Розлучення стало для мене ковтком свіжого повітря, але пропозиція Микити про спільне проживання знову загнала мене в глухий кут. Я пам’ятаю, як дрібниці, наче краплі чаю на новому столі, можуть стати причиною великої сварки, і тому я не можу сказати йому омріяне “так”
Мене звати Настя. Я сиджу на кухні, дивлюся на майже повну чашку чаю, що вже охолов, і знову відчуваю, як у середині стискається тривога. За вікном — вечір, на вулиці тихо, і ця тиша тільки посилює мій внутрішній неспокій. Мені тридцять п’ять, і я щойно, здається, нарешті знайшла своє щастя, але страх паралізує мене.
Ми з моїм колишнім чоловіком, Ігорем, прожили разом п’ятнадцять років. З них останніх п’ять — просто за інерцією, як сусіди, які не мають спільних тем, окрім рахунків за комуналку. Ми розлучилися пів року тому. Без скандалів, без грюкання дверима. Просто одного вечора сіли і визнали очевидне: наші шляхи розійшлися. Ми стали чужими людьми, які живуть під одним дахом.
Розлучення — це завжди боляче, хоч і очікувано. Але воно стало для мене поштовхом. Я наче вперше за багато років відчула себе вільною, господинею свого часу і своїх рішень.
Через два місяці після розлучення я зустріла Микиту. Це сталося випадково. У парку, де я зазвичай гуляю після роботи, він допоміг мені знайти ключі, які я випадково випустила з кишені. Ми розговорилися. Він здавався мені світлим, добрим і неймовірно уважним. Його очі світилися щирістю.
Ми почали зустрічатися. Кав’ярні, довгі прогулянки, телефонні розмови до пізньої ночі. Усе було наче в найкращому романі. Микита — це все, про що я мріяла: турботливий, розумний, з прекрасним почуттям гумору. Він не тиснув, не вимагав, а просто був поруч, даруючи мені відчуття захищеності, якого я не знала з Ігорем.
Кілька тижнів тому він сказав:
— Насте, я тебе кохаю.
— Микито, я теж тебе кохаю.
— Тоді навіщо ми витрачаємо час на ці постійні роз’їзди? Переїжджай до мене. Давай жити разом.
— Я… не знаю.
Його пропозиція застала мене зненацька. Здавалося б, ось воно, щастя. Але чому ж я відчула паніку? Микита має велику, затишну квартиру. На відміну від моєї орендованої, вона простора і світла. У ній ми могли б створити справжнє сімейне гніздечко.
Але я відчуваю дикий, неконтрольований страх. Це страх не перед Микитою, а перед самою ідеєю спільного проживання.
Я пам’ятаю, як жила з Ігорем. Спочатку було чудово. Потім він почав поступово змінюватися. Точніше, ми змінилися. Зникла легкість, з’явилася рутина, а разом з нею — постійне відчуття, що я роблю щось не так.
Наприклад, я завжди любила готувати, але Ігор постійно критикував.
— Знову пересолила.
— Чому так мало м’яса?
— Навіщо готуєш це, якщо знаєш, що я не люблю?
Це були дрібниці, але вони збиралися, як краплі, і зрештою затопили мій внутрішній світ. Я перестала готувати. Я стала почуватися невпевнено у власній оселі. Я стала тихою, бо мої слова не мали ваги.
— Микито, ти впевнений? — запитала я його наступного дня, коли ми обговорювали цю тему знову.
— Звісно, Насте. Більш ніж упевнений. Я хочу засинати і прокидатися з тобою. Я хочу, щоб ти почувалася як удома, щоб це було наше спільне місце.
Він так щиро дивився на мене. Я бачила, що він говорить правду. Він не вимагав, а пропонував. І саме тут криється моя головна проблема.
Я боюся, що історія повториться. Я боюся втратити ту незалежність, яку з таким зусиллям відвоювала після розлучення. Зараз я живу сама. Я можу розкидати речі, якщо втомилася, можу слухати гучну музику, можу їсти на вечерю вівсянку з варенням. Мене ніхто не засуджує, ніхто не критикує, ніхто не змушує.
Я боюся, що Микита, який зараз здається ідеальним, з часом перетвориться на іншу людину. Можливо, він почне вказувати, як мені розставляти його книги на полиці? Або почне обурюватися, що я довго займаю ванну?
Я намагалася поговорити з ним про це відверто.
— Я боюся переїжджати. Не через тебе. А через те, що я вже один раз помилилася, а тепер боюся знову втратити себе.
— Я розумію твій страх, люба. Але я — не Ігор. Я поважаю твої кордони. Я люблю тебе такою, яка ти є. Ти ж знаєш, що я ніколи не дозволю тобі почуватися нещасною.
— А якщо ти втомишся від моїх звичок? Якщо раптом тобі перестане подобатися, як я складаю рушники?
— Насте, це такі дрібниці. Навіщо ми робимо з них проблему? Ми ж дорослі люди. Якщо щось буде не так, ми просто поговоримо.
Він має рацію. Ми можемо поговорити. Але я пам’ятаю, що з Ігорем я теж намагалася поговорити. Ігор просто відмахувався:
— Що ти вигадуєш? У нас все добре. Це в тебе якісь проблеми.
Я боюся, що моя готовність до компромісів знову буде сприйнята як слабкість.
Якось ми були у Микити вдома. Він запропонував мені допомогти йому розібрати нову шафу. Коли ми закінчили, я випадково поставила свою чашку на його новий дерев’яний стіл без підставки. На стіл пролилася крапля чаю. Я завмерла, готова почути докір.
Микита побачив це. Він просто взяв серветку, витер краплю і посміхнувся.
— Обережніше. Це ж просто стіл, Насте. Не потрібно так реагувати.
І ось цей маленький епізод викликав у мене сльози. Здавалося б, дрібниця, але для мене це був тест, який він пройшов. Ігор за таку дрібницю міг би мовчати весь вечір, демонструючи своє незадоволення.
Але страх не минає. Я дивлюся на наш спільний квиток у театр, який він купив, і думаю: наскільки глибоко я готова зануритися в це нове життя? Чи готова я ризикнути своєю новонабутою рівновагою заради можливого, але не гарантованого, щастя?
Моя подруга, Світлана, каже мені:
— Ти сама себе накручуєш. Микита не винен у твоїх минулих проблемах. Дай собі шанс. У вас все добре. Не потрібно переносити досвід Ігоря на ці нові стосунки.
— А якщо перенесу? Якщо він раптом почне мене сприймати як належне?
Я знаю, що Микита терплячий. Але мені здається, що, коли ми переїдемо, він почне виявляти свої звички, а я — свої. І ці звички почнуть конфліктувати. Це неминуче. У нас у кожного вже склалося своє життя, свій побут. Зараз ми бачимося кілька разів на тиждень, і кожен раз — це свято. Спільне життя перетворить це свято на будні. А чи витримають наші почуття буденність?
Я згадую, як Ігор з часом перестав помічати мене. Він приходив з роботи, вмикав телевізор і ніби зникав. Я могла стояти поруч, говорити щось, а він тільки кивав, не відриваючи погляду від екрана. Я почувалася невидимою.
Я запитую себе: а чи зможе Микита зберегти свою увагу до мене, коли ми будемо разом 24/7? Чи не зникне магія? Чи не почну я знову боятися сказати щось не те, щоб не викликати мовчазне невдоволення?
Микита чекає. Він не тисне, але я відчуваю, що йому важливо це рішення. Він будує плани, у яких ми разом. Він говорить про спільні відпустки, про ремонт на кухні. І мені це подобається. Я мрію про це. Але поруч із мрією живе цей холодний, всепоглинаючий страх.
Я думаю, що насправді я не боюся Микиту. Я боюся знову розчаруватися у собі. Боюся, що якщо ці стосунки не складуться, то я остаточно вирішу, що не створена для сімейного життя, що я нездатна створити щасливу родину.
Але ж Микита інший. Він обіймає мене і говорить мені компліменти щодня. Він запитує мою думку з усіх питань і справді слухає відповідь.
Я відпиваю холодний чай. Потрібно вирішувати. Залишитися у своїй зоні комфорту, у своїй самотності, де я захищена від болю, але й від справжнього щастя, чи ризикнути і спробувати створити нову історію з людиною, яка мене кохає?
Що ви порадите мені? Чи є ризик, що я втрачу свою особистість, свій простір, якщо переїду до Микити? Як відкинути страх минулого і зважитися на цей важливий крок?
Напишіть, будь ласка, у коментарях, що ви думаєте про мою ситуацію. Мені дуже потрібна ваша підтримка і ваші історії. Ваша думка для мене важлива. Поставте вподобайку, щоб цю історію побачили й інші.
