Рік я жила обіцянками, вірила у казки про “холодну” дружину та його “нещасне” сімейне життя, але кожен мій день був лише очікуванням того єдиного дзвінка, що мав змінити все. Коли я повідомила Ігорю про цікавий стан, мій коханий зник, наче привид, і я одразу усвідомила: я — його інтрижка, а не майбутнє
Я була наче у тумані – у солодкому, густому тумані. Він обіцяв мені зорі, а я вірила, бо здавалося, що й сама вже до них доторкнулася. Я ж була особливою, єдиною, тією, заради якої мій Ігор, мій такий успішний, такий чарівний і такий одружений керівник, нарешті зважиться на вчинок, якого так довго відкладав.
Я чекала. Я терпіла наші таємні зустрічі, його швидкі дзвінки, його “ще трохи, потерпи, люба, я вже готую ґрунт”. І тільки коли всередині мене прокинулося нове життя, цей туман розвіявся, а на його місці залишилася лише пронизлива, крижана порожнеча і гірке усвідомлення: я була лише черговою історією, гарною, але одноразовою іграшкою для успішного чоловіка, який не планував нічого міняти у своєму зручному житті.
Мене звати Валентина. Мені було 28, коли я влаштувалася у цю велику IT-компанію. Це була робота моєї мрії — висока зарплата, чудовий колектив, сучасний офіс. А ще — мій керівник, Ігор.
Він був втіленням успіху. Чоловік, якому не виповнилося й сорока, вже керував великим відділом, мав вишуканий смак в одязі та автомобілях, і, що найважливіше, мав ту особливу харизму, що змушувала усіх жінок у радіусі кількох метрів відчувати себе особливими.
Я намагалася бути професіоналкою. Не дивитися на його посмішку, не помічати, як він затримує на мені погляд, коли ми обговорюємо проєкти. Але він сам зробив перший крок. Не грубо, не прямолінійно, а якось дуже по-джентльменськи.
Все почалося з робочих обідів. Потім — несподівані дзвінки пізно ввечері, щоб “уточнити деталі”, що непомітно переростали у довгі, відверті розмови про життя, мрії, про його нещасливе, як він казав, подружнє життя.
— Знаєш, Валю, ти не просто розумна. Ти світишся, — якось сказав він мені, дивлячись прямо у вічі, — Я почуваюся поруч із тобою тим, ким мав би бути. А вдома… вдома лише побут і холод.
Через два місяці такої “дружби” ми вже не змогли стримати почуттів.
— Я кохаю тебе, моє сонечко, — шепотів він, цілуючи мої руки. — Ти моє повітря. Я не хочу більше так жити. Я подам на розлучення. Ти мені потрібна.
Ігор був переконливий. Він робив дорогі подарунки, які я спочатку соромилася приймати, але він наполягав. Квіти щотижня. Смс-ки з теплими словами щоранку. Наші зустрічі не були частими — двічі-тричі на тиждень, таємно, у моїй орендованій квартирі або у відрядженнях.
— А як твоя дружина? — якось не витримала я, коли ми вечеряли. Він зітхнув.
— Олена… Ми разом уже п’ятнадцять років. Вона чудова жінка, хороша мати для нашого сина. Але ми давно живемо як сусіди. Нас тримають лише спільний бізнес і дитина. Ти ж знаєш, як це буває.
Я кивала. Мені здавалося, що я розумію. Я була закохана, і його слова були для мене законом. Я уявляла, як ми будуємо наше спільне майбутнє: велика квартира, можливо, будинок, спільні подорожі, його усмішка щоранку.
Минув рік. Рік таємних стосунків, обіцянок, які так і не були виконані. На моє обережне запитання про розлучення він завжди мав нову відмовку. То синові треба здати важливі іспити. То у дружини проблеми зі здоров’ям. То велика угода, і не можна зараз створювати їй стрес.
— Ти мені не довіряєш? — ображено питав він. — Хіба я не довів тобі, що ти єдина? Потерпи ще трохи, Валю, будь мудрою. Я не хочу, щоб це розлучення стало фінансовим крахом, аби не постраждав син.
І я терпіла. Я вірила, бо мені було страшенно приємно почуватися особливою.
Якось наприкінці серпня я відчула, що щось не так. Я стала дратівливою, постійно хотілося спати, а запахи в офісній їдальні раптом почали викликати нудоту. Я не хотіла вірити.
Я купила тест. Тремтячими руками зайшла у ванну кімнату. Дві смужки. Я чекаю дитину.
Перші емоції були як феєрверк: радість, страх, подив, а потім — упевненість. Це наш шанс. Це те, що нарешті змусить Ігоря зважитися. Тепер він точно не відступить.
— Ігоре, у мене новина, — написала я йому повідомлення. — Нам треба зустрітися. Дуже важлива новина.
Він не відповів одразу. Лише за кілька годин надіслав сухе СМС: «Зараз на важливій нараді. Напиши коротко».
Мене це образило. Я зателефонувала йому.
— Валю, не можу говорити, — його голос був напруженим, — Що там?
— Я чекаю дитину, Ігоре. У нас буде дитина, — прошепотіла я у слухавку.
Настала тиша. Потім він сказав:
— Я перетелефоную тобі ввечері.
Я чекала весь вечір. Дев’ята, десята, одинадцята. Дзвінка не було. Я надіслала повідомлення: «Ігор, ти де? Що сталося?». Тиша.
Наступного дня в офісі він уникав мене. Коли я спробувала підійти до його кабінету, його секретарка Оксана, мила дівчина, сказала, що він на терміновій зустрічі.
— Він просив передати, що якщо це не стосується звіту, щоб ви його не турбували, — сказала вона, опустивши очі.
Весь тиждень тривала ця гра у хованки. Мої дзвінки він скидав. На повідомлення не відповідав. Я відчувала, як холодна хвиля паніки піднімається все вище.
Я знайшла його дружину Олену у Facebook. Просто так. Проглянула її профіль. Там було багато фотографій. Їхня спільна відпустка в Туреччині, де Ігор обіймав її. Сімейний обід, де вони всі разом — Ігор, Олена і їхній син-підліток. Під фотографією, зробленою лише місяць тому, було його привітання: «Моя люба дружина, дякую за ці роки щастя! Ти найкраща!».
«Незручна правда», — подумала я. Ніякого розлучення не було і в планах. Нічого не мінялося, крім того, що у мене під серцем билося маленьке життя.
Нарешті, наприкінці тижня, він подзвонив. Голос був холодним і відстороненим.
— Валю, нам треба поговорити, — сказав він, — Але не в офісі.
Ми зустрілися у кав’ярні біля мого будинку. Він був напружений, наче чужий. Він навіть не поцілував мене у щоку.
— Слухай, — почав він, не дивлячись на мене, — Я не знаю, як це сталося. Але ми дорослі люди. Ти розумієш, що це помилка?
— Помилка? Ігор, це наша дитина! — мій голос тремтів.
— Ніяка вона не «наша», Валю. Я одружений чоловік. У мене сім’я, син, бізнес. Я не можу цього зруйнувати. Ми просто… розважалися. Ти ж знала, що я не можу розлучитися, я тобі казав!
— Ти обіцяв! Ти казав, що кохаєш, що ми будемо разом! Що твоє життя вдома — це тягар! — сльози котилися моїми щоками.
— Я казав те, що ти хотіла чути. Але це не означає, що я кину все заради… заради швидкоплинної інтрижки, — сказав він, і це слово, «інтрижка», пролунало як ляп. — Ти ж розумна. Ти все розумієш. Я не можу цього визнати. Моя дружина цього не переживе.
Потім він поклав на стіл товстий конверт.
— Тут три тисячі доларів. Цього тобі вистачить на перший час.
Я відчула, що мене нудить. Не від цікавого стану, а від огиди. Я відштовхнула конверт.
— Забери свої гроші. І йди геть, — прошепотіла я.
— Послухай, Валю, не ускладнюй, — його голос став загрозливим. — Ти маєш хорошу роботу. Ти молода. Ти ще знайдеш собі когось. Не треба руйнувати моє життя. Інакше тобі ж буде гірше. Я впливова людина.
Я встала. Я була ображена, розтоптана, але в одну мить я зрозуміла, що моє життя тільки-но почалося. Життя без цієї брехні, без таємних зустрічей, без обіцянок. Я була наодинці, але я була вільною.
— Я не потребую твоїх грошей, Ігоре, — сказала я, змушуючи свій голос звучати твердо, — Я не буду руйнувати твоє життя. Ти це зробив сам, як тільки почав брехати. Іди. Наша розмова закінчена.
Я розвернулася і вийшла з кав’ярні, не озираючись. Я звільнилася наступного дня. Оксані сказала, що за сімейними обставинами. Ігор, мабуть, полегшено зітхнув. Він, певно, вирішив, що «проблема» вирішена.
Пройшло шість років. Я виховую сина, він носить моє прізвище. Я відкрила невеличкий бізнес. Це було важко, дуже важко. Але мій синочок — моя найбільша радість, мій стимул. Він — моя сила.
Якось я зустріла Ігоря в торговельному центрі. Він йшов із дружиною та сином. Він побачив мене, і його обличчя скривилося від подиву і страху. Він обійшов мене по широкій дузі.
Я стояла. Я тримала свого сина за руку, і усміхалася. Мій син був схожий на Ігоря. Навіть дуже схожий. Ігор це зрозумів.
Він не наважився підійти. Я теж. Він подивився на мене ще раз, і у його погляді була вже не зверхність, а страх і якесь незрозуміле почуття провини. Чи був він щасливий? Я не знаю.
А я була щасливою. Це була ціна, яку я заплатила за усвідомлення, що любов до себе і повага до власного життя важливіші за будь-які обіцянки.
А як ви вважаєте, дорогі читачки, чи варто було мені підійти до Ігоря і сказати йому, що це його син, чи краще залишити його у його «щасливому» невіданні?
