fbpx
Дозвілля
Різдвяне диво в окопах. Це було найважливіше Різдво у моєму житті

Початок січня, а снігу ще й не було. Холодно… Вогко… Темно… Наче у якомусь давно покинутому погребі, який колись давно був переповнений різноманітними конфітюрами і запашним ягідним вином. Погребі, до якого прибігала весела дітвора, на прохання матері відшуковувала на різнокольорових запилених стелажах і приносила у дім їхнє улюблене ожинове варення. Потім вони сідали на велике підвіконня, пили гарячий чай з цього ж варення, їли щойно спечене ванільне печиво, рахували сніжинки, що кружляли за вікном, і досліджували малюнки, які залишив нічний мороз на краєчках скла… Так, мабуть, проходили перші січневі дні чи не у кожній сім’ї тут. Та було це колись, у якомусь іншому вимірі минулого життя…

Знову вечір, хоча я й вже забув, коли був світанок. Олесь та Іван пішли роздобути паливо. Ці двоє ентузіастів ніколи не розлучаються. Обоє такі юні, щирі, відкриті й наївні. Багато чого було тут для них вперше, це й споріднило їх: у цій пустині, де все гине, знайшлись два брати.

…Тепер тут морок, пустота і руїна. Де вони тепер? Куди подалися? Чи живі? Чи колись повернуться сюди, у місце, яке було сімейним вогнищем, де була радість, таке просте щастя і де ще падав сніг?..

Хлопці принесли дрова. Важко дивитись, як вони поступово втрачають надію. Ці ж двоє завжди були світлом у нашім братстві. Та ця непевність, напружена тиша, вічна рутина нещадно гасить блискучі іскри їхніх очей.

…Запах вогню, його тріск, грація, барви. Він призначений для того, щоб зігрівати нас, він є єдиним джерелом світла у цій непроглядній, нескінченній темряві. Та чи виконує він цю функцію? Мабуть, ні. Адже кров у жилах, як завжди, морозить, сльози замерзли, а рухи тіла такі неприродні, вимушені…

Зараз вечерятимемо. Ярик, наш повар-аматор, знову напружує звивини свого мозку. Цікаво, який ексклюзив він сьогодні приготує. Не знаю, де береться скільки винахідливості в цього хлопця (Ви не уявляєте, як це – нагодувати всіх нещасними залишками двотижневого провіанту).

…Вкотре перечитую твій лист. Розповідаєш, що готуєтеся до Різдва: мама пече мій улюблений «Наполеон», батько підключає святкові вогники, що ви прикрасили вже ялинку, а ти почепила мої недолугі сніжинки, ті, що ти вчила робили мене торік. А ще, що ходила до лікаря, що вже скоро народиться наша донечка, що чекаєш і молишся… Як я сумую за улюбленим Різдвом у Карпатах, горами, вкритими снігом, нашими вечірніми посиденьками…

Зайшов Сірий, наш розвідник, родом з Волині:

– Хлопці, маю погану новину… Боюсь, не зможемо засвітити свічку, скуштувати куті та згадати рідних на Святвечір.

– Що там? Невже буде бій? – стурбовано запитав Олесь.

– Ворог поповнює сили, – несміливо додав Сірий.

– Безсумнівно, нечиста сила завжди прокидається у найбільші свята, – з відразою сказав Ярик.

– Їх там багато, мусимо укріплювати позиції і дух.

Я ніколи не бачив Сірого таким стурбованим і розгубленим, цей добре вишколений пластун відзначився холодним розумом і залізною дисципліною. Пробіг мороз по шкірі.

… Питаєш як я? Як ми тут? Гріємось холодним вогнищем. Їмо голодну їжу. Спимо безсонним сном. Маємо жорстоку зиму без снігу. Хоча це все такі дурниці. Єдине, що дає мені віру, що не дозволяє відключити емоції, це ти. Як я скучаю за тобою, за твоїм пахучим хвилястим волосся, за глибоким смарагдовим поглядом, за твоїм дитячим сміхом, за римованими думками, які ти завжди шептала мені на вухо… Просто мені так не вистачає тебе… Просто хочу захистити тебе, захистити нашу донечку… Хочу майбутнього для нас… Так, ми всі тут, і Сірий, і Ярик, і Олесь, і Іван, і всі інші, всі ми виборюємо право на майбутнє…

Цієї ночі ніхто навіть очей не закрив. Темрява стала темнішою. Усі думали про завтрашній день, про 6 січня.

…Ти вже придумала ім’я для нашої маленької? Знаю, що хотів сам назвати її, знаю, що дратував тебе різноманітними варіантами. Я передумав, залишу це право за тобою. Лиш би швидше побачити вас. Лиш би вдихнути запах твоєї шкіри, лиш би відчути тепло твого серця. Поцілувати крихітні ніжки нашої дівчинки – тепер найзаповітніше бажання. І ніколи вже не відпускати, не розлучатися. Так, щоб вже навіки разом…

7 година ранку. Тихо. Ярик готує сніданок. 10.00 – напруга зростає. 13.00 – все ще тихо. 16.00 – з’являється надія, що Сірий помилився. 17.30 – Ярик, каже, що йде варити кутю (він довгий час тримав пшеничну крупу у сухому місці, під подушкою, поруч з фотографіями рідних, щоб не відвологла). 18.20 – тривога охопила всіх нас, ця тиша пророкувала щось страшне. 18.45 – пролунали перші постріли. 19.10 – в хід пішли «Гради»… Повітря стало гарячим, небо від спалахів важкої артилерії стало якесь страшне і грізне, не було видно ні одної зірки. 20.30 – осколок поранив Олеся. Хлопець, не усвідомивши до кінця, що осколок прошив його праву ногу, не покидав позицію. Іван кинувся йому на допомогу (колись Олесь врятував його, проніс 8 кілометрів, не даючи Іванові закрити очі, до найближчого шпиталю, тепер він мусить будь-якою ціною врятувати брата). Багряної речовини ставало все більше, хлопець нервово взявся накладати джгут. 21.00 – набої закінчуються, клята чорна буря й не думає вщухати. 21.15 – вже троє поранених. Цього разу влучили у Ярика і Сірого, Іван побіг до хлопців. Сірий вперто стиснув рану на правому плечі, не хотів залишати мене самого на полі бою зі злом.

…Але сьогодні ж Святвечір, темрява не може перемогти. Стискаю у руці хрестик, який ти дала мені у день від’їзду. Молюся. Господи, допоможи пережити ніч. Боже, дай дожити до світанку. Спини їх. Дай сили! Дай віри!..

Іван, який цей юнак молодець! Він порається біля трьох поранених, рятує їхні життя. А я мушу захистити їх, мушу вистояти. Один хоч проти тисячі я вистою! Зі мною правда і віра. Я зможу!

23.30 – інтенсивність обстрілів меншає. 00.00 – стає все тихіше. 00.20 – тихо. 01.00 – загроза повторного обстрілу минула.

…Живий. Вистояв. Подивився в небо, лапатий сніг падав мені на обличчя і танув. Я – живий!

Іван зупинив впорався з пошкодженнями Олеся і Ярика. Потомлені хлопці лежали. Тепер вони у безпеці. А де ж Сірий? Куди він зник? Зачекайте, та він ж готує кутю. Не вірю своїм очам.

– Хлопче, ти ж поранений?

– Так, я знаю. Але це вже вдруге. Переживу. А от Святвечір без куті не годиться. Мусимо самі, нашою вірою і традиціями, не втрачати зв’язок з рідними по той бік Дніпра.

… Вранці приїхали волонтери: забрали поранених, привезли теплі речі, святковий обід та підмогу. Мені передали лист від коханої і привітали з тим, що я вже батько. Це було найважливіше Різдво у моєму житті!

Катерина Лопушанська.