— Робота? О першій ночі? Не треба мені тут говорити про роботу, Лесю! Я працюю по 16 годин на день намагаюся витягнути нас із цієї скрути! А ти розважаєшся з офісним планктоном? На обрузу чоловіка, жінка відповіла: — Це я працюю без вихідних, Сергію! Я закривала твої карткові борги торік!
Сильний, пульсуючий головний біль стукав у скронях, як молоток. Леся повільно простягла руку до тумбочки, але рука зупинилася, не дотягнувшись до ліків. Вона просто лежала, дивлячись у стелю, де слабке світло осіннього ранку висвітлювало тонку тріщину. Тріщина, яка з’явилася ще пів року тому.
Колись Сергій був її опорою, її «успішним» чоловіком, про якого заздрісно шепотіли подруги. Його впевненість, яку вона прийняла за силу, виявилася лише ширмою для безмежної амбітності та, зрештою, жадібності. Їхній шлюб, збудований на фундаменті юнацького кохання, перетворився на бізнес-проєкт, де вона була просто частиною його іміджу, а він — постійним джерелом стресу і боргів.
Двері відчинилися різко, з гуркотом, що розірвав тишу квартири, наче постріл. Леся миттєво сіла в ліжку. Сергій стояв на порозі спальні. Його діловий костюм був зім’ятий, краватка розслаблена, але обличчя напружене до болю. Змішаний запах дорогого алкоголю та солодкуватих, чужих жіночих парфумів ударив Лесі в обличчя, змусивши її стиснути зуби.
— Ти! — його голос був хрипкий від обурення. — Поясни мені це!
Він кинув на подушку її телефон. Екран світився відкритою перепискою: повідомлення від її колеги, Михайла, стосовно робочого проєкту, надіслані близько першої ночі.
— Михайло запитував про терміни проєкту. Ти ж знаєш, що ми закриваємо його до кінця тижня. Це робота, — спокійно відповіла Леся, хоча всередині кипіла.
— Робота?! О першій ночі?! Не треба мені тут базікати про роботу, Лесю! — Він підійшов ближче, обличчя було майже впритул. — Я працюю по 16 годин на день намагаюся витягнути нас із цієї скрути! А ти розважаєшся з офісним планктоном?!
— Це я працюю без вихідних, Сергію! Я закривала твої карткові борги торік! І не ти витягуєш нас, а ми з тобою. І що це за запах? Ти знову «затримувався»?
Сергій зблід, але швидко перейшов у контратаку. Він схопив зі столу чашку з недопитою кавою і з люттю жбурнув її об стіну. Порцеляна розлетілася на безліч дрібних, гострих осколків.
— Ти посмієш мене питати?! — прошипів він. — Ти знаєш, що я можу з тобою зробити? Я подзвоню твоїй матері, я їй усе розповім! Вона побачить, яка її донька!
Він спробував вихопити телефон, але жінка встигла сховати його за спину. «Не смій згадувати мою маму!» Він нахилився, його очі палали.
— Збирай свої речі та забирайся звідси! Прямо зараз! Я втомився від твого постійного скиглення!
Леся відчула, як її біль і розчарування раптом кристалізувалися в холодну, незламну твердість. Вона згадала, як цілий тиждень тому розмовляла з адвокатом.
— Ти помиляєшся, Сергію, — її голос пролунав дзвінко і рівно, немов дзвіночок у порожній кімнаті. — Це моя квартира. Вона мені дісталася у спадок від бабусі. І якщо хтось і буде з’їжджати, то це будеш ти.
Сергій застиг. Його гнів на мить змінився повним здивуванням. Поки Сергій оговтувався, Леся швидко відійшла до шафи, дістала з потайної шухляди товстий конверт із документами, а потім, не вимикаючи світла, натиснула на кнопку «Запис» на старому диктофоні, який лежав під шарфом.
— Ти мене не чуєш, Сергію? — Вона підняла конверт. — Ось документи. Квартира належить мені. Ти знаєш це. Ти намагався провернути переоформлення через своїх друзів-нотаріусів, але твій план провалився. І ти знаєш, що я не зраджувала. Але я знаю, що зраджував ти. І не один раз. Олена з бухгалтерії та Марина з відділу маркетингу — вони чудові свідки, чи не так?
Сергій відступив, його обличчя стало попелястим. Його агресія розсипалася, як розбита чашка. Побачивши, що грубість більше не працює, він різко змінив тактику. З обурення він перейшов до принизливих благань.
— Лесюню, люба… — Його голос став м’яким, ледь чутним, а очі наповнилися фальшивою сльозою. — Не роби цього. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю! Це все нерви! Цей бізнес мене доводить! Давай почнемо спочатку, добре? Я обіцяю, я кину пити, я… я звільнюся і знайду роботу ближче до дому. Будь ласка, заради нас, заради нашого майбутнього!
Він зробив крок до неї, але Леся підняла руку, зупиняючи його.
— Майбутнього немає, Сергію. Є лише сьогодні. І є минуле, яке я якраз сьогодні й прибираю. Я подаю на розлучення, — вона ввімкнула голосніше диктофон. — Цей запис, як і попередні, передам своєму адвокату. Всі твої погрози, всі твої істерики — усе зафіксовано.
Вона підійшла до дверей і відчинила їх.
—У тебе є час до завтрашнього вечора. Так і бути, я добра.. Бо інакше, ти ось такий, як зараз, припрешся до своєї матері. А у Марини Василівни серце хворе. Їй такі потрясіння ні до чого. Збери свої речі. Решту вирішать наші адвокати. А зараз — вийди з моєї кімнати.
Сергій стояв, розгублений, вперше бачачи цю твердість у своїй дружині. Він здався і, не сказавши більше ані слова, похитуючись, вийшов. Леся постояла ще хвилину, відчуваючи дивовижне полегшення. Головний біль несподівано почав відступати. Вона вимкнула диктофон, повернула документи на місце і вийшла на кухню.
На підлозі лежали гострі, блискучі осколки білої порцеляни. Вона взяла віник і совок і почала акуратно збирати їх. Кожен рух був символічним. Кожен дзвінкий звук осколка, що падав у совок, був прощанням із минулим.
Сергій поїхав. Точніше, його забрали його ж друзі, з якими він «затримувався». Він написав жінці довге, пафосне, але безсиле повідомлення про те, як вона пошкодує. Леся заблокувала його.
Наступного дня жінка прийшла на роботу незвично рано. Вона випила кави, увімкнула комп’ютер і з головою занурилася в роботу. У другій половині дня до неї підійшов Михайло.
— Лесю, я чув, що сталося. Мені шкода.
Жінка підняла очі. Михайло був не просто її колегою. Він завжди був уважним, спокійним, добрим. Це він часто залишався пізно, щоб допомогти їй, коли вона намагалася встигнути завершити свої проєкти, які іноді переривалися дзвінками від Сергія.
— Все добре, Мішо. Вже все добре. Це було боляче, але це був єдиний вихід, — вона посміхнулася, і ця посмішка була щирою, без тіні минулої втоми.
— Ти дуже сильна, — сказав він, дивлячись їй прямо у вічі. — І ти заслуговуєш на набагато більше.
Ці слова зачепили її за живе.
Через три місяці Леся офіційно стала вільною. Навесні вона зробила ремонт у квартирі, прибрала всі сліди присутності Сергія, включаючи ту нещасну тріщину в стелі. Квартира, наповнена світлом і спокоєм, нарешті стала її справжнім домом. А ще через місяць вона зрозуміла, що Михайло їй точно не тільки колега.
Одного теплого літнього вечора Леся та Михайло сиділи на її оновленому балконі. Вони щойно повернулися з невеликої подорожі у Карпати.
— Ти пам’ятаєш, як ти мені подзвонив того разу, о першій ночі? — запитала Леся, сміючись.
Михайло посміхнувся і взяв її за руку.
— Пам’ятаю. Я тоді ще злякався, що розбудив тебе. Але ж треба було терміново уточнити деталі для презентації. Я не знав, що цей дзвінок стане каталізатором для такого шторму.
— Для мого порятунку? — посміхнулася Леся. — Знаєш, навіть добре, що Сергій зчинив ту істерику. Вона змусила мене діяти. Змусила усвідомити, що я більше не хочу жити в постійному страху чи образі.
Михайло ніжно поцілував її руку.
— Я бачив, яка ти чудова і яка самотня. Я просто чекав, поки ти сама будеш готова це побачити.
Леся притулилася плечем до спинки стільця й подивилася на вечірнє місто. У вікнах навпроти вже загорілося перше світло, десь унизу проїхало авто, залишивши за собою м’який шурхіт.
— Я не знаю, що буде далі, Мішо, — тихо сказала вона. — Але вперше за багато років я не боюся цього «далі».
— І не маєш боятися, — відповів він. — Бо тепер ти сама обиратимеш своє майбутнє.
Вона усміхнулася. Михайло нахилився трохи ближче, але не квапив. Він завжди умів чекати — не тому, що вагався, а тому що поважав її ритм. Леся відчула цю тишу між ними — теплу, живу, справжню — і вперше за довгий час не відвела погляду.
— Знаєш, — сказала вона, — я думала, що після всього в мені залишиться тільки порожнеча. А виявилося, що звільнилося місце.
— Для чого? — Михайло ледь усміхнувся.
— Для чогось хорошого, — вона стиснула його пальці. — Я ще не знаю, як це назвати. Але воно мені подобається. Він не відповів словами. Просто переплів їхні пальці й тихо зітхнув — так, наче йому нарешті дозволили бути поруч.
