Рахунок за «відпочинок»
— Машо, знову дзвонить донька з вокзалу! — Іван Петрович відкинув газету так, що вона розлетілася сторінками. — Потяг щойно прибув. Анюта з дітьми. Кажуть, хочуть «провітритися» тиждень на нашому сонечку!
Марія Василівна, витираючи руки об фартух, увійшла на кухню. В її очах не було й тіні радості — лише втома, що в’їлася в зморшки, мов пилюка в старі шви.
— Знову?! Іване, ну скільки можна? Анюта тільки місяць тому поїхала! Ми ледве вижили! Діти кричать, вона гуляє, а ми тут — і няньки, і кухарі, і гаманець в одному флаконі! А до неї ще дядько Микола з родиною три тижні тут був! Вони ж навіть не питають, чи можна приїхати. Вони дзвонять просто повідомити, що вже тут!
Іван Петрович важко опустився на стілець. Мрія про спокійну пенсію ближче до моря, заради якої вони продали квартиру в гарному місті й вклалися у цей дім — розбилась на друзки.
Новина про переїзд стала сигналом для всієї рідні: безплатна турбаза «У баби Маші» офіційно відкрита! За пів години двері розчахнулися, впустивши теплий вітер і… їхню дочку Анюту. Вона увірвалася в дім, як ураган, із двома галасливими дітьми, які тут же кинулися до дідуся:
— Дідусю, дай цукерку!
— Мамо, тату! Ми приїхали! — вигукнула Анюта, кидаючи сумку просто посеред хати. — Ой, як тут класно! Діти так скучили за бабусею й дідусем! Ми тут тижнів на два, добре? Діти, не шуміть! Ідіть на кухню — бабуся вас пригостить чимось смачненьким!
Марія Василівна застигла. Сковтнула клубок у горлі, видихнула й глухо мовила:
— Анюта?.. Та ж ти місяць тому поїхала. Ми думали, що вже відпочила…
— Ну мамо, дітям тут краще! Та й мені добре — я тут нових подруг знайшла, вечорами гуляємо. А вам удвох сумно! От я й вирішила — поживу ще! — Анюта вже скидала куртку й зручно вмощувалась на дивані. — Тату, а що в нас на вечерю? Я голодна як вовк!
Іван Петрович різко підвівся. Його лице враз стало кам’яним.
— Анюто, ти обіцяла тиждень, а просиділа три місяці. Діти висіли на нас, як гирі. Тебе вдома не було з ранку до ночі. Ми не відпочивали — ми виживали. Ти думаєш, ми все продали й переїхали сюди, щоб бути готелем для кожного охочого?
Анюта образилася:
— Ну, тату… Ви ж батьки! Бабуся й дідусь! Ваш дім — наш дім! Усі так роблять!
— Усі?.. — тихо перепитала Марія Василівна.
Вона не дивилась на доньку — дивилась кудись крізь неї. А потім повільно перевела погляд на чоловіка. В її очах з’явилося щось нове — не втома, а холодна рішучість.
— Всі так роблять… Добре… Іване, я вигадала, — сказала вона і хитро підморгнула чоловікові.
— Що ти вигадала, Машо? — насторожено запитав Іван, відчуваючи у погляді дружини щось дуже недобре… для гостей.
Марія підступила до столу, схопила блокнот і ручку. Її рухи були точними, відточеними.
— Якщо це, за словами донечки, норма — значить, це бізнес. Так, дитино?
— Бізнес? — в унісон перепитали Анюта й Іван.
— Аякже, — Марія Василівна швидко почала щось занотовувати. — Гостьовий дім бабусі Маші й дідуся Вані. Повний пансіон. Родинних знижок не передбачено.
— Мамо, ти що, таке говориш?! — Анюта розсміялася вголос, щиро не вірячи у почуте.
— Анітрохи, — холодно відповіла мати.
Вона швидко завершила підрахунки, відірвала листок і простягнула його доньці:
— Ось наш актуальний прайс. Вступає в силу з цього дня.
Анюта з подивом взяла папірець і голосно прочитала:
Гостьовий дім “У баби Маші”:
Проживання: 1000 гривень на добу з людини (діти до 5 років — 500 грн);
Харчування тричі на день: 600 грн;
Няня: 100 грн година, на одну дитину;
Повар (поза графіком): 500 грн/год;
Супровід на екскурсії: 1000 грн + транспорт;
Прибирання кімнати після виїзду: 1000 грн
Передоплата 100% за весь термін проживання — обов’язкова.
Знижки не надаються. Родинні зв’язки — не привід.
Дзвінок з вокзалу без попереднього бронювання — штраф 5000 грн за моральні збитки.
— Мамо! Це що таке? — закричала Анюта, розмахуючи папірцем. — Ти взагалі уявляєш, скільки це грошей?! Звідки в мене такі суми?!
— Ніскільки, — спокійно відповіла Марія Василівна. — Ми вклалися в цей дім. У комуналку, продукти, час, здоров’я. Ми — не благодійний фонд для рідні. Ми — приватний заклад. Хочеш жити тут? Плати. Або вважай це ознайомчим візитом, але ночувати — не вийде. У селищі є готель. Дорогий. Ось номер, — вона швидко написала телефон на клаптику і простягнула його доньці.
Іван Петрович ще кілька секунд мовчки дивився на дружину. Потім на його обличчі з’явилась широка, повільна, тріумфальна усмішка. Він підійшов до дружини, обійняв її за плечі й поглянув на доньку:
— Твоя мама — геній. Ми втомилися, Анюто. Втомилися від безплатного сервісу. Тож обирай: або платиш за себе й дітей за прайсом, включно з послугами няні на час твоїх вечірніх прогулянок… або збирай речі. Потяг назад через дві години. Таксі до вокзалу — за наш рахунок. Остання пільга.
Анюта стояла з відкритим ротом, переводячи погляд з батька на матір, на той самий аркуш з розцінками, на дітей, які вже починали нити.
— Ви… ви серйозно?
— Так, доню, — тихо, але чітко відповіла Марія Василівна. — Ми більше не потерпимо, коли нас перетворюють на прислугу у власному домі. Коли наш дім, куплений для спокійної старості, стає табором для відпочинку родичів. Коли нам дзвонять з вокзалу не з проханням, а з повідомленням. Це — правила. Чесні. Прозорі. Їх потрібно дотримуватися.
Хвилина, дві — Анюта мовчала, спресована новою реальністю. А потім різко схопила сумку, почала тицяти туди дитячі речі, розкидані по дивану.
— Все ясно! Ми їдемо! Діти, швидко збираємось!
— Щасливої дороги, Аню, — спокійно сказав Іван Петрович, відкриваючи двері. — І передай решті родичів: наш гостьовий дім працює тільки по передоплаті. Розцінки надішлемо на пошту.
Коли таксі з Анею та дітьми зникло за поворотом, у будинку запанувала тиша. Тиша, яка з кожною секундою ставала все солодшою.
Іван Петрович зітхнув:
— І що, Машо? Спрацює? Тепер всі родичі на нас образяться.
Марія Василівна не встигла відповісти — задзвонив телефон. На екрані світився знайомий номер — сестра Івана, Катя, вічна «на два дні», що розтягувались у тиждень. Жінка відкашлялася, натиснула «прийняти виклик» і незвично бадьорим, діловим голосом відповіла:
— Алло? Так, Катю, слухаю! На вокзалі, кажеш? Дуже доречно! Ми якраз оновили наш тарифний план для гостей. Продиктую…
Іван мовчки слухав, як його дружина чітко й без емоцій зачитує розцінки зі свого новенького «бізнес-плану». Він бачив, як її плечі розслабляються, як у кутиках губ з’являється тоненька, ледь помітна усмішка.
За хвилину Марія поклала слухавку.
— Ну? — запитав Іван.
— Каже, щось термінове в місті спливло. Каже, мабуть, не вийде приїхати… Можливо, іншим разом, — Марія Василівна повільно видихнула. — Іване… здається, ми щойно купили собі тишу.
Вона підійшла до вікна, залитого теплим сонцем. Іван став поруч. Вони мовчки дивилися на свій сад, на тиху вуличку. За вікном проповзла машина, в небі защебетали пташки. Ніхто більше не дзвонив з вокзалу. Ніхто не вимагав цукерок. Ніхто не питав, що на вечерю.
Це було їхнє життя. Їхня пенсія. Їхнє тихе місце під сонцем.
— Знаєш, Машо, — прошепотів Іван, обіймаючи дружину. — Цей «сімейний бізнес» — найкраща наша інвестиція.
Марія усміхнулась і пригорнулась до нього. Завтра вони надрукують прайс і повісять біля дверей. На всяк випадок. Хоча вже зараз ця тиша в домі звучала приємніше за будь-яке родинне «дякую».
Аня більше двох місяців не виходила на зв’язок. Її гордість не дозволяла, а образа кипіла в серці. Та поступово, дрібними кроками, вона почала «повертатися».
Спочатку — картинки: «Доброго ранку!», «Гарного дня!», «Чудового настрою!» Потім — обережне: «Мамо, ви за онуками не скучили?»
— Приїдеш на місяць, а потім пів року не з’являєшся, — лаконічно відповіла Марія Василівна.
І вже ніхто не сперечався. Донька прийняла правила гри. Бо навіть любов — як і відпочинок — має ціну. І цю ціну тепер знали всі.
