fbpx
Дозвілля
Роман зізнався, що зрадив. Це був і грім серед ясного неба, і кінець світу, і все на купу. Благав і просив простити, бо помилився, і більше ніколи такого не зробить. Вона повірила і пробачила. А потім так вчинила й сама

Вони любили один одного ще зі школи, а потім разом вчилися і одружилися. Не було за них рідніших людей. Вони були і друзі, і закохані, і порадники, і розрадники. Це була така довіра, як до самого себе.

Після одруження, для них нічого не змінилося, вони не стали показувати якісь нові риси, бо знали один одного, як облуплені. Кожен день був схожий на інші і пройшла вже ціла вічність, як вони разом.

З часом почуття перестали наростати. Знаєте, як то буває, коли з кожним днем любиш все більше і більше, а тут вже просто далі не можливо. Ти віддихуєшся на цій горі, оглядаєш навколишню красу і зупиняєшся в медитативному щасті.

Потім тебе починають з усіх боків штурхати зваби з кіно, телебачення, інтернету, друзів, подруг. Вони тебе тормошать і переконують, що ти не на горі щастя, а тут серед них, сидиш під ногами і вони об тебе шпортаються. І нічого ти про щастя не знаєш. Сиди собі тихо і не випендрюйся. Ти їла догори ногами, бігла задом наперед, пила вухом, робила вправи для кращого травлення? Ні? Сиди тихо!

В якийсь момент, Романа щось переконало, що там є така насолода, яка йому й не снилася. Якщо її не випити, то марно жити на світі. І він спробував. Таке собі було. Але його переконували, що з ним щось геть зле, як він не розсмакував цей напій богів.

– Ромцю, нічого ти серед культурних людей не тямиш, іди сало їсти до жінки.

І він пішов. Спробував їсти сало і йому сподобалося. Він як вперше, смакував. Як же він так дав себе одурити? Шкодував, думав і вирішив зізнатися, розказати, що з ним трапилася така біда. Що його обдурили, бо він хотів обманутися, думав, що прісно живуть, нічого у них не буде вже доброго. Але ні! Вона його добро і світло. І нема в тих незвіданих краях чогось по-справжньому, невідомого. Все звичайнісіньке. Навіть, гірше, якщо взяти по шкалі очікування-реальність.

– Ти простиш, Інночко? Люба моя, я завжди знав, що мухи злітаються на великі купи, але ці ж мухи мене переконали, що то велика смакота. Це просто купа.

Інна пробачила, бо він був другом, бо він був її половинкою. Вона злилася на всіх, на світ, на мух, на те, що мухи мають змогу переконувати, що купа – то делікатес для обраних. Вона не просила в Романа відкупити свій гріх подарунками чи якимись ритуальними діями. Вона відсунула цю подію в далеку темну комору і стала жити й далі.

Проте, з комори тхнуло. Все її життя заслало цим запахом. Почала боятися, що він невірний далі. Потім боялася, що вона не така, як всі. Потім боялася, що щось втратила від зваб життя, бо запах з темної комори не зникав.

Перший раз це сталося без її ініціативи. Звичайна балаканина в мережі, запрошення на каву, зацікавлений погляд і ось вже й кінець. Була якась цікавість, мов вперше, а потім нічого. Нічого нового чи цікавого.

На вулиці опам’яталася, що накоїла. Це не вона. Вона не могла цього зробити. Вона ж вірна і віддана. Бігти і змити це все з себе, поки не прилипло, не всмокталося в душу. Все забути, стерти, видалити, не згадувати.

Автор: Ксеня Ропота.

Фото ілюстративне.