Розчарування в очах доньки – найгірший різдвяний подарунок, а чоловік лише підливав масла у вогонь. Я не могла це так залишити
– То що, весь вечір зіпсований через примхи? – Андрій недбало поставив чашку на стіл і підняв брову. У його голосі чулося роздратування.
Я глибоко вдихнула, намагаючись не відповісти йому так само різко. У вітальні ще тліло світло свічок. Стіл, який я накривала весь день, виглядав святково: вишукана скатертина, різдвяний вінок, сріблясті серветки. Але атмосфера, яку я так старанно створювала, зникла в одну мить.
Оксана, моя семирічна донька, сиділа на дивані, притиснувши до себе плюшевого ведмедика. Її очі, наповнені слізьми, дивилися кудись у далечінь.
– Мамо, але я ж хотіла ту ляльку, – прошепотіла вона, і сльози знову почали текти по її щоках.
Я підійшла до неї, присіла поруч і спробувала обійняти.
– Оксанко, ти ж отримала так багато подарунків… Подивись на цього ведмедика, він такий милий!
– Це не те, чого я хотіла, – знову почала плакати вона.
Андрій, мій чоловік, тільки важко зітхнув і скоса глянув на нас.
– Ну, Оксано, – почав він, – це вже занадто. Як можна так поводитись через якусь іграшку?
Я різко обернулася до нього:
– Андрію, не потрібно її зараз дорікати! Вона засмучена.
– Засмучена? Вона просто розпещена! – відрубав він.
Син Дмитрик, якому чотири роки, сидів на килимі біля ялинки, тримаючи в руках свій новенький конструктор. Він мовчки дивився то на сестру, то на нас.
– Тато, чому Оксана плаче? – тихенько спитав він, піднявши свої великі очі.
– Бо їй не догодили з подарунком, – сухо відповів Андрій.
Я зрозуміла, що треба терміново щось робити, інакше цей вечір справді стане найгіршим Різдвом у нашій родині.
– Андрію, допоможи мені на кухні, – сказала я, намагаючись вивести його із зони конфлікту.
Коли ми опинилися в іншій кімнаті, я тихо, але рішуче сказала:
– Ти зовсім не допомагаєш. Навпаки, своїми словами ти тільки ускладнюєш ситуацію.
– А що я повинен зробити? Замовити ляльку вночі? – саркастично відповів він.
– Ні, але ти міг би бути трохи чуйнішим, – я відчула, як гнів починає накочуватися хвилею.
Він мовчки поставив чашку на стіл і пішов у вітальню.
Я залишилася стояти на кухні, притулившись до стільниці. Розчарування й відчай накотилися на мене з такою силою, що я ледь стримувала сльози.
Коли я повернулася, Андрій уже сидів на дивані поруч з Оксаною.
– Оксанко, – сказав він, – знаєш, я теж інколи не отримую того, чого хочу. Але це не означає, що я не можу радіти тому, що в мене є.
Вона обернулася до нього, і в її очах з’явилася надія.
– Справді?
– Справді, – він кивнув. – Наприклад, сьогодні я хотів спокійного вечора, але отримав нагоду побачити, як ти радієш своїм подарункам. Ну, майже всіма…
Я усміхнулася.
– А що, якщо ми разом спробуємо знайти для тебе ту ляльку? Можливо, після свят вона ще десь залишиться в магазині, – запропонувала я.
Оксана трохи задумалася, а потім кивнула.
– Добре, мамо. Але наступного разу, будь ласка, слухай мене уважніше, – тихо додала вона.
Я притиснула її до себе й відчула, як усередині все нарешті заспокоюється.
Коли ми всі знову сіли за стіл, Андрій запропонував:
– Можливо, настав час розповісти, що кожен із нас хотів би отримати у новому році?
Оксана першою взяла слово:
– Я хочу, щоб у нас більше не було сварок на святах.
Ці слова змусили нас із Андрієм усміхнутися, а Дмитрик додав:
– А я хочу, щоб усі були щасливі.
Вечір, який починався так напружено, все-таки завершився мирно. Ми всі зрозуміли, що найголовніше – це бути разом і розуміти одне одного.
А як у вас проходять свята? Чи були у вашій родині подібні ситуації? Поділіться своїми порадами, як знаходити спільну мову з дітьми і один з одним, щоб Різдво приносило лише радість.
