– Ти що, вирішила стати екстрасенсом, Ніно? – почувся глузливий голос Давида, коли я знову підловила його на дивній чистоплотності. – Тобі здалося, ніби я миюся для чужих очей?
Я відчула, як у мене всередині все стислося. Давид іще донедавна ледве чистив зуби перед сном, а тут раптом кожного дня приймає душ, скрупульозно стриже нігті, користується лосьйоном після гоління, змінює сорочки й шкарпетки без нагадувань. Моя мама завжди казала: “Чого очі не бачать, того серце не журиться”. Та тут, схоже, і без мого зайвого втручання видно, що його гігієнічна активність підскочила до небес, і підстави для занепокоєння більш ніж очевидні.
Ми з Давидом живемо разом уже третій рік. Обоє з українських родин, тож виросли з традиціями, де родина і вірність – найважливіше. Але в нього, схоже, свій погляд на це. Колись він спокійно ходив вдома у старих спортивках, пахнув цибулею та часником від маминих вареників. Тепер же – мов підмінили: шампуні, гелі, гори охайних рушників. Навіть почав щось розповідати про модні бренди й хороше взуття.
Я, звісно, спочатку пораділа за нього. Гадала, що, можливо, дорослішає. Але мої сни почали хвилювати: ночами бачу, як поруч зі мною опиняються треті особи, ніби Давид тримає їх за руку. Прокидаюся з відчуттям, що щось недобре коїться. Я завжди мала дивну інтуїцію, яку дехто жартома називає “шостим чуттям”. Мені вистачає відчути, що хтось бреше, і все розкладається по поличках.
Одного вечора, коли ми збиралися до церкви на свято Покрови (це для мене особлива традиція – прийти, поставити свічку і попросити в Пресвятої Богородиці здоров’я рідним), я помітила, як Давид надто прискіпливо припасовує краватку. Він, який завжди відмовлявся носити будь-що офіційне, тепер вирішив, що йому пасує елегантний стиль. Я жартома спитала, чи він часом не планує виглядати таким чепуруном, аби зачарувати священника. Він лише відмахнувся й пішов до коридора.
Того ж дня він тримав телефон завжди десь у кишені, а коли я просила глянути котра година – відмовлявся, мовляв, розряджається. Потім узагалі почав брати його навіть до ванни, нібито слухав новини. Дивно: новинам він ніколи не довіряв, бо йому здавалося, що всюди брехня. А тепер, бач, цікавиться…
Я вирішила поспілкуватися з подругою Оксаною. Вона заміжня за Миколою і точно розбирається в чоловічих вибриках. Ми зустрілися в кав’ярні, де варять дивовижну каву з кардамоном, і я виклала все, як є. Оксана розповіла, що в їхній родині була схожа ситуація: Микола теж раптом взявся активно “наводити красу” й старанно ховати телефон. Урешті з’ясувалося, що він готував сюрприз: замовив їй вишиту сорочку на День Незалежності та ховав зшиті докупи квитанції, щоб не спалити несподіванку. Може, й у мене так? Хтозна.
Та все ж сумніви не давали мені спокою. Я не хотіла стежити за Давидом чи перевіряти його телефон. Довіра – це наш сімейний фундамент, а на шпигунстві щасливих стосунків не збудуєш. Але мої сни стали ще тривожнішими: бачила, як Давид їде в поїзді з незнайомою дівчиною, і вона сміється з його жартів. Уранці я прокинулася з таким острахом, ніби це вже сталося насправді.
– Що з тобою? – спитав він, коли побачив мої червоні від безсоння очі. – Погано спала?
– Ага, снилися дурниці, – видихнула я. – Не зважай.
Тиждень потому я отримала дзвінок від мами. Вона запрошувала нас із Давидом на весілля двоюрідного брата в сусіднє село. Давид відмовився, послався на якісь справи в місті. Мене це зачепило, бо для нас гостювати у родичів завжди було святим ділом. Поїхала сама. По дорозі додому підібрала коліжанку, яка скаржилася, що її чоловіка бачили з якоюсь білявкою в торговому центрі. У мене в середині стислося, ніби серце передчувало, що подібна історія десь поруч.
Ввечері повернулася в квартиру. Давид довго не озивався. Під душем, як завжди, провів пів години. Коли вийшов, пахнув не лише свіжістю, а й чимось апетитно-солодким, ніби це не чоловічий гель, а жіночий парфум. Я не втрималася:
– Це новий шампунь?
– Подобається? – усміхнувся він. – Мені порадила одна знайома… з роботи. Каже, що дуже корисний для волосся.
Мені ніби перцем в очі сипнули. Та згадала мамині слова про довіру і вирішила поки стримати себе.
Невдовзі я дізналася від колишньої співробітниці Давида, що його частенько бачили з молодшою брюнеткою. Спершу подумала, що це плітки, поки сама випадково не натрапила на їхню переписку в соцмережах, коли Давид забув вийти з облікового запису на комп’ютері. Текст був двозначним: вони ділилися якимись “потаємними планами”. Нібито нічого компрометуючого, але обійшлося без прямих зізнань. Однак факти складалися у доволі ясну картину: хтось знаходить у ньому той блиск, який, на жаль, згасає поряд зі мною.
Я зрозуміла, що він не так мився для мене, як для неї. У мене опустилися руки, бо навіть за українськими традиціями, де намагаються рятувати шлюб до останнього, зрад не пробачають. Я почала збирати його речі. Ми сильно посварилися. Для мене це було закінчення історії, хоч Давид і благав мене “не влаштовувати драми”. Він намагався переконати, що то лише “дружні переписування”, але я бачила, що людина глибоко грає на два фронти.
Тепер думаю, чи правильно я вчинила, адже офіційно він мені зради не довів. Можливо, варто було ще поговорити чи взяти паузу? З іншого боку, почуття підказували, що далі лише гірше. Я розуміла: аби зберегти себе, треба відпустити його.
Я лишилася сама з валізами рішучості й образи. Навкруги стільки речей, які нагадують про спільне життя. На стіні висить вишитий портрет моєї бабусі, яка завжди казала: “Вірність – це наш оберіг, дитино. Втратив – шукай себе знову.”
А як ви гадаєте, чи треба було мені спочатку вивідати більше доказів або говорити прямо? Чи, може, краще завжди довіряти внутрішньому голосу й не чекати явної зради? Поділімося думками та обговорімо, хто з нас мав би вчинити інакше.
