— Та що ж це таке? — Володимир дивився на звіт, що лежав перед ним, як на гадюку, яка ось-ось вкусить. Він — людина з вищою освітою, людина, що вела свій бізнес більше 15 років, — не міг зрозуміти, що коїться у його фірмі.
Чого він тільки не робив за останній рік, але ніщо не допомагало. Компанія несе збитки, а цього просто не може бути. Тільки за останні півроку він уклав дві вигідні угоди, і все мало стати взагалі круто, але грошей не було, і куди вони дівалися, було абсолютно незрозуміло.
Начебто усе в звітах правильно, але за логікою, якщо не вникати в папери, такого бути не могло.
Відсунув документи. Потрібно було щось робити. Ось тільки що? Володимир встав, накинув пальто, вийшов із кабінету.
Ніна, його секретарка, підвелася.
— Володимире Сергійовичу, через три години у вас нарада.
— Відмініть усе на сьогодні.
— Але.
— Усе. До завтра.
Дівчина кивнула головою й сіла на стілець, підсунула до себе телефон.
Володимир вийшов на вулицю. Рання весна пригрівала так, наче травень. Подивився на машину — і рушив з стоянки пішки. Прогуляється, мозок провітриться. Йому зараз потрібно було трохи відволіктися. Раптом розумна думка в голову прийде.
Він дійшов до парку, сів на лавочку. Навколо гуляли люди, бігали діти. А йому хотілося тиші. Він згадав, що десь у самому кінці парку є лавочка, точніше — була, яку зовсім не видно, і стояла вона майже біля води.
Колись давно він бував там, і не один, а з Розою.
Володимир встав і попрямував на пошуки тієї самої лавочки. Шукати довелося недовго. Давно це, звісно, було, але в парку, мабуть, з тих часів нічого не міняли.
Лавочка облупилася. Навіть незрозуміло, якого кольору вона була раніше. Він напружив пам’ять — начебто зеленого. Стряхнув пил, старого листя, присів. Присів і усміхнувся.
Років так 25 тому познайомився він із дівчиною. О, що то була за дівчина! Фурія, ураган, бестія. Він міг би безкінечно знаходити епітети, але все одно не зміг би описати її вдачу.
Роза була циганкою, але не з тих, що тиняються світом, не маючи ні кола, ні двора, а з тих, що давно осіли на одному місці й мають значно більше, ніж звичайні люди. Вона вчилася й досить непогано. Носила джинси, нічим не відрізняючись від звичайних дівчат. Хоча ні, все ж таки відрізнялася. Вона ретельно ховала від усіх, що зустрічається з ним. Казала, що з «не-своїми» зустрічатися не можна.
Володя сміявся.
— Розо, ти сучасна, нормальна, та невже ж ти дотримуватимешся тих законів?
Вона відповіла серйозно, що, як не крути, вона — циганка, і заміж має вийти тільки за цигана. Володимир знову сміявся. Він не вірив, що вона говорить серйозно. Адже він її кохав. І вона його теж. Він це точно знав.
Роза – вона була надзвичайна, жвава, гарна, швидка, але щойно мова заходила про них, одразу ж ніяковіла.
— Володь, перестань. Ми — тут і зараз. А що далі? А далі — нічого. Давай насолоджуватися цими хвилинами.
Як же він бісився!
— Та що за дурниці ти говориш? Хіба хтось може силою змусити людину вийти заміж за того, за кого вона не хоче? Ми живемо не в ті часи!
— Це ти живеш не в ті часи. У нас — свої закони.
— У вас не може бути своїх законів, бо ви живете серед нас! Та й родина в тебе нормальна, сучасна. Твій батько — барон, йому ж усе можна.
— Мій батько — барон, тому він перший, хто має дотримуватися традицій. А якщо я їх порушу — несолодко прийдеться.
Він не вірив.
Але одного разу Роза прийшла заплакана. Володя злякався. Вона ніколи не плакала. Взагалі ніколи. Здавалося, що в цьому згустку енергії сліз у принципі не може бути.
— Щось сталося?
— Ходімо до тебе.
Він ковтнув слину. О, скільки разів він її умовляв, скільки разів кликав до РАЦСу, скільки разів просив взагалі переїхати до нього!
Вони мовчки встали й попрямували до його квартири. Цю єдину їх ніч він не забуде ніколи. Він так і не зміг знайти когось, хто викликав би в ньому хоч би половину тих емоцій.
Роза прошепотіла йому, втулившись у плече:
— Мені знайшли нареченого. Підготовка до весілля почалася. Йому п’ятдесят вісім.
Його мов пружину зірвало з ліжка.
— І ти так спокійно про це говориш? Ні, я тебе нікуди більше не відпущу! І це не обговорюється! Як таке взагалі може бути?
Роза усміхнулася, заглянула йому в очі — і він кудись поплив, наче спати одразу захотілося. Очі відкрив лише вранці. Рози не було.
Володимир одразу схопився. Він піде до її батька. Йому байдуже, барон він, чи хто там. Він не дасть їм зжерти Розу.
Їхній величезний будинок був зачинений. Володя тричі обійшов навколо. Ні, усе наглухо. Наче тут ще вчора не жили. Пішов до сусідів.
— Ой, тут щось дивне коїлося. Усю ніч машини дорогі, сварилися там щось. Потім уже ранком взагалі скандал розгорівся, ніби через доньку. Накоїла вона чогось. Машини поїхали, а за годину і господарі самі будинок зачинили й поїхали.
— А ви не бачили, Роза з ними була?
— Та що ви? У них же машина вся чорна, нічого не видно.
Він шукав Розу майже три роки, поки одного разу до нього не підсіла стара циганка.
— Ти, хлопче, не шукай її. Немає її більше з нами. Накоїли ви справ, стільки життів загубили. Тепер уже пізно.
— Ви щось знаєте про Розу?
— Я сказала тобі все, що знала. Немає її. Не шукай, не знайдеш.
Він не вірив. Не вірив, але шукати перестав. Наче померло в ньому щось. Все ж таки їхні закони перемогли. Роза, напевно, жила зі старим циганом на іншому кінці світу.
— Що, ніяк не можеш зрозуміти, чого чорнота навколо тебе?
Він здригнувся, розплющив очі. Виявляється, так заглибився в спогади, що навіть очі заплющив. Поряд із ним стояла молода циганка, вся така в своїх одіяннях, навіть обличчя прикрите хусткою з монетками.
Він втомлено зітхнув.
— Ні, більше ніяких циган.
Мовчки підвівся й хотів іти.
— Куди ти? А погадати?
Він зупинився.
— А ти вмієш? Не рано ще? Зазвичай тільки старі циганки ворожать.
Дівчина розсміялася.
— Ой, погано ж ти наш народ знаєш! Ворожать тільки ті, кому це дано. А дано це тим, хто в коханні народився. Знаєш, усі інші — шарлатанки.
— Не вірю. А як же зрозуміти, де шарлатанки, а де — ні?
— А треба прислухатися до себе й до них теж.
Дівчина раптом заговорила серйозно.
— Я б до тебе не підійшла, але від тебе йшло щось таке – одночасно і страждання, і щось інше. Не тільки гроші тебе турбують.
Володя обернувся до неї.
— Слухай, а крім як ворожити, ти ще щось вмієш?
— Ти про що?
— Ну, як там у вас у циган: бачиш, чуєш, знаєш?
Дівчина усміхнулася.
— Ну, можу трохи. Тільки я ще не всьому навчилася.
— А зможеш зрозуміти, що в мене на фірмі коїться? Я заплачу. А якщо допоможеш, то й взагалі дуже добре заплачу.
Дівчина схилила голову й хитрo спитала:
— А «добре» — це скільки?
— Та скільки скажеш.
— Отакої! Ну, давай спробуємо.
Володя відчув якусь безшабашність. Потрібно шукати, куди втікають гроші, а він у іграшки грає. Ага, зараз ось приведе в офіс ворожку, і вона витягне його компанію з прірви. Він усміхнувся сам собі, подивився на дівчину.
— Як звати тебе?
— Сандра.
— Чудово. Ну що, Сандро, ходімо. Проблема в мене. Не можу зрозуміти, чому. Їх взагалі не мало б бути.
— Думаєш, хтось краде?
— Чесно, не знаю. Не можу знайти. А наклепувати на людей просто так не хочу.
— Значить, я маю знайти злодія.
— Та ні, може, злодія й не існує. Може, це я того…
Перед офісом Сандра зняла хустку й стала схожа на звичайну дівчину. Та й не настільки вона була смаглява, як звичайні цигани. Ну, так просто — смуглява.
Увійшли, і Ніна тут же встала. Вона дивилася то на Сандру, то на нього такими очима, наче привида побачила.
— Нін, що з тобою? Тобі недобре?
— Пробачте. Усе в порядку. Дивно.
— Так, точно, усе добре.
Вони пройшли в кабінет. Сандра оглянулася, підійшла до стіни, де висіли його фотографії з різних країн, присвиснула.
— Отак тобі!
На столі задзвонив телефон.
— Володимире Сергійовичу, до вас Олег Миколайович.
— Так, хай заходить.
Сандра метнулася за фіранку, а Володя усміхнувся.
— Ну все, зараз почнеться магія.
Олег був його давнім другом, ще з самої молодості, і єдиним, хто знав про Розу. Він тоді переживав разом із ним. Хоча, коли Володя почав зустрічатися з Розою, вони ледь не побилися, бо заради циганки він розійшовся з сестрою Олега.
— Привіт. Куди їздив?
— Та так, вправах. Щось важливе?
Олег сів.
— Слухай, Володь, справи йдуть погано. Не знаю, чи є сенс боротися. Мені от пропозиція надійшла. Ти подивися. Твою фірму хочуть купити. Ну, не за такі гроші, звісно, як вона могла б коштувати, але для тих справ, що зараз, ціна досить непогана.
— Я не збираюся продавати свою фірму.
Володимир здивовано дивився на друга.
— Та я ж не наполягаю, просто от приніс, щоб ти подивився. Але ти подумай — потім за неї й копійки не візьмеш.
Олег вийшов, а Володимир втомлено сів у крісло. Як же так? Олег завжди був поруч. Він вважав його своїм другом, а зараз той пропонує просто здатися.
З-за фіранки тихо вислизнула Сандра. Вона сіла на друге крісло, взяла папери, потримала їх трохи й кинула.
— Яка погана людина до вас приходила.
— У якому сенсі? Це ж Олег. Ми з ним давно дружимо.
— Ні, ні, ні! Це ви з ним дружите, а він вами користується. І це… це він сам склав. Тільки йому хтось допомагав.
Дівчина вказала на паперах. У голові Володі щось клацнуло. Він відкрив останню сторінку пропозиції, пішов до комп’ютера, хвилин 15 стукав по клавішах, а потім криво усміхнувся.
Рахунок належав Олені, сестрі Олега. Він задумався. Адже що виходить? Адже тільки в Олега був доступ абсолютно до всього. Тобто він міг виводити гроші й тут же очищувати операції. І взагалі, ніхто з інших співробітників не мав таких повноважень.
Зараз, якщо припустити, що Олег — незрозуміло, правда, навіщо — задумав його зруйнувати, то все ставало кришталево ясно.
— Ніночко, принесіть нам чаю й чогось перекусити.
Він подивився на Сандру, що розташувалася навпроти. Вона знову взяла в руки папери.
— Їсти хочеш?
— Звісно, у мене ж організм, що росте.
— А чого ти все їх крутиш? Хочеш щось намацати?
— Ну так, не розумію… Ця людина має якесь відношення до мого життя, але ніяк не можу розібратися, яке.
— Олег — це навряд чи. Вибач, але він до циган якось не дуже.
— Звідки знаєш?
— Ну, в мене колись була кохана дівчина-циганка. Він її на дух не переносив.
— Циганка, це як?
— Ну, так вийшло.
Очі дівчини раптом стали холодними.
— Дай руку.
Володимир простягнув руку, а вона потримала її в своїй усього кілька секунд — і потім відкинула, як гадюку.
— Ненавиджу тебе!
Підскочила й вибігла з кабінету. Володимир не розуміючи дивився на двері. За кілька секунд увійшла збентежена Ніна.
— А дівчина… я принесла.
Володі захотілося заревти. Він взагалі нічого не розумів.
— Вона так схожа на вас. Навіть дивно, що буває така схожість.
Він повільно підвів голову.
— Що?
— Ну, ця дівчина так схожа на вас.
У голові загуло, запищало, потім щось клацнуло. Він схопився й побіг на вулицю. Сандру побачив десь неподалік, стрибнув у машину й помчав слідом. Догнав її біля старого будиночка. Дівчина обернулася на машину й заскочила додому.
Володя вийшов із машини, а назустріч йшов батько Рози — уже зовсім сивий, старий, але його можна було впізнати.
— Навіщо прийшов? Іди геть.
— Ні, я не піду. Це виключено.
— Скільки ж лиха ти приніс нашій родині… І знову з’явився.
— Про яке лихо мова? Це ж ви змусили Розу вийти за старого діда! Життя їй зламали — і мені теж.
— Значить, ти нічого не знаєш.
Володя був готовий закричати.
— Заходь у будинок.
У ту злощасну ніч до нього приїжджав Олег. Його просто не помітили. Зате він зробив кілька знімків, з якими помчав до старого й дуже важливого нареченого Рози. Родині Рози дали одну годину, щоб покинути місто. Вони повернулися через кілька років з маленькою дівчинкою, не схожою на циган. Її мами не стало коли та з’явилася на світ.
Через три місяці, коли фірма стала на ноги, Володя знову повернувся до того будинку. Він довго мовчав, потім сказав:
— Я так і не зміг нікого покохати, бо в моєму серці назавжди — Роза. А тепер вона там ще міцніше, бо є Сандра. І я вас прошу — переїдьте до мене. Я зроблю все, щоб ваше життя було анітрохи не гірше, ніж було колись.
Спочатку його прийняли з недовірою, але крок за кроком він завойовував розташування і дочки, і її дідуся.
Ну а на весіллі Сандри Володя був серед найближчих гостей.
