День почався догори дригом. Рита була в сусідньому місті. Там через три дні мав відкриватися її новий салон. Треба було все перевірити, тож вона приїхала вчора ввечері. А вранці подзвонила Катерина, доглядальниця її батька, сказала, що у них в сім’ї щось трапилося, і вона не зможе приїхати.
Рита все кинула і стрибнула в машину. Батькові потрібно приймати ліки, його треба нагодувати. Ну, чи хоча б спробувати. Загалом, його було не змусити, але в Катерини якось виходило, а от у Рити — зовсім важко.
Після обіду в неї були переговори в своєму офісі. Вона вже наближалася до міста. Залишалося зовсім трохи, коли раптом, нізвідки, хлинув такий дощ, що аж завіса. Рита вилаялася.
Видимість одразу стала нульовою. Машини вмикали аварійки та ставали на узбіччі. Рита ризикувати не стала, зробила те саме.
Вона дивилася крізь потоки води й раптом щось помітила. Навіть привстала. Трохи попереду на узбіччі сиділа дівчинка. Вона сиділа на якійсь картонці, безуспішно намагаючись натягнути тоненьку курточку так, щоб сховати голову. Рита, не роздумуючи, вискочила.
— Гей, давай швидше в машину! Ти здуріла, захворієш!
Дівчинка дивилася на неї перелякано.
— Я ж вся мокра. І забрудню вам там усе.
— Я тепер теж мокра. Разом бруднитимемо.
Рита підштовхнула її до дверей, посадила, швидко сіла на своє місце й рушила.
— Ти що тут робиш?
— У місто йду.
— У місто? Пішки? Одна?
— Ну так. Тата в лікарню забрали, а бабуся, у якої ми жили, вигнала мене. Сказала, нахлібники їй не потрібні. Ось я й пішла до тата.
— Бабуся? Ну й ну…
Рита, мабуть, щось не так зрозуміла. «Та не може ж бути, щоб бабуся так вчинила». Ладно, потім розбереться. Але ж не кидати дитину на дорозі.
— Так, зараз поїдемо до мене. Висохнеш, поїси. Потім мені потрібно відлучитися ненадовго, а далі будемо думати, що з тобою робити й де шукати твого тата.
Дівчинка кивнула.
— А тебе як звати?
— Дарина.
— О, гарне ім’я.
— Тато каже, його мама придумала, бо дуже сильно мене чекала. Але її не стало, як тільки я з’явилася на світ. І бабуся каже, що це я в цьому винна.
— Що це у вас за бабуся така? — Рита навіть головою похитала. — Невже й справді такі люди бувають?
— А вас як звати?
Дівчинка говорила, а зуби їй цокотіли. Рита бачила, що їй дуже холодно в мокрому одязі. Вона перегнулася, дістала з заднього сидіння невеликий плед, який завжди возила з собою, бо часто їздила далеко.
— Мене звати Маргарита. Ось, закутайся. Ми з тобою в ранкові пробки потрапимо, тож ще трішки потерпи.
Дівчинка закуталася в плед і з посмішкою вертіла головою.
— Ой, як гарно! Такі блискучі великі будинки!
— Ти що, ніколи не бувала в місті?
— Бувала. Ми з татом раніше жили в місті, тільки я нічого не пам’ятаю. Маленька була. А потім татові стало не під силу і зі мною, і на роботі, тож ми переїхали до бабусі.
— А що з татом сталося?
— Не знаю. Він давно захворів, сильно кашляв, але на роботу ходив, бо бабуся каже, дармоїди їй не потрібні. А сьогодні вранці тато не зміг встати, і тоді бабуся сказала покликати фельдшера, а та одразу швидку викликала.
— Так, тепер хоча б приблизно зрозуміло, в яких лікарнях його шукати.
Дарина подивилася на неї з надією.
— А ми точно його знайдемо?
— Дуже будемо старатися. Думаю, знайдемо.
Дівчинка зітхнула.
— Добре б… А то на вулиці зовсім холодно. А як ти думаєш, мені з татом дозволять жити?
— Мені здається, ні. Він же в лікарні. Давай ми з тобою подумаємо про це потім, як я повернуся. В мене зараз взагалі немає часу.
Дівчинка кивнула головою.
Рита клацнула пультом. Ворота роз’їхалися, і вони заїхали у двір.
— Ти що, ти тут живеш? Оце так! — Дарина аж підстрибнула на сидінні.
Рита усміхнулася.
— Подобається?
— Дуже! Я таких гарних навіть у книжках не бачила!
Вони одразу пройшли на кухню. Рита швидко розігріла щось, діставши з холодильника, і поставила перед Дариною.
— Ти їж, а я зараз.
Взяла тацю і пішла до батька. Він подивився на неї похмуро.
— Прийшла подивитися, чи живий ще я?
— І тобі доброго ранку, тату. Я принесла сніданок і ліки.
— Сподіваюся, і отруту туди поклала.
— Смачного! Каті, до речі, сьогодні не буде. Я зараз від’їду, повернуся за пару годин. Не сумуй. А я постараюся швидше.
— Можеш не поспішати. Від твоєї присутності все одно нічого не зміниться.
Маргарита вийшла з кімнати, встала біля дверей, глибоко вдихнула. «Спокій. Головне — спокій». Так, треба ще сказати Дарині, щоб ні в якому разі не заходила в цю кімнату. Батько її налякає.
— Ну, ти поїла?
— Так, дякую.
Рита з посмішкою помітила, що дівчинка навіть помила за собою тарілку.
— Ну, можеш подивитися телевізор. Так, ось диван, плед. А хочеш, вийди у двір. Тільки дуже прошу тебе, он ті двері не відчиняй і в кімнату не заходь.
— Добре. А чому?
— Ой, там живе страшний-престрашний лісовий.
Дарина реготала.
— Та лісових же не буває! Обманюєш мене!
— Ну, це ти так думаєш. А от потрапиш у ту кімнату, він точно-точно тебе з’їсть. Ну все, мені потрібно бігти.
Рита вирулила з двору. Цей будинок колись вони будували разом із татом. У них було стільки планів… Але потім не стало мами, і все. Батько просто зламався. Нічого не хотів, і ніщо йому не було потрібне. Закинув будівництво, тож Маргариті довелося самій все доводити до ладу. Вона теж безумно любила маму, але от так розклеюватися собі не дозволяла.
Спочатку в батька почала погано працювати ліва рука. Лікарі сказали — мікроінсульт, але його наслідки не страшні, пройдуть після реабілітації. Батько ж не хотів ніякої реабілітації, просто хотів піти за мамою, але все ніяк. Потім все гірше стали ходити ноги, і це незважаючи на те, що йому ледь виповнилося 60. Тут уже всі лікарі сказали, що в цьому тільки його вина. Тобто він сам себе доводив до такого стану, ніякі таблетки їсти не хотів, до лікарні лягати теж. І от уже три роки вони навіть нормально не розмовляли, бо говорити з ним було просто неможливо.
Рита похитала головою. Як же вона втомилася. І скільки доглядальниць змінила. Грошей їй не було шкода. Вони у неї були. Але всі вони просто не витримували теперішнього характеру батька.
Рита звільнилася навіть раніше. Шкодувала, що не спитала в Дарини прізвище та ім’я її тата. Поки вона тут була зайнята, дівчата б усе їй розвідали.
Вона їхала додому. «Так, зараз півгодини відпочину, побуду з татом, і почну обдзвонювати лікарні. Ну, повинна ж вона хоч щось дізнатися». Їхати навмання не хотілося, бо лікарень у місті вистачало.
Вона увійшла. Дивно. Не було чути телевізора, не було чути Дарину. «Заснула, мабуть, все-таки замерзла». Але в кімнаті дівчинки не було.
Рита повільно обернулася до дверей, тих самих, що вели у кімнату батька. «Ну ні, тільки не це». Вона повільно підійшла. Ну точно. З-за дверей лунав сміх. Даринин сміх. Цього в принципі не могло бути. Рита повільно відчинила двері й завмерла, побачивши, що там коїться.
По-перше, тато не лежав, як зазвичай, а сидів, і на його ногах навіть були тапочки. Дарина сиділа поруч із ним на ліжку і щось викреслювала в невеликому блокнотику — туди, куди Рита зазвичай писала для покоївки, що приготувати.
Маргарита перевела погляд на тацю. Усе, що вона приносила, було з’їдено.
Батько промовив басом:
— Так, Даринко, у нас залишилися дві лікарні. Ти там викреслюєш, чи просто олівець жуєш?
Дарина залилася сміхом.
— Ой, дідусю Юре, ну годі так смішно розмовляти! Ви схожі на Діда Мороза!
— А я і є Дід Мороз, тільки осінній.
Тут чоловік помітив Риту.
— О, дочко, а ми тебе й не бачимо! Ми тут з Дариною тата її розшукуємо. Давай приєднуйся.
Маргарита, боячись злякати таку мить, спокійно сказала:
— Чайку зробити з цукерками, щоб краще шукалося?
Юрій Олександрович задумливо подивився на Дарину.
— Мені здається, ця дівчинка цукерки не любить.
Дарина знову зігнулася від реготу.
— Ця дівчинка дуже любить цукерки!
— Тоді, Рито, неси чай!
Вона поспішила на кухню й боялася навіть повірити в таке диво. Маленька дівчинка підняла її батька і навіть чимось зацікавила.
За годину всі лікарні були обдзвонено, але тата Дарини за іменем Павло Шипулін вони не знайшли. Дивно, куди ж його могли від везти?
Рита підняла палець.
— Тату, а пам’ятаєш лікарню на виїзді? Старенька така, ніби як районна.
— Слухай, точно! Якщо його привезли з району, то й повезли в районну.
За півгодини Маргарита виїжджала до тієї самої лікарні. Лікар щось невиразно говорив їм по телефону, і їй навіть здалося, що той трохи не тверезий, а може, й не трохи. Усе виявилося саме так, як припустив батько Рити. Павло лежав позабутий всіма. Медсестра колола в величезній дозі антибіотик, який призначив піддатий лікар, не роблячи жодних аналізів.
Ох, і влаштувала ж Маргарита розгром! Подзвонила знайомому. Павла забрали в платну клініку. Чоловік очей не відкривав, губи бліді, та й взагалі вигляд не дуже. Рита все думала: «Господи, хоча б обійшлося. Даринка-то така хороша…»
Дівчинка вже спала, коли Рита повернулася. Знайшла батька на кухні, в інвалідному кріслі. Увійшла, підняла брову. А він спитав:
— Чай будеш?
— Буду. Давай я сама.
— Сідай, розказуй. Мені ж рухатися треба, ходити, вчитися. Я Даринці пообіцяв у футбол з нею зіграти, а дитину обманювати ні в якому разі не можна.
— Тату, там усе не дуже добре. Лікар призначив незрозуміле лікування. Ну, просто щоб було. А він так і не приходив до тями. Я перевела його до Миколи Леопольдовича.
— Оце ти правильно зробила. Ну, будемо сподіватися, все стане добре.
Лікар подзвонив наступного дня.
— У сорочці народився ваш хворий. Ще день у такому стані — і все. Можна було б замовити панахиду. А тепер, як прийшов до тями, увесь час просить покликати якусь Дарину.
— Це дочка його. А можна нам приїхати хоч на п’ять хвилин, щоб його заспокоїти?
— Це так, але не більше.
Рита подивилася на Дарину й похитала головою.
— Так, спочатку заїдемо в магазин. У такому вигляді в лікарню навіть показуватися не можна.
Дарина урочисто ступила в палату, і тільки в дверях вона перестала так захоплюватися своїми новими нарядами. Крокувати намагалася поважно, щоб усі бачили, яке на ній усе гарне. Але коли побачила тата, одразу забула про всю урочистість і кинулася йому на шию.
— Тату! Таточку!
Павло пригортав до себе дочку.
— Ти як тут? Звідки?
— Мене бабуся прогнала. Я йшла до тебе, а Рита мене знайшла.
Павло подивився на Маргариту понад головою дочки і одними губами сказав: «Дякую». А Рита раптом зніяковіла. Такі сині, такі розумні й такі сумні очі.
Поговорити без Дарини їм вдалося лише через три дні.
— Маргарито, я розумію, ситуація абсурдна. Даринка живе у чужих людей, і ви зовсім не зобов’язані, не повинні.
— Та годі. Ви зробили для нашої сім’ї дуже багато. Заради неї встав мій тато, який щодня чекав оту з косою. Вони тепер такі друзі, що навряд чи їх навіть вийде розлучити.
Паша зітхнув.
— Мабуть, я мушу все пояснити. Марина, моя дружина, не була рідною тій бабусі, у якої ми жили останнім часом. Марина працювала на них, як віл, а потім я вивіз її, і бабуся почала нас ненавидіти. Ми нічого не встигли досягти, бо її не стало коли на світ з’явилася Даринка. Довелося переїхати в село, щоб працювати.
— Я зрозуміла. А може, вам залишитися? Я допоможу з роботою. Жити місця вистачає.
— Та що ви! Якось незручно.
— Я щось придумаю, — усміхнулася Рита. — Ви тільки гордість свою зараз вимкніть, а просто подумайте про Дарину. Їй же в цьому році до школи. Ну, і що вона побачить? Ненормальну бабцю?
Павло швидко знайшов роботу. Він виявився відмінним автомеханіком, який у селі був пастухом. Дарину записали до школи. Юрій Олександрович день і ніч проводив з дівчинкою і був упевнений, що з неї напевно вийде кругла відмінниця. Він навіть уже ходив, правда, поки що спираючись на палицю. А Рита думала про те, що її життя було б усе таким же, якби вона тоді не потрапила в ту зливу.
Ну, а через півроку сталося те, чого Маргарита ніяк не чекала. Та й ніхто не чекав. Павло, страшенно ніяковіючи, зробив їй пропозицію.
— Я розумію, що поки нічого серйозного не досяг у цьому житті, але я досягну. Заради тебе, заради Даринки.
Рита притулилася до нього.
— Ні, Паш, неправильно. Ми досягнемо. Досягнемо ще більшого, ніж є зараз. І взагалі, гроші — це, звісно, добре, але не так важливо, як оце.
Вона показала на Дарину й батька, які лежали на килимі й малювали якісь неймовірні картини.
