Я виростила свого сина одна, без сторонньої допомоги сина. Щиро вірила що хоч на старості років поживу спокійно. Але десь я щось у вихованні своєї дитини пропустила, бо він щиро впевнений, що я “повинна”. Переконати його в зворотньому просто неможливо.
Думала, син стане мені підтримкою у старості. Ну, знаєте оту казку про склянку води і таке інше, але в виявилось, що в цю казку лиш батьки і вірять. Діти про неї не чули, або роблять вигляд що не знають. Спершу я ростила свою дитину. А тепер він вважає, що повинна приділяти стільки ж часу, як і йому у дитинстві, але вже своєму онукові.
Я не розумію, що сталося з нинішнім поколінням батьків? Чому я свого часу, як і моя мати колись, змогли практично самостійно поставити дітей на ноги (чоловіки заробляли гроші, і допомагати з дітьми їм не було коли), а сучасні мами вважають догляд за дитиною чимось надзвичайно обтяжливим, і не можуть без сторонньої допомоги?
У моєї невістки здоров’я – хоч відбавляй! Вона, навіть після появи дитини одразу почала на фітнес бігати і постити в соцмережах фото з важезними гантелями. Проте по відношенню до дитини прямо тане вся – коляску з ним підняти їй нереально, тримати його на руках довго вона не може, сидіти з ним у домі, поки чоловік на роботі, вона не витримує. Їй, бачте, важко одній про свою дитину піклуватися, і завжди потрібна моя допомога. А у вихідні синові з невісткою ще й потрібно побути удвох, адже у них сім’я може розпастись без двох днів на одинці без тримісячної дитини.
Чому я свого часу нікому не скаржилася? Тепер, коли мені дзвонить син або невістка, навіть трубку брати не хочеться, адже я знаю, що вони в черговий раз спробують надарувати онука мені.
Раніше, до появи карапуза, вони не особливо бажали спілкуватися зі мною, а після появи онука стали прямо таки найчастішими гостями в моїй квартирі. Постійно тільки й чую: допоможи, посидь виручи, дай грошей, подумай де взяти те, знайди нам ось це. Інша бабуся відразу категорично відмовила їм у допомозі, а я дала слабину і тепер трохи що – вони до мене біжать.
Сусідка просить потерпіти трохи каже, що все скінчиться, як тільки дитина підросте. Розповіла що й у неї теж так було до трьох років, а потім оці візити зійшли нанівець.
Так що, мені цілих три роки ще здригатись від кожного дзвінка?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
