fbpx
Дозвілля
Розмова, в принципі, буде короткою. Передай своїй матері, щоб вона сьогодні ж зібрала всі ваші речі і звільнила квартиру. Тепер твій дорогий татусь буде жити зі мною, і моїми дітьми

— Ти Ковалевська Поліна? — зупинила дівчинку біля воріт школи незнайома жінка.

— Допустимо, — обережно відповіла дванадцятирічна школярка, інстинктивно роблячи крок у бік подруги.

Батьки з дитинства забороняли їй розмовляти з чужими людьми.

— Ходи поговоримо, — схопила Поліну за руку, незнайомка потягнула її в протилежному від дому напрямку.

— Відпустіть мене! — дівчинка голосно закричала, привертаючи увагу перехожих. Жінка злісно фиркнула, але руку відпустила.

— Та як хочеш! Можемо і тут поспілкуватися. — Алла дістала з сумочки пачку і запальничку. — Розмова, в принципі, буде короткою. Передай своїй матері, щоб вона сьогодні ж зібрала всі ваші речі і звільнила квартиру. Тепер твій дорогий татусь буде жити зі мною, і моїми дітьми.

— А ми? — якось розгублено вимовила дівчинка, не до кінця розуміючи, про що говорить ця незнайомка. Тато більше її не любить?

— А що ви? Котіться, куди хочете. Мене це хвилювати не повинно.

Поліна стрімголов кинулася додому. Почався дощ, який плавно перейшов у зливу, але дівчинка навіть і не думала відкривати парасольку. Через десять хвилин вона, наскрізь промокла, гарячково натискала на дверний дзвінок.

— Іду, — пролунав із-за дверей приємний жіночий голос. — Та йду я, припиніть дзвонити! — двері відчинилися і перед Наталкою постала заплакана донечка. — Полечко, — заметушилася вона, — що сталося?

Дівчинка нічого не відповідала, тільки міцно притулилася до матері і схлипувала. Жінка розгублено гладила доньку по голові.

— Мамо, мамочко! — крізь сльози промовила дівчинка. — Батько! Він мене більше не любить?

— Чому ти так вирішила? — обережно запитала Наталя, у якої аж похололо всередині. Невже дочка дізналася про труднощі в їхній родині?

— Жінка… сказала біля школи… — бурмотіла дівчинка, не відпускаючи маму. — Сказала, щоб ми збирали речі… що вона тепер буде жити з татом…

— Що ж, — важко зітхнула Наталя, — я звичайно ж не хотіла, щоб про наше розлучення ти дізналася ось так. Але я винна перед тобою, треба було все раніше розповісти. Вибач, малятко, але ми з татом і справді розходимося. Але це не означає, що тато припинить тебе любити.

— Нехай він залишиться з нами! — плакала дівчинка. — Адже він мій тато!

— Яка ж ти у мене ще маленька…

Наталя спакувала останні речі в коробки. Вова відводив очі і намагався стати якомога непомітнішим. Ще півгодини тому йому довелося вислухати про себе багато приємного. Ні, справа була не в розлученні, це було вже давно вирішене питання. Вся проблема була в тому, як про всю цю ситуацію дізналася дитина. Полінку довелося відпоювати, до таких масштабів розрослися її переживання.

— Ти ж мені обіцяв, що ми разом сядемо і спокійно все обговоримо з Поліною. А в результаті що? Якась жінка підстерегла нашу дочку біля школи і наговорила їй усякої нісенітниці! — вичитувала, майже колишнього чоловіка Наталя.

— Алла просто втомилася чекати, — захищав Володимир свою нову пасію. — Її теж можна зрозуміти…

— Ні, не можна! — миттєво перебила чоловіка Наталка. — Прийшла б вона до мене, я б їй і слова не сказала. Але вона полізла до моєї донечки. До дитини!

— Ну, що вже поробиш, — мимрив Вова. — Все вже сталося. Давай допоможу речі відвезти.

— Мені тобі спасибі сказати? — сплеснула руками жінка. — Не забудь, ти йдеш від мене, не від Поли. Щоб приїжджав і спілкувався з нею так, ніби нічого не сталося. Але, тільки на нашій або нейтральній території. Цю жінку поруч зі своєю дитиною я бачити не хочу.

— Добре, добре, — кивав чоловік, скоро підхоплюючи сумки. — Як скажеш…

Відтоді минуло про шість років. Спочатку Володимир і справді бачився з дочкою, дарував подарунки, вчасно сплачував аліменти. Але час минав, і чоловік все більше і більше віддалявся від колишньої родини.

Тепер про існування батька нагадували тільки щомісячні виплати, та й ті закінчилися з повноліттям Поліни. Батько навіть не привітав її з днем народження. Тільки Алла подзвонила і єхидно проспівала в трубку, що страшенно рада, що більше не потрібно віддавати її гроші незрозуміло кому. Поля весь вечір сльози лила в подушку. Свято було остаточно зіпсоване.

Минуло ще два роки. Наталя якраз відзначала свій ювілей, коли пролунав дзвінок. Незнайомий чоловічий голос промовив, що Володимира раптово не стало, і дівчині потрібно отримати свою частину спадщини.

— А ви чого сюди приперлися? — досить агресивно зустріла їх Алла, не звертаючи уваги на здивованого нотаріуса. Чоловік кашлянув, привертаючи її увагу. — Ну, чого вам? Зачитуйте швидше, і я піду. У мене діти вдома самі.

— Як скажете, — несхвально промовив чоловік і розкрив конверт. Тут він дозволив собі ледь помітно посміхнутися.

«Я, Ковалевський Володимир Андрійович, 1964 року народження, який проживає за адресою …, справжнім заповітом роблю таке розпорядження:

Все те майно, яке буде мені належати на день моєї кончини, з чого б воно не складалося і де б таке не знаходилося, я заповідаю своїй дочці Ковалевській Поліні Володимирівні».

Як це Поліні! — мало не заверещала Алла. — А мені? А моїм дітям?

— Нічим не можу вам допомогти, заповіт написано рік тому, і оформлено належним чином. — Нотаріус виглядав дуже навіть задоволеним. — Ви, звичайно, можете звернутися до суду, але можу вас запевнити — результату це не принесе.

— А знаєте, — не витримала Поліна і розсміялася, — я скажу вам те саме, що і ви мені вісім років тому.

Сьогодні ж збирайте всі свої речі і вимітайтеся з моєї квартири.

— Та куди нам іти? — не вгавала жінка.

— А мене це хвилювати не повинно…

Вийшовши на вулицю, Поліна вдихнула на повну. Тато все ж її не кинув, він її любив…

Фото ілюстративне.