Як доброта довела мене до злиднів — і як я вибрався
— Антоне, ну що тобі варто? — голос молодшого брата лунав у слухавці звично. — Усього на тиждень. Ти ж знаєш, я б не просив, якби не крайня необхідність.
Антон стояв біля вікна свого кабінету у школі й дивився на двір, що спорожнів після уроків. Автобус з дітьми щойно від’їхав від воріт.
— Діма, минулого місяця ти вже брав «на тиждень» п’ять тисяч. І досі не повернув.
— Ну… то ж… Обставини, — зам’явся брат. — Сам розумієш, із роботою зараз важко, замовлень мало. А тут ще Олена захворіла, на ліки пішло…
Антон важко зітхнув. Діма був фрилансером-дизайнером, і в нього завжди «не було замовлень». Натомість його дружина Олена регулярно «хворіла» чимось таким, що вимагало дорогих ліків, але чомусь не заважало їй постити селфі з фітнес-клубів і салонів краси.
— Скільки треба? — втомлено спитав Антон.
— Три… Ну, краще п’ять тисяч гривень. На їжу й комуналку.
— Добре, перекину ввечері.
— Спасибі, братику! Ти справжній! — голос Діми одразу повеселішав. — Я знав, що на тебе завжди можна покластися!
Антон поклав слухавку й потер перенісся. Зарплати вчителя історії з двадцятирічним стажем і всіма надбавками вистачало, щоб жити скромно, але гідно. Репетиторство дуже виручало й приносило доходу більше, ніж у школі. Проте звільнятися чоловік не поспішав, через великий стаж. Якби не постійні прохання родичів про «допомогу», грошей йому б вистачало на всі витрати, ще й можна було заощадити на якусь велику покупку.
Ввечері, вже вдома, він відкрив ноутбук, щоб зробити переказ. І раптом у стрічці соцмережі висвітилася свіжа публікація Олени, дружини брата:
«Нарешті здійснила мрію! Новий iPhone 164 Pro Max! Дімочка — найкращий чоловік у світі!»
До допису додавалося селфі з коробкою від телефона. На задньому плані було видно ресторан з упізнаваним інтер’єром — один із найдорожчих у місті.
Антон застиг, втупившись у екран. Тобто на комуналку грошей немає, а на телефон і вечерю в ресторані — є?
Він закрив ноутбук, так і не зробивши переказ. Телефон одразу задзвонив — Діма.
— Брате, ти забув? Обіцяв же переказати…
— Діма, я щойно бачив допис твоєї дружини. З новим айфоном. У дорогому ресторані.
Настала пауза.
— А… це… Ну ми ж не кожного дня… У неї минулого тижня був день народження, я спеціально збирав гроші.
— Збирав? — перепитав Антон. — А борг мені повертати ти не хотів? І на комуналку теж не збирав?
— Слухай, ти що, як чужий? — голос брата став ображеним. — Подарунок дружині зробити — це святе. Ти б зрозумів, якби був одружений.
Антон усміхнувся. Він був розлучений вже п’ять років, і одна з причин розлучення — його звичка роздавати гроші родичам. Колишня дружина втомилася від того, що вони не могли накопичити на відпустку чи ремонт, бо Антон постійно когось виручав.
— Я не буду переказувати гроші, — сказав він.
— Що? Антон, ти серйозно? Але ж ти обіцяв!
— Я передумав. Якщо є гроші на ресторани і айфони, то знайдете і на комуналку.
Він відключився, не слухаючи обурених криків брата. За п’ять хвилин подзвонила мама.
— Антоша, що у вас з Дімою трапилось? Він мені дзвонив, каже, ти йому допомоги відмовив…
— Мамо, твій молодший син щойно витратив великі гроші на подарунок дружині, а тепер просить у мене на їжу. Ти не бачиш тут суперечності?
— Ну, Антош… — мама зам’ялася. — Можливо, це був подарунок у кредит? Або він давно відкладав?
— Мамо, він у мене щомісяця бере «до зарплати». Про які накопичення може йтися?
— Але ви ж брати… Маєте допомагати один одному…
— А чому допомога лише в одну сторону? — запитав Антон. — Чому я повинен, а він ні?
Мама зітхнула:
— Ти ж знаєш Дімочку… Він творча людина, йому важко в цьому світі…
— Мамо, йому вже тридцять три. Час перестати бути «творчим» за мій рахунок.
Розмова закінчилася ні чим. Мама образилася, сказала, що Антон став черствим і розрахунковим.
Наступного дня в учительській колега Ніна Павлівна поділилася новиною:
— Уявляєте, їхала вчора повз автосалон, бачу — ваш родич там. Як його… Ігор?
— Двоюрідний брат, — кивнув Антон.
Ігор був ще одним постійним прохачем. Працював менеджером з продажу, але постійно скаржився на маленьку зарплату й великі витрати. У нього було двоє підлітків, і він регулярно просив у Антона гроші «на дитячі потреби».
— Так от, стоїть він там, — продовжувала Ніна Павлівна, — якісь документи підписує. Я ще подумала — невже машину купує? А потім дивлюсь — точно, ключі йому дають від новенької Тойота Кемрі.
Антон поперхнувся чаєм.
— Ви впевнені?
— Та точно кажу! Біла така, блискуча. Він ще селфі з нею робив.
Антон витяг телефон і відкрив сторінку Ігоря в соцмережі. Точно — фотографія з новою машиною і підпис: «Мрії здійснюються! Зустрічайте нового члена родини!»
А ще тиждень тому Ігор позичав у нього п’ятдесят тисяч гривень на «термінове лікування зубів молодшого». Цікаво, зуби із золота ставили?
Увечері, як за графіком, подзвонив сам Ігор.
— Привіт, брате! Слухай, тут таке діло… Старша збирається на екскурсію до Львова. П’ять днів, готель, харчування. Потрібні гроші. Виручиш?
— Ігоре, я бачив твою нову машину. Вітаю з покупкою.
— А… дякую… — голос двоюрідного брата став напруженим. — Але це ж у кредит, розумієш? Кабала на п’ять років.
— Кредит на такий автомобіль — це великі гроші щомісяця, — спокійно сказав Антон. — Якщо можеш за авто, то й на екскурсію доньки знайдеш.
— Та ти що, Антоне! — обурився Ігор. — Це ж різні речі! Машина — це необхідність, на роботу їздити! А доньці ж треба кругозір розширювати, освіта!
— Ігоре, на роботу можна їздити й чомусь скромному.
— Слухай, що ти до мене причепився? — голос родича став суворим. — Я що, звітуватися тобі маю, на що витрачаю?
— Ні, не маєш. Як і я не маю більше тобі нічого давати. Удачі.
Антон відключився. Передбачувано, за пів години подзвонила тітка Віра, мати Ігоря.
— Антоша, що ти таке надумав? — одразу накинулась вона. — Ігорчик дзвонив, каже, ти йому в допомозі відмовив! Це ж дитині на освіту!
— Тітко Віро, ваш Ігор щойно купив дорогий автомобіль з салону. Нехай там і шукає гроші на освіту.
— І що? — не здавалася тітка. — Людина працює, старається, має право собі щось дозволити!
— Тітко Віро, ваш син щомісяця випрошує у мене гроші?
— Не випрошує, а просить родинної допомоги! — виправила тітка. — Але бачу, для тебе гроші важливіші за сім’ю! Не можна так, Антоне! Ось чому від тебе дружина пішла!
Це вже було занадто. Антон мовчки натиснув «відключити».
За вихідні телефон розривався від дзвінків. Дзвонили всі: мама, тітки, дядьки, навіть якісь далекі родичі, яких він бачив раз на п’ятиріччя на родинних застіллях. Усі дорікали, просили, згадували, волали до совісті.
У понеділок Антон прийшов до школи з твердим рішенням. На великій перерві він зайшов до завуча.
— Маріє Сергіївно, я хотів би взяти додаткові години. Може, факультатив якийсь або підготовку до ЗНО?
Завуч здивовано підняла брови:
— Антоне Володимировичу, у вас і так півтори ставки. Ви впевнені, що витримаєте ще?
— Впевнений. Мені потрібні гроші.
— Щось сталося? — стривожено запитала Марія Сергіївна.
— Та… просто вирішив накопичити на нормальну відпустку. Втомився вже.
Завуч кивнула:
— Розумію. Добре, є група одинадцятикласників, готуються до ЗНО з історії. Двічі на тиждень по дві години. Підійде?
— Цілком.
Додаткові заняття давали додаткові гроші. Небагато, але це були ЙОГО гроші. Він міг витратити їх на себе.
Минуло два тижні. Мама знову подзвонила. Її голос був винуватим:
— Антошенько, вибач, що турбую… У мене пральна машина зламалась. Майстер каже, що ремонт дорожчий за нову. А пенсія — тільки за два тижні…
Антон знав, що це правда. Тій пралці було років п’ятнадцять, він і сам не раз дивувався, як вона ще жива.
— Мамо, а чому ти Дімі не подзвонила? У його дружини новий айфон, може, й на пралку щось знайдеться?
— Ну що ти, Антош… У них і своїх витрат вистачає…
— А у мене, значить, немає? — різко запитав Антон.
— Та ні, що ти… Просто ти завжди допомагав…
— Отож. Завжди. А Діма — ніколи. Може, час це змінити?
Мама мовчала. Потім тихо сказала:
— Я подзвонила йому першому. Він сказав, що грошей нема. Олена при надії, відкладають для дитини.
Антон присів. Оце новина. І коли ж вони встигли, якщо ще місяць тому у ресторанах святкували?
— Мам, я куплю тобі пралку, — сказав він. — Але це остання велика витрата. І передай Дімі: раз буде дитина — хай дорослішає. Більше грошей від мене не отримає.
У суботу він повіз маму у магазин побутової техніки. Поки вибирали пральну машину, мама несміливо спитала:
— Антош, а що з тобою сталося? Чому ти так… змінився?
— Втомився, мамо. Втомився бути гаманцем для всієї родини. Знаєш, скільки я за останній рік родичам роздав?
Мама похитала головою.
— Двісті вісімдесят тисяч гривень. Я все записував.
— Господи… — мама аж зблідла. — Стільки?
— А сам не був у відпустці вже чотири роки. Ходжу у старих черевиках, бо шкода купити нові — раптом комусь знову «терміново треба». Машину свою продав три роки тому, коли Ігорю не вистачало на перший внесок по іпотеці. До речі, той борг він так і не повернув.
— Я не знала… — прошепотіла мама.
— А що ти знала? Що добрий Антоша завжди допоможе? Що він сам, дітей немає — значить, і потреб особливих немає? А те, що мені скоро сорок п’ять, і я живу як студент — це нікого не хвилює?
Вони мовчки вибрали машинку, Антон розрахувався. Дорогою додому мама раптом сказала:
— Знаєш… А твій батько був такий самий. Усім допомагав, усіх жалів. А сам у п’ятдесят п’ять пішов зі світу. Сердце. Я тоді на його похорон пішла у старому пальті, бо на нове грошей не було — все роздав…
Антон міцніше стиснув кермо. Він добре пам’ятав батька — добру, чуйну людину, яка не вміла відмовити нікому. І пішов він — так і не поживши для себе.
— Я не хочу так, мамо.
— І правильно, — кивнула вона. — Живи для себе, сину. Вже досить.
А тим часом у сімейному чаті кипіла справжня суперечка. Діма виклав скрін їхнього листування з припискою:
«Ось до чого доводить скупість. Рідний брат відмовляє жінці при надії у допомозі».
Ігор підтримав:
«Деякі люди зовсім втратили людське обличчя. На себе — не шкода, а на освіту племінниці — немає».
Посипались коментарі від родичів, які роками сиділи у нього на шиї:
«Антон зовсім на себе не схожий»
«Оце гроші людей міняють»
«Не дивно, що сам живе»
Антон читав це і не вірив очам. Невже вони й справді не бачать абсурду ситуації? Люди, які роками позичали у нього гроші й не повертали, зараз звинувачують його у всіх гріхах?
Він написав у чат одне-єдине повідомлення:
«Шановні родичі! Нагадую, що за останні два роки ви заборгували мені 257 000 гривень. Додаю список боржників із сумами. Буду радий, якщо хоч щось повернете. А поки — годівниця закрита».
І прикріпив детальний список усіх боргів.
Чат не стихав. Хтось обурювався, хтось виправдовувався, дехто ображався. Діма написав, що Антон «опустився до підрахунків між ріднею». Ігор заявив, що «нормальні люди не рахують гроші в родині».
Антон вийшов із чату.
Минув місяць. За цей час він відклав сорок тисяч — суму, яка зазвичай ішла на «родинні потреби». Купив собі нові черевики, зимову куртку та абонемент до спортзалу. Нарешті записався до стоматолога — давно треба було зайнятися зубами.
На роботі помітили зміни.
— Антоне Володимировичу, ви наче помолодшали! — сказала вчителька англійської. — Щось сталося?
— Так, — усміхнувся Антон. — Перестав бути спонсором для всієї родини.
Наприкінці місяця несподівано зателефонував Діма. Його голос був тихим, невпевненим.
— Привіт, Антоне… Як ти?
— Нормально. Щось сталося?
— Так… Олена в лікарні. Лежить на збереженні, палата платна… Мені дуже соромно, але… Можеш позичити? Я поверну, чесно…
Антон помовчав. Потім запитав:
— Діма, а айфон Олени ще можна здати в магазин?
— Що? — не зрозумів брат.
— Якщо повернути айфон, вистачить на платну палату, проте можеш і у безплатну її перевести.
— Але… Це ж подарунок…
— Діма, — суворо сказав Антон, — або ви самі продаєте свої іграшки і вирішуєте проблеми, або шукаєте гроші в іншому місці. Я втомився від ваших маніпуляцій.
— Це не маніпуляції! Олена справді в лікарні!
— Я не сумніваюся. Але це ваша сім’я — і ваші труднощі. Розбирайтесь самі.
Він поклав слухавку. Так, це було важко. Олені справді потрібна була допомога. Але Антон більше не збирався бути чарівною паличкою для тих, хто живе за чужий рахунок.
За тиждень мама повідомила, що Діма влаштувався на другу роботу — підробляє таксистом вечорами. Олену перевели у звичайну палату, з дитиною все було добре. За чутками, Ігор почав займатися репетиторством, щоб оплатити доньці поїздку.
— Дивися, — сказав Антон, — можуть, коли припече.
— Можуть, — погодилася мама. — Просто раніше не потрібно було. Бо ти завжди рятував.
На новорічному родинному застіллі Антон побачів родину вперше за кілька місяців. Зустріли стримано. Діма з Оленою сиділи тихо, Ігор весело розповідав про нові замовлення.
Після третього тосту тітка Віра не витримала:
— Ну що, Антоне, задоволений? Усіх змусив крутитись?
— Я нікого не змушував, — спокійно відповів він. — Просто перестав вирішувати чужі проблеми власним коштом.
— А якби з Оленою щось сталося? — не зупинялася тітка. — На твоїй би совісті було!
— Ні, — твердо сказав Антон. — На совісті Діми, який замість заощаджувати на дитину, купує понти. Я більше не відповідатиму за чужу безвідповідальність.
Діма підвів голову:
— Знаєш, Антоне… Спочатку я дуже на тебе сердився. Думав — от брату відмовив. А потім… зрозумів, що ти маєш рацію. Ми справді сіли тобі на шию. Вибач.
Це було несподівано. Антон кивнув:
— Я не серджуся. Просто хочу, щоб усе було чесно.
— До речі, — Діма поліз у кишеню, — ось. Поки тільки п’ять тисяч, але це початок. Я повертатиму частинами.
Антон взяв гроші. П’ять тисяч із п’ятнадцяти — небагато. Але це був перший повернений борг за всі роки.
І це вже було щось.
До кінця вечора атмосфера потеплішала. Ігор пообіцяв повернути бодай частину боргу до літа. Інші родичі мовчали, але вже ніхто не називав Антона ніякими образливими словами.
Повертаючись додому, Антон думав про минулий рік. Так, він утратив репутацію «доброго дядька Антона», завжди готового виручити. Але натомість здобув самоповагу і можливість нарешті жити для себе.
У кишені лежав квиток до санаторію — він нарешті зібрався у відпустку. Невеликий тур на тиждень, нічого надзвичайного. Але це була ЙОГО відпустка, оплачена ЙОГО грошима.
Телефон завібрував — прийшло повідомлення від двоюрідної сестри з іншого міста:
«Антошo, привіт! Сто років не спілкувалися! Слухай, тут така ситуація, син до інституту вступає, треба на підготовчі курси…»
Антон усміхнувся і видалив повідомлення, навіть не дочитавши. Деякі уроки потрібно засвоїти раз і назавжди. Годівниця для родичів — закрита. Остаточно й безповоротно.
