Ельвіра щосуботи ходила на могилу до чоловіка. Приносила квіти, розмовляла вголос, уявляючи, що Гриць її чує.
Її п’ятдесятирічного чоловіка чоловіка не стало місяць тому. Ніби недавно відзначали ювілей, а тепер лежить от тут. Яке непередбачуване життя.
Ельвіра завжди любила чоловіка, і з роками це кохання переросло у щось більше. Тепле почуття прихильності, бо він став справді рідною людиною. Доньці Насті двадцять п’ять, мешкає в іншому місті, є чоловік. Душа спокійна за неї.
А ось їй самій було дуже складно та самотньо. Особливо вечорами та ночами. Хоч вовком вий. Добре, що є робота, там відволікається від сумних думок. Мозок так виносять, що про все забуваєш.
– Грицю, дорогий, привіт. От я знову прийшла. Сумую дуже… Сподіваюся ти, там добре облаштувався. Батька мого якщо побачиш, привіт передавай.
Ще одна субота, Ельвіра принесла білі хризантеми. На її подив, на могилі вже лежали квіти, такі самі. Це були улюблені квіти Гриця. Цікаво, хто їх приніс? Батьки чоловіка проживали не тут, родичів не було. Напевно, хтось із роботи чи друзі. От молодці, не забувають про нього.
Наступної суботи знову лежали свіжі білі хризантеми. Хтось приходить рано-вранці, Ельвіра ближче до обіду. Хто це?
Ельвіра вирішила простежити. Приїхала рано-вранці в суботу, і сховалася неподалік, сіла на лаву за деревом, її не видно було.
Рівно о дев’ятій годині до могили підійшла жінка, років сорока п’яти. Невисока, з хвостиком на голові. У руках вона тримала букет білих хризантем. Цікаво, хто вона така?
– Вітаю. Ви знали Гриця? – підійшла до неї Ельвіра. Та здригнулася від несподіванки.
– Ви мене налякали. Дорий ранок. Так, я колишня колега Григорія. Мене звати Галина.
– А я його дружина Ельвіра. Весь час думала, хто ж приносить квіти, а це ви, виявляється. Я не пам’ятаю, щоб Гриць говорив про вас раніше. Я знаю всіх, із ким він працював.
– Ти я досі отямитися не можу. Такий молодий був раз і немає людини. Я недовго працювала в їхній компанії, пішла в декрет, а потім змінила роботу.
– Я теж не вірю, що Гриця більше немає. Все здається, зараз двері відчиняться і він зайде, посміхнеться своєю фірмовою усмішкою і все стане як раніше.
– Мені час. Усього найкращого вам, Ельвіро…
– І вам, Галино. До побачення. Дякую, що вшанували пам’ять мого чоловіка.
Галина пішла. Ельвіра почувалася доволі дивно. З одного боку, приємно, що Гриця не забувають. А з іншого… Незнайома жінка приходить на могилу її чоловіка, та не раз. Дивна ситуація якась.
І поводилася дивно ця Галина. Пішла швидко, як члід не поговорили.
Коли Ельвіра повернулася додому, то відчула, що їй недобре. Поміряла температуру – підвищена. Голова була важкою. Ну от, ще цього їй і не вистачало.
Два тижні провела на лікарняному. На цвинтар не ходила, бо погано почувалася. Та й розумом розуміла, що треба рідше ходити, мабуть, хоч раз на місяць. Дуже важко це морально…
І ось знову субота. Ельвіра прибирала листя з могилки, як почула, що хтось підходить. То була Галина. І не одна. З нею був хлопчик років з десять на вигляд. Ельвіра застигла від подиву. Він був абсолютною копією її Гриця.
– Здрастуйте, Ельвіро.
– Доброго дня, Галино. Ви знову тут?
– Так. Ось із сином вирішила прийти. Грицю, синку, відійди трохи убік…
Оце так. І теж Григорій. І схожий на Гриця… Ельвіра занервувала.
– Треба ж, ім’я таке тепер рідкісне дали синові. Нині так мало хто називає дітей…
– Це моє улюблене ім’я. Гарно ж звучить – Григорій…
– Гарно. А по-батькові як хлопчика?
Галина зам’ялася. Син почав відганяти ворону, що сіла на землею.
– Мам, дивись який безстрашний птах, на татову могилку лізе.
Ельвіра здивовано подивилась на Галину. Та зітхнула і сіла на лаву.
– Так. Гриць його син. Так вийшло…
– Ви всі ці роки…? З Грицем?
У Ельвіри пересохло в роті. Та як це так… Син…
– Я одразу покохала його, як тільки побачила. Таке буває. Він не звертав жодної уваги, був чемний, ввічливий. Адже я для нього була лише колегою, новенькою в колективі.
Мені на той момент виповнилося тридцять чотири роки. Чоловіка не мала, розлучилися, дітей немає. Живу у своїй квартирі, хороша робота знайшлася. А щастя нема.
Я знала від колег, що Гриць одружений, є донька. Але я ніколи не хотіла за нього заміж. Не збиралася забирати із сім’ї. Мені просто хотілося свій шматочок щастя…
У вас тоді занедужав батько. Ви поїхали і місяць там пробули.
Якось я попросила Григорія заїхати до мене додому, допомогти по роботі, в комп’ютері. Він заїхав у вихідний день. Я нагодувала його, хоч він і опирався спочатку. Згодом ми довго розмовляли, згадували молоді роки.
Я бачила, що йому самотньо. Вас немає, донька підліток зайнята своїм життям. І якось ми з ним зблизилися… Це було лише один раз. Але, на щастя, саме цей раз подарував мені сина. Дивовижно, правда?
Але, певно, це доля. Гриць відчував свою провину перед вами. Казав, що любить дружину та доньку, і ніколи не покине, що то сталося якесь затемнення.
Для мене це був Божий дар. Народити від коханої людини. Навіть знаючи, що він до мене нічого не відчуває. Це було вже не важливо.
Гриць трепетно ставився до сина. Любив його. А син його. Вони раз на тиждень проводили разом час. Я, звісно, звільнилася. А після декрету знайшла іншу роботу. Ніхто не знав про нас. І я сподівалася, що й не дізнається. Це моє життя, мій син.
А після того, як Григорія не стало, щось надломилося в мені. Всі ці роки я могла бачити, чути його… А тепер ось… Могила… Добре, що син поряд. Він теж сумує.
Ельвіра вражена слухала про подвійне життя чоловіка. Всі ці роки він їздив до сина, до цієї жінки.
– Ви не переживайте, ми не претендуватимемо на спадщину. Нам нічого не треба. І повірте, я не хотіла завдати вам клопоту. Я просто жила своє життя.
– Я навіть не здогадувалася ні про що. У нас завжди були теплі стосунки, жодних натяків не було.
– Так він провідував нас не на шкоду сім’ї. Ніколи не залишався на ніч, як би син не просив. Ви були на першому місці.
– Мам, ну коли вже додому? Я змерз! – Грицю набридло сидіти, поки мама розмовляє.
– Вже йдемо, синку. А ви не тримаєте зла на чоловіка. І на мене. Я просто хотіла трохи щастя…
Галина із сином пішли. Ельвіра сиділа на лавці. Відчуття було таке, наче її щойно тріснули чимось. Її Гриць відкрився з іншого боку. З якого вона його не знала…
– Грицю!.. Навіть не знаю, що сказати. Знаючи твій характер, уявляю, що ти відчував усі ці роки… Як спритно вона тебе обкрутила. Але, треба віддати належне, і ти добрий конспіратор. Навіть натяку не було на твоє подвійне життя.
Прийшла додому, зателефонувала дочці. Хотіла розповісти. А потім передумала. Навіщо доньці це знати? Тільки засмутиться. Нехай ця таємниця залишиться нерозкритою…
Більше Галину Ельвіра не бачила, хоч квіти зрідка з’являлися на могилі чоловіка.
На рік по чоловікові Ельвіра з донькою прийшли на цвинтар. Від могилки Григорія відходила Галина із сином.
– Вітаю! Насте, познайомся, це твій брат. Так вийшло…
Настя здивовано глянула на матір. Що за жарти…
Потім вони разом сиділи в кафе. За рік Ельвіра заспокоїлася і прийняла цей факт, як даність. Чоловіка немає, але Настя має брата. Як би там не було, вони рідні.
Ось такі “сюрпризи” іноді підкидає життя.
