– Мам, на ось, випий води. І лягай. Треба тиск поміряти.
Рита вклала маму на диван. Ніна Петрівна була блідою, погано виглядала.
– Мам, – Не вгамовувалася донька. – Давно я тобі кажу: йди ти з роботи. Уже п’ять років як на пенсії, а все працюєш. Я ж в тебе доросла, мене ростити вже не треба. Ми з Ігорем добре заробляємо. Ну, коли ж ти будеш жити для себе?
Ніна Петрівна посміхнулася винуватою посмішкою і махнула рукою.
– Ти як завжди права, донечко. Не звикла я жити для себе… Все життя працювала. Навіть на аліменти не подавала, коли одна залишилася з тобою.
– Ну і даремно. – відповіла Рита. – Даремно. Міг би і батько допомогти. І мав. Ти що, його жаліла?
– Там уже інша сім’я була, теж дитина. А зарплата у нього вчительська, невелика. Та й здоров’я у нього було слабке…
– Давай не будемо про це, сто раз вже чула, що згадувати, коли давним-давно я виросла і все позаду. Ти у мене розумниця. Тільки ось давай не хворій. І вистачить працювати. Нескінченні звіти у вас в бухгалтерії, одні переживання.
Мама кивнула і випила пігулку.
Рита, бачачи, що мамі стало легше, зібралася йти до себе додому.
Вона одяглася, закрила двері і спустилася сходами. На першому поверсі біля дверей однієї з квартир стояв сивий чоловік. Він уважно подивився на Риту і привітався. Рита кивнула і пішла до дверей. Їй здалося, що чоловік щось хотів сказати. Вона озирнулася, і він дійсно нерішуче промовив тихим голосом:
– Як там Ніна Петрівна? Як її самопочуття?
Рита здивовано глянула на чоловіка:
– Нічого, трохи тиск скаче. А ви, власне, хто? Щось не пригадую…
– Я тут недавно живу, квартиру орендую, так що ми сусіди тепер.
– Ааа, – протягнула Рита. Сусід здався їй знайомим. Ніби вона давно знала його. Однак, де вона могла бачити цього чоловіка Рита не пригадувала. «Може, схожий на когось» – подумала вона і поспішила додому.
Через день Рита зайшла до матері і побачила, що Ніна Петрівна пече ватрушки.
– Ну, мам, тобі полегшало! Ватрушки – перша ознака твого гарного настрою. Наливай чаю! Ох, як же я люблю твою випічку…
– Коли заміж виходила, нічого я не вміла, – почала згадувати матір. Твій батько любив ватрушки і пироги. Ось і довелося мені навчитися…
Ніна Петрівна осіклася. Вона раптом побачила здивоване обличчя доньки. Рита давно не бачила матір такою щасливою. Жінка немов помолодшала, на щоках з’явився рум’янець, очі були підфарбовані.
– Мам, ти добре виглядаєш. Так тримати! А то налякала тут мене позавчора. Ну, па, я побігла. Моїм загорни кілька ватрушок. Дякую!
У передпокої Риті здалося, що мама щось хоче сказати, але замовчує.
– Мам, є якісь новини? Говори, бо я поспішаю…
– Є, донечко. Є… – Ніна Петрівна запнулася.
– Що, подала заяву про звільнення?
– Так, – зітхнула Ніна Петрівна і обняла доньку.
– Нарешті! Тепер ти вільна людина! Займайся своїм здоров’ям і частіше приходь з онуками гуляти! І печи свої ватрушки!
Рита махнула матері і вже збігала зі сходів, як знову побачила в дверях квартири першого поверху сивого сусіда. Той дивився на Риту і посміхався майже щасливою посмішкою. Рита махнула йому рукою і з подивом помітила, що той розчулився і теж замахав їй.
– Ох вже ці старі… – прошепотіла Рита, поспішаючи до дому. Вона з чоловіком і двома синами жила в сусідньому дворі. Так вийшло, що вийшла Рита заміж за сусідського хлопця. І квартиру їм свекруха зі свекром подарували до весілля. А самі поїхали на батьківщину в село.
«Хоч з чоловіком і його батьками мені пощастило» – часто думала Рита. – «І мама у мене чудова. Тільки ось батька навіть не пам’ятаю. Рано розлучилися вони з мамою».
А розлучилися Ритині батьки ще зовсім молодими, коли Риті не виповнилося й трьох років. Як розповідала мама, свекруха не злюбила Ніну з самого початку. Чи то ревнувала до сина, то чи характер у неї такий був владний. Але батько Рити, Сергій, був слухняним і слабохарактерним сином – не в матір. Він закінчував навчання в педагогічному заочно і вже працював в школі.
Ніна Петрівна не змогла терпіти тиску свекрухи, і розлучившись з чоловіком, втекла з донькою до себе додому, до батьків, в іншу область. Так розпалася їх молода сім’я.
Ніна Петрівна дізналася потім, що Сергій через кілька років одружився, але жив від матері окремо, пам’ятаючи свій перший гіркий досвід. Ще кілька років Ніна Петрівна стежила за долею колишнього чоловіка. Час від часу дізнавалася через спільних знайомих про нього. Тому що все одно його кохала. Навіть такого: безхарактерного, слабкого, але розумного і сердечного чоловіка.
Рита теж не тримала зла на батька. Вона практично його не знала. Мама заховала нечисленні фотографії їхнього весілля і юності. Не хотіла ворушити минуле. Немов хотіла забути ту малу частку її любові і щастя, які так швидко закінчилися…
Заміж повторно Ніна Петрівна вийти не зважилася. Був один співмешканець недовгий час, але незабаром і він зник з очей, знайшовши більш заможну і молодицю. Гулякою був, а такого в чоловіки не дай Боже. Так вирішила Ніна Петрівна, і вже не намагалася влаштувати особисте сімейне життя, віддавши всі сили і любов на виховання доньки.
– Мам, тут якийсь тип з першого поверху тобою цікавиться. Здається, що він навіть підслуховує наші розмови. Адже він під нами живе. – Якось помітила Рита.
Ніна Петрівна насупилася, відвернулася і нічого не відповіла донці, перевівши розмову на іншу тему.
Риті поведінка матері видалася дивною. Але вона не надала цьому значення. Враз все змінилося. Якось вона зайшла до матері не ввечері, як завжди, після роботи, а в обідню перерву.
Мама здригнулася, побачивши Риту на порозі. За столом у кухні сидів сивий сусід. На столі був чай і ватрушки красувалися на великій гарній тарілці. Чоловік встав, майже вклонився Риті, засоромився і заквапився йти.
Рита здивовано промовила:
– Сидіть, сидіть, я на одну хвилину, тільки дізнатися: як справи. Подружилися по-сусідськи? Молодці.
– Риточко, давай з нами чаю, – запросила мама, і Рита присіла до столу.
– Це Сергій Іванович, – представила Ніна Петрівна гостя і зніяковіла, опустивши очі.
Сергій Іванович зніяковів ще більше. Він, немов маленька дитина, безпорадно кліпав, сховавши руки під стіл, тримаючись за свої худі коліна.
Чоловік белькотів по-дитячому: «Винен я. Звісно, винен. Тільки я один і винен».
– Мам, що він зробив? – тихо запитала Рита. – Він тебе образив?
– У тому-то й справа, що нічого я не зробив, ні-чо-го. А мав би. Тоді. Але, може, і тепер не пізно… Як вирішите. – тихо шепотів Сергій Іванович, дивлячись в кружку з холонучим чаєм. В очах його тремтіли сльози.
Ніна Петрівна встала і підійшла до вікна. Вона відчужено дивилася кудись на вулицю і здавалося, що ось-ось пригадає щось важливе і потрібне для всіх.
Рита теж встала, підійшла до матері, заглянула їй в очі, сподіваючись розгадати щось незрозуміле, що відбувалося тут зараз, на цій маленькій кухні. Всі мовчали. Нарешті, Рита обняла матір за плечі і запитала її ще тихіше: – Мам, це – він?
На що Ніна Петрівна ствердно кивнула і, не витримавши напруги, заплакала, сховавши обличчя у волосся доньки.
«Вибачте. Вибачте, якщо зможете… »- сказав Сергій Іванович, знову незграбно вклонився і вийшов. Його ніхто не гукнув, ніхто не затримував.
Мама і донька стояли деякий час, поки не заспокоїлися трохи. Потім Рита сказала звичну фразу:
– Давай, мам, я тобі тиск вимірюю. Іди-но на диван.
Вони сиділи на дивані. Рита запитала:
– І де ж його сім’я? Чому він тут через стільки років? Навіщо?
– Дружини його не стало три роки тому. Донька живе зі своєю родиною в іншому місті окремо. Свекрухи давно немає. Ось він і приїхав. Теж не упускав мене з поля зору. Каже, завжди дізнавався де я і як живу. А ось з тобою познайомитися зважився тільки зараз…
– Боже мій, як пізно… – зітхнула Ріта, – як пізно…
– Так, звичайно, – відповіла Ніна Петрівна. – Але ж ти пробачиш його? Йому нічого від нас не треба. Він просить тільки про нечасті зустрічі, щоб бачити нас. Збирається переїхати сюди остаточно. Щоб просто жити поруч з нами.
– Цього ми йому заборонити не можемо. Та й що ми будемо злобу то на нього таїти… – розважливо сказала Рита. – Життя змінює людей іноді і в кращий бік. А що ж його донька? Чому він не поїхав до неї?
– Я теж його відразу про це запитала. Він сказав, що хотів би прожити залишок життя поруч зі мною.
– Якщо не разом, то хоча б поруч… – хрипким голосом, немов відлуння підтвердив Сергій Іванович, стоячи біля входу в кімнату.
Жінки здригнулися і озирнулися. А Сергій Іванович вибачився і, сказавши «до побачення», вийшов з квартири.
– Мам, це вирішувати тільки тобі… – сказала Рита. – Я люблю тебе. І мені не хотілося б, щоб тобі було боляче. Знову. Розумієш?
– Розумію. Тільки хіба так буває в житті, що все передбачити можна?
Мама поцілувала Риту, і вони попрощалися до завтра.
«Чудеса, – думала Рита, – чого тільки не трапляється… І що буде завтра – невідомо. Дійсно – невідомо. Дай Бог, щоб все владналося. Щоб всі були щасливі. Батько… Тепер він поруч. Як незвично, дивно. Але, раз так склалося все, постараюся це прийняти. Заради мами. Колись свекруха розбила її щастя. Я цього тепер робити не буду».
Рита віддалялася по стежці в сусідній двір і не бачила, як з двох вікон на неї люблячими очима дивилися двоє людей…
Незабаром мама і батько стануть жити разом. Рита поступово звикне до цієї обставини. І пізніше навіть буде радіти цьому. Через стільки років сім’я возз’єдналася. Чи не дивно? Дуже. Але чого тільки в житті не буває…
Автор: Olena Shalamonova
Фото ілюстративне.
