fbpx
Дозвілля
Пригадую» хтось приніс йому трилітрову банку меду у віддяку за лікування. Я ніс її в погріб, слоїк вислизнув із рук і розбився на кам’яній приступці. “Ніколи не шкодуй за тим, що не твоє”, – сказав він

Пригадую» хтось приніс йому трилітрову банку меду у віддяку за лікування. Я ніс її в погріб, слоїк вислизнув із рук і розбився на кам’яній приступці.

«Що тепер із цим робити?» – розгублено запитав я.

«Можна процідити і вживати, не остерігаючись скляних крупинок, бо скло – це пісок. Але ми цього робити не будемо», – сказав він.

«Шкода меду, такий свіжий, пахучий», – зітхнув я.

«Виходить, що цей мед не для нас. Ніколи не шкодуй за тим, що не твоє».

Він згріб усе разом зі склом у дерев’яну миску і простягнув мені:

«Віднеси на пасіку, бджоли дадуть йому раду».

Не встиг я рушити, як кілька бджілок загуділи над головою, показуючи дорогу, куди я мав повернути їм їхнє. Біля соснового хамника зустрів гурт людей. Вони розгублено глянули на мій мед і запитали, як знайти діда Андрія. Проводжаючи їх очима, я згадав одну з його приповісток: «Є нектар для бджіл, а є нектар, на який «злітаються» люди. Це – добросердя».

Мирослав Дочинець, “Чужий мед”