Я завжди щиро вірила: якщо можеш допомогти — допоможи. Не з обов’язку, не з почуття вини, а тому що це правильно. Ця віра була зі мною з дитинства.
Я приносила додому бездомних кошенят, носила пиріжки сусідській бабусі Марії, яка вже ледве ходила, і завжди першою вставала мити посуд після святкового застілля.
Мама казала, що я “як сонце — грію всіх навколо”. Я не знала, чи це комплімент, але мені подобалося бути такою.
Коли я влаштувалася менеджеркою у відділ закупівель у нову компанію, це було для мене маленькою перемогою. Нова робота, гарна зарплата, можливість проявити себе.
Я пам’ятаю, як напередодні першого робочого дня пекла до півночі пиріжки з капустою й картоплею. У кошику, накритому вишитою серветкою, вони виглядали як маленький символ моєї надії на гарний початок. Хотіла зробити гарне враження. Бо так правильно.
Офіс гудів, як вулик. Нові обличчя, запах кави, клацання клавіатур. Я поставила кошик із пиріжками на стіл у кімнаті для перерв. Колежанки здивовано перезиралися.
— Лесю, ти що, святу воду п’єш замість кави? — засміялася бухгалтерка Наталка, коли побачила, як я допомагаю прибиральниці Ганні нести важке відро з водою. — Такої доброти я давно не бачила.
Я лиш усміхнулася, поправляючи окуляри.
— Та яке там, просто не люблю, коли комусь важко, а я стою осторонь.
Це було природно. Якщо хтось щось упустив — я підняла. Якщо хтось спізнювався — підміняла. Якщо потрібна була рука допомоги — моя завжди була поруч. Усі у відділі мене полюбили. Казали: «Лесю, ти як промінчик у цьому офісі. Як добре, що ти прийшла».
А потім з’явився Роман. Він працював у юридичному відділі. Високий, із серйозним поглядом і трохи втомленими очима. Завжди в сорочці з закатаними рукавами, наче готовий до будь-якої роботи, але щось у його поставі видавало втому.
Спершу він дивився на мене з підозрою, наче не вірив, що я справжня. Одного разу, коли я допомагала колезі Олені заповнити складну таблицю для звіту, він підійшов.
— Ви завжди така? — спитав, схрестивши руки. — Трохи ніби з книжки про доброчесність.
Я розсміялася, відкинувши пасмо волосся за вухо.
— Ні. Просто не хочу, щоб комусь було гірше, ніж є.
Він кивнув, але в його очах промайнуло щось схоже на цікавість. Ми почали пити каву разом у обідню перерву. Він виявився не таким сухим, як здавався. Просто трохи втомлений життям.
Розлучений, із восьмирічним сином Максимом, про якого часто згадував. У його словах не було жалю, але я читала між рядками: він намагався бути сильним, але іноді це було важко.
— Максим любить малювати, — якось розповів він, тримаючи чашку кави. — Намалював мені тигра. Сказав, що я такий же сильний.
— Він щасливий, — тихо відповіла я. — У нього є ти.
Роман подивився на мене довго, ніби шукав у моїх словах підвох. Але я була щирою. Я уявляла маленького хлопчика з олівцями, який вірить у свого тата.
Одного вечора він запросив мене в кафе. Без пафосу, просто:
— Підемо? Там смачно й без музики по голові.
Я погодилась. Ми сиділи в маленькому затишному закладі на Подолі, пили трав’яний чай і їли деруни зі сметаною. Світло від лампи падало на його обличчя, і я помітила, як його очі теплішають, коли він розповідає про дитинство Максима.
— Він якось узяв мої краватки й зробив із них “гніздо” для іграшкового динозавра, — сміявся Роман. — Я не знав, сміятися чи сваритися.
— І що ти зробив? — запитала я, ховаючи посмішку за чашкою.
— Посміявся. І купив йому ще одного динозавра.
Я була зворушена. Цей чоловік був не просто юристом із втомленими очима. Він був справжнім. Не по формі, а по суті.
— А ти, Лесю? — спитав він, відставивши тарілку. — Чому ти завжди всім допомагаєш? Це ж виснажує.
Я задумалась. Ніхто раніше не ставив мені це питання так прямо.
— Не знаю, — зізналася я. — Мабуть, тому що я вірю: якщо кожен допомагатиме хоч трішки, світ стане кращим.
Він усміхнувся, але в його усмішці було щось сумне.
— Ти занадто хороша для цього світу, Лесю.
Через три місяці ми з’їхалися. Це було природно, як вдих. Роман приносив мені каву в ліжко, я лишала йому записки з побажаннями гарного дня.
Усе було гармонійно, як у мелодії, де кожен звук на своєму місці. Ми гуляли парком, ходили в кіно, планували поїздки. Одного разу він навіть узяв мене на вихідні до Максима.
Хлопчик був сором’язливим, але коли я намалювала з ним смішного кота, він розсміявся й обійняв мене.
— Ти класна, — сказав він тихо, і я відчула, як у серці розквітає щось тепле.
Але потроху я почала помічати, що наші стосунки псуються. Роман дратувався. Спершу, коли я залишилась замість Олени на презентації — вона захворіла, а я не могла відмовити, бо в неї троє дітей.
— Лесю, ти могла сказати “ні”, — сказав він увечері, коли я повернулася додому втомлена. — Ти не мусиш рятувати всіх.
— Але ж я пообіцяла, — відповіла я. — І в Олени справді складно.
Він лише зітхнув.
Потім була подруга Таня. Її чоловік працював у Польщі, і вона сама не могла впоратися з новою шафою. Я поїхала на інший кінець міста, щоб допомогти їй зібрати меблі.
— Лесю, а я у твоїх пріоритетах ще існую? — спитав Роман, коли я повернулась о дев’ятій вечора, пахнучи пилом і клеєм. — Чи я між шафою Тані й презентацією Олени?
— Ромчику, не ображайся, — сказала я, відчуваючи провину. — Ну що мені — відмовити? Людям важко!
— А тобі? — його голос був тихим, але різким.
Я нічого не відповіла. Бо було важко. Але ж я сама хотіла допомагати, правда?
Усе пішло шкереберть, коли ми планували поїздку до Львова. Готель, квитки, маршрут — усе було готове. Я мріяла про ці вихідні: бруківка, запах кави, вечірні вогні. Але напередодні зателефонувала моя двоюрідна сестра Марина.
— Лесю, я на 8 місяці, а чоловік не може нічого робити – спину прихопило, — її голос тремтів. — Можеш допомогти купити продукти і посидіти з дітьми? Я не встигаю нічого, плачу постійно.
Я не змогла сказати “ні”. Це ж Марина. Я пам’ятала, як вона ночами сиділа біля мене, коли я лежала з температурою в гуртожитку. Як приносила мені чай і читала книжки, щоб я не нудьгувала.
— Ромчику. Ми, мабуть, не зможемо поїхати, — сказала я, дивлячись у підлогу.
Він стояв біля вікна, і я бачила, як у нього в очах погасло світло.
— Знову? — тихо спитав він. — Лесю, ми ж це планували.
— Я знаю, але, зрозумій.
— Знаєш, що? — його голос був спокійним, але холодним. — Їдь. І залишайся там. Я більше не витримаю бути у твоєму житті десь після кота й сусідської баби.
Він пішов. Тихо. Без сцен. Просто забрав речі й не озирнувся.
Я стояла посеред квартири, тримаючи в руках телефон із повідомленням від Марини: “Дякую, Лесичко, ти найкраща”. Але в душі була порожнеча. Як він міг от так просто усе перекреслити?. Я — така. І я не могла бути іншою.
Я довго не могла заснути тієї ночі. Згорнулася калачиком на дивані, загорнувшись у плед, і просто дивилась у темряву. Що я зробила не так? Допомогти сестрі в скруті — це гріх? Відмовитись від поїздки, щоб підтримати близьку людину — це егоїзм? Я не могла цього зрозуміти. У моїй голові не вкладалося, як така проста річ, як допомога, може зруйнувати стосунки.
А вранці — порожнеча. Його речей не було. Його чашка — теж. Навіть маленький магніт на холодильнику, який він привіз з Карпат, зник. Тільки його ароматний шампунь у ванні нагадував: тут був чоловік, якого я любила.
На роботі я намагалася не показувати виду. Усміхалась, відповідала на листи, навіть заварила чай прибиральниці Ганні, коли вона скаржилась на біль у спині. Але Наталка, наша бухгалтерка, все бачила.
— Що сталося, Лесю? — тихо спитала вона, коли ми залишились наодинці.
— Роман пішов, — відповіла я, ковтаючи сльози. — Сказав, що більше не витримає, що я всіх рятую, а його залишаю осторонь.
Наталка довго мовчала. Потім сказала:
— Знаєш, Лесю, я тебе не засуджую. Але, може, він просто хотів бути для тебе не на черговому місці, а на першому?
— А чому допомагати іншим — це значить когось зраджувати? — не стрималась я. — Відколи людяність стала проблемою?
Вона зітхнула і нічого не відповіла. І я знову залишилася зі своїми думками.
Того вечора я пішла до Оксани — вона щойно стала мамою. Її чоловік саме повернувся з лікарні, але був ще слабкий, ледве пересувався. Я принесла борщ, пюре і курячі котлети, помила підлогу і випрала пелюшки.
— Лесю, ти ангел, — прошепотіла вона, коли я вже виходила. — Ми з Вадимом не уявляємо, що б без тебе робили.
Я кивнула, усміхаючись, але десь у глибині душі було порожньо. Я не очікувала подяк. Я й не заради подяки це робила. Але вперше в житті мені хотілося, щоб хтось обійняв мене і сказав: «А як ти, Лесю? Тобі не важко?».
Наступного дня я написала Роману повідомлення. Коротко:
«Я не хотіла щоб все обернулось так. Я просто допомагаю, коли можу. І не вмію інакше. Пробач, якщо зробила тебе нещасливим».
Він не відповів. Мабуть, не хотів. І я це прийняла.
Тепер я живу сама. У маленькій, але затишній квартирі. У мене є багато друзів, які час від часу просять допомоги. Я приношу пиріжки на роботу, купую теплі речі для літніх людей, які живуть у сусідньому гуртожитку, допомагаю з документами знайомим пенсіонерам, у яких немає інтернету.
Іноді, коли заходжу в супермаркет, бачу жінку, яка не може дістати щось із верхньої полиці. Я дістаю. Інша розгублено рахує копійки — я тихо додаю їй. Хтось шукає маршрут у метро — я проводжу.
Я не герой. Я — просто людина. Я так живу.
І щоразу, коли чую слова: «Ти ж не можеш допомагати всім», мені хочеться запитати: а чому ні?
Невже бути уважною до чужого життя — це слабкість?
Невже добре серце — це тепер мінус?
Невже людина, яка обирає добро, має виправдовуватись?
Ну скажіть мені, будь ласка, хіба я не правду кажу?
Головна картинка ілюстратвина.
