Мала беззубо посміхалась уві сні. Спить, зведе брівки, ніби плакати збирається, а вже за мить ротичок-нулик розтягується у щирій посмішці.
Ромко дивися уважно і теж посміхався ненавмисне. Він того не міг бачити, але малу лоскотала пір’їнка. Янгол-охоронець міцно огортав двох малих діток своїми крильми. А пір’їнка лоскотала малій носика. Але, то навіть добре. Зараз не можна було плакати ні. Ні в якому разі, жодного звуку. Зараз вони удвох повинні вижити. Десятирічний Ромко і його малесенька сестричка. Геть одні у цьому величезному лісі, вони повинні були врятуватись і вижити. Адже їх лиш двоє лишилось= з усієї їхньої родини лиш вони і вижили. Ромка мамі обіцяв. Він мусить врятувати себе і сестру. Мусить жити. Він як тато, а тато свого слова завжди тримав.
Йому нічого не говорили, але він відчував що щось не так. Уже два дні, як його життя умить змінилось. Батьки не возять його на тренування, хоч раніше уважно слідкували за тим, аби він дотримувався режиму і не дозволяли пропустити жодного. Навіть до школи не потрібно ходити. Мама сказала коротко:
— Війна, синку. Війна.
Мамин телефон не замовкав. Щохвилини хтось телефонував, мама іноді коротко схлипувала, інколи просила покликати татка і вони довго про щось сперечались за зачиненими дверима. Ромка розумів лиш одне – бабуся кличе до себе, тато благає маму їхати, але вона не хоче. Можливо через Вікусю. Його сестричці ще й тижня немає.
А сьогодні ще й темно за вікном було, як мама його підняла. Говорила щось, але він не розумів спросонок. Мамі довелось кілька разів повторити, доки до Ромчика таки не дійшло: вони будуть намагатись виїхати до бабусі, бо в село уже зайшли вороги.
Він ніколи не бачив маму із татом такими. Мовчазні зібрані. Мама навіщось написала номер телефона адресу і імена на руках у нього і Віки. У кишеню поклала список:
— Тут, коли і як годувати малу. Все може бути, ти старший брат і повинен будеш подбати про сестричку. Пообіцяй, що б не сталось ти старший і повинен подбати.
У голові Ромки гуло. Машинально кивнув головою одягнув наплічник і узяв на руки маленький теплий згорточок. У Вікторії ще й каляски не було, не встигли купити, а про автокрісло і не думали так одразу.
Тато поглянув на нього уважно і сказав, що зараз все буде серйозно. Пояснив, що то дуже небезпечно і Ромко повинен бути максимально уважним, обережним і сконцентрованим.
Їхали трошки більше ніж годину. Рома почав уже засинати у теплій машині, як почалось. Він тепер розуміє, що й не пам’ятає всього того. Звідки, хто, як? Тепер у пам’яті лиш татове нерухоме обличчя і мамин голос:
— Ромко, в ліс! Швидко в ліс. Біжи! Тікай!
Ромко спортсмен. Він грає у футбол з чотирьох років. Він бігає швидко і знає, як правильно дихати. Обійнявши Вікусю, спочатку навпочіпки, а потім, трохи осмілівши, все швидше і швидше. Він чув як йому у слід випустили чергу. Цвьохнуло зовсім поруч. Раз, потім ще і ще. Він біг. Біг, так швидко, як тільки міг. Біг все далі і далі у ліс. Під ногами пісок. Виморився швидко, але страх додавав сил. Можливо, і не біг за ним ніхто, але він чув. Чув кроки позад себе. Тому, біг. Кілька разів зачепившись за коріння ледь не впав, але встояв. Знову біг. Бо він не один. Він рятує сестричку.
— Ліс він живий, – так казав дідо, коли водив його у ліси Карпат збирати гриби. – Кожен сантиметр лісу наповнений життям, рухом.
Так, ліс живий. Сьогодні Ромка це зрозумів, як ніколи. От тільки зараз він жив другим, не властивим йому життям. Ромка уже не мав сил бігти – брів не дивлячись під ноги. Інколи зупинявся і мов сполохана лань прислухався до звуків. Здалось, чи чує голоси? Та ні. То птах десь озвався. Хоча може й не птах – ворог говорить?
Ромка лиш коли відійде за межу дізнається скільки разів був на волосок від непоправного. Скільки разів янгол-охоронець відводив від них із Вікторією лихо. Як направляв стопи малого не вглиб лісу, а ближче до людських домівок.
А Вікторія спала заколисана і зігріта. Він погодував її коли та почала плакати і більше мала не прокидалась. Ромка не знав добре це чи погано. Йому вже було дуже важко. Наплічник, хоч і не надто великий, але ставав усе важчим, руки німіли від ваги Вікторії.
Спочатку він побачив пса. Здоровенного лабрадола з червоним м’ячиком у роті. Собака дивився на нього здивовано, а потім Ромко вже почув людські голоси. Він швидше відчув ніж побачив, як до нього біжить жінка.
— Дитино, ти звідки? Господи, немовля. Як тебе звуть, ти звідки, – сипала вона питаннями приймаючи з рук знесиленого Ромчика згорток.
Лиш відчувши, що Вікторія в безпеці Ромка вимкнувся. Свідомість потребувала повного перезавантаження. Напруження пережитого і фізичне перенавантаження. Малий просто не витримав.
Ромко прийшов у себе трохи згодом у кареті швидкої. Лікар спочатку розпитав, як він себе почуває, а потім почав з’ясовувати хто і звідки. Тут Рома уперше заплакав. Все що вдалось сказати:
— Ми їхали… Там був танк… Тата вже немає. Мама сказала в ліс…
Ромко і Віка не сироти. Вони зустрінуться з мамою, яку врятували добрі люди, через два тижні. Зараз, усі вони у далекому селі в Карпатах. А тато? Мама сказала, що знає де той знайшов останній спочинок. Сказала, що він звідти дивиться на Ромка і що гордий мати такого сина. Ромка вірить і часто розмовляє з ним. У Карпатах небо ближче до землі. Вони до нього поїдуть обов’язково, але не зараз.
Зараз мама лікується. Рука мами перев’язана і нерухома, тому Ромка замість неї дбає про Вікусю.
А мала зовсім не вередлива. Все так же посміхається уві сні. Її і досі лоскоче пір’їна крила янгола-охоронця. Він оберігає їх усіх.
Бережи, Боже, нашу Україну! Бережи захисників наших і кожну родину, кожну дитину! Подаруй, Боже, миру!
Автор Анна К.
