі машину. На мої гроші. Не спитавши мене.
— Їй потрібно возити Артема в садок! Їй незручно громадським транспортом!
— Артема, — повторила я. — Мого сина. Якого я народила. Якого я виховую. Якого я щоранку відвозжу і забираю. А ти… ти вирішив, що можеш узяти мої заощадження і подарувати сестрі машину, щоб їй було зручніше возити мою дитину.
— Нашу дитину, — машинально виправив він.
— Мою, — сказала я. — Бо ти за чотири роки жодного разу не встав до нього вночі. Не сидів із ним, коли він хворів. Навіть не знаєш, як звати його виховательку.
— Я… я був зайнятий…
— Чим? — я підійшла ближче. — Переглядом серіалів? Іграми? Чи переказами мамі на нові штори й меблі?
Він зблід.
— Мама має маленьку пенсію…
— А я маю великі витрати, — перебила я. — Я маю бізнес, який тримаю на плаву. Я маю сина, якого виховую. Я маю себе, про яку давно забула. А ти й твоя мама вважаєте, що я зобов’язана утримувати всіх?
Він раптом сказав:
— Ти завжди була скупа. Мама казала, що ти рахуєш кожну копійку. Що нормальна дружина допомагає родині чоловіка.
Я зупинилась і подивилася на нього довго.
— Твоя мама багато що каже, — повільно відповіла я. — Шкода, що ти слухаєш її більше, ніж мене.
— Вона моя мати!
— А я хто? Джерело фінансів?
Він дістав телефон. Я знала, кому дзвонить.
— Мамо? Це я. Тут таке… Олена заблокувала всі карти…
Я розвернулась і пішла до спальні. Закрила двері. Сіла на ліжко. Всередині була тільки втома. Величезна, всепоглинаюча.
Я згадала, як ми познайомились. Вісім років тому, на дні народження подруги в кафе на Андріївському узвозі.
Андрій тоді здавався таким цікавим — начитаний, з гарним гумором, уважний. Ми зустрічались пів року, потім він зробив пропозицію. Я погодилась.
Мені здавалося, що я знайшла людину, з якою можна будувати життя.
Перші роки все було добре. Андрій працював у будівельній фірмі, заробляв непогано.
Я саме відкрила першу кав’ярню — маленьку, на десять столиків, але свою. Він підтримував, допомагав, навіть вечорами приходив мити посуд, коли персоналу не вистачало.
Потім народився Артем. Андрій був щасливий. Перші місяці часто брав сина на руки, гуляв із коляскою.
А потім щось змінилось. Він став пізніше приходити, менше цікавитись моїми справами. Я думала — втома. Потім він звільнився. І залишився вдома. І я дозволила. Бо любила. Бо вірила.
Тепер я розуміла, що вірила в ілюзію.
Я дістала валізу і почала складати його речі. Тихо, методично. Рубашки, светри, джинси.
Потім другу валізу — взуття, ремені. Винесла в коридор. Замовила заміну замків на завтра. Написала юристці — знайомій, яка спеціалізується на сімейному праві.
Вранці Андрій спав на дивані. Я тихо зібралась і поїхала до юристки.
Вона вислухала мене уважно.
— Ситуація зрозуміла, — сказала вона. — Якщо квартира куплена до шлюбу — ваша. Бізнес теж. Дитина — якщо ви зможете показати, що батько не брав участі у вихованні, опіка буде ваша. Алименти призначать обов’язково.
— Я впевнена, — сказала я.
— Тоді збирайте документи. За тиждень-два подаємо.
Я поїхала до мами. Написала їй: «Мамо, можна ми з Артемчиком поживемо в тебе трохи? Розлучаюсь з Андрієм». Вона відповіла миттєво:
«Приїжджайте коли хочете. Ваша кімната завжди готова».
Вдома Андрій уже прокинувся.
— Олено, давай поговоримо, — сказав він.
— Говорити немає про що, — відповіла я, складаючи свої речі.
— Я можу змінитись…
— Ти вже два роки мав шанс змінитись. І щоразу обирав диван і мамині дзвінки.
Він пішов на кухню дзвонити. Через годину приїхала Марія Іванівна.
— Що тут діється?! — голосно запитала вона з порога. — Андрій каже, ти його виганяєш!
— Саме так, — відповіла я, тримаючи сумку. — Ваш син два роки жив за мій рахунок. Переказував вам значні суми. Збирався купити Наталі машину. Я більше не хочу утримувати вашу родину.
— Яку це «вашу»?! Ми ж рідні!
— Були, — сказала я. — Тепер — ні.
Я взяла сплячого Артема на руки, завернула в ковдру.
— Мама… — сонно промовив він.
— Спи, мій маленький. Ми їдемо до бабусі.
Андрій вибіг за нами.
— Ти не маєш права забирати мого сина!
— Маю. І матиму. Бо я — його мама. А ти — просто людина, яка іноді з ним гралась, коли мала настрій.
Я сіла в машину і поїхала.
У маминої квартири на Троєщині було тихо й затишно. Мама обняла мене міцно, нічого не питаючи. Я притулилась до неї і нарешті заплакала.
Пізніше, за чаєм, я розповідала.
— Я стільки років працювала, мамо. Піднімала кав’ярні. Вкладала все. А він… просто брав і віддавав своїй мамі.
— Деякі чоловіки так і не виростають, — тихо сказала мама. — Мама для них завжди на першому місці. А дружина — просто зручність.
Через тиждень я подала на ролучення. Андрій намагався дзвонити, писати.
Я не відповідала. Марія Іванівна приходила до однієї з кав’ярень, намагалась говорити з персоналом.
Я попросила охорону супермаркету, де ми орендуємо приміщення, більше її не пускати.
Суд відбувся через два місяці. Андрій не прийшов. Його адвокат слабко намагався довести право на частку бізнесу.
Я показала документи — все оформлено на мене, всі вкладення мої. Суддя винесла рішення швидко: розлучення, повна опіка мені, алименти йому.
Виходячи із зали, я відчула, як нарешті можу дихати вільно.
Минуло пів року. Я відкрила четверту кав’ярню — на Виноградарі. Бізнес росте.
Артемчик підріс, став балакучим, щодня питає, коли ми поїдемо в парк. Іноді згадує тата.
Я відповідаю просто: «Тато тепер живе окремо».
Андрій влаштувався на роботу — десь у кол-центрі. Приходив кілька разів до сина, але швидко перестав. Надто багато клопоту.
Одного разу в ТРЦ я зустріла Наталю. Вона йшла з новим хлопцем, побачила мене і скривилась.
— О, це ти, — сказала вона. — Брата вигнала, а сама по магазинах гуляєш.
— Він сам пішов, — спокійно відповіла я. — Коли вирішив, що моїми грошима може розпоряджатись будь-хто.
— Скупа ти, Олено. Андрій завжди казав.
Я посміхнулась і пішла далі. Не було сенсу пояснювати.
Тепер я розумію, що таке здорові кордони. Раніше думала, що це егоїзм. А це — турбота про себе і про сина.
Іноді ввечері, коли Артем уже спить, я сиджу з чашкою чаю і думаю про останні вісім років.
Жалію не про ролучення. Жалію про час, який віддала людині, яка бачила в мені лише зручне джерело грошей.
Але тепер у мене є я. Є мій син. Є мої кав’ярні. Є моє життя.
І я його нікому більше не віддам.
Головна картинка ілюстративна.
