— Радій, що я взагалі впускаю тебе на поріг, інший би на моєму місці давно виставив твої речі на вулицю — кинув мені Денис, забираючи останні заощадження за оренду вогкого підвалу. Рідний брат став моїм найсуворішим орендодавцем у домі, який колись належав нам обом.
Раніше я була впевнена, що наша сім’я є зразком єдності та підтримки, але життя розставило все на свої місця зовсім інакше. Ми з Денисом виросли у просторому будинку на околиці міста, де кожен куточок був наповнений теплом та затишком. Батьки завжди казали, що це майно залишиться нам обом, щоб ми мали опору в житті. Проте реальність виявилася набагато суворішою, ніж дитячі обіцянки. Коли батьків не стало, я й подумати не могла, що юридичні тонкощі стануть стіною між мною та рідною людиною.
Виявилося, що за кілька років до відходу батько переписав усю нерухомість на Дениса. Він пояснював це тим, що син — чоловік, він господар і зможе краще розпорядитися майном, а мене нібито прилаштують. Я тоді не сперечалася, бо вірила братові беззастережно. Денис завжди здавався мені відповідальним та турботливим. Він обіцяв, що я ніколи не залишуся на вулиці. Але як тільки папери вступили в силу, його ставлення почало стрімко змінюватися.
Спершу він запропонував мені тимчасово пожити в невеликій кімнаті на мансарді, поки він робитиме ремонт у основній частині будинку. Я погодилася, вважаючи це логічним кроком. Проте ремонт затягнувся на роки, а згодом Денис привів у дім свою нову дружину, Катерину. Вона з першого дня дала зрозуміти, що я тут зайва. Почалися постійні зауваження щодо мого побуту, шуму та навіть того, скільки води я витрачаю у ванній.
Одного вечора Денис покликав мене на розмову до вітальні, де вони з Катериною вже чекали на мене з серйозними обличчями.
— Нам потрібно обговорити умови твого перебування тут — сказав Денис, навіть не дивлячись мені в очі.
— Які умови? Це ж наш спільний дім, принаймні за духом — відповіла я з надією на розуміння.
— Юридично цей дім належить тільки мені — перебив він мене — Катерина вважає, що ми втрачаємо гроші, дозволяючи тобі жити тут безкоштовно.
— Ви хочете, щоб я платила за проживання в батьківській хаті? — моє серце стиснулося від несправедливості.
— Ми пропонуємо тобі переїхати в цокольний поверх. Там окремий вхід, ти нікому не заважатимеш. Але це коштуватиме дві тисячі гривень на місяць. Це по-братськи, нижче ринкової ціни — додала Катерина з крижаною посмішкою.
Я стояла посеред кімнати і не могла повірити власним вухам. Цокольний поверх був фактично облаштованим підвалом з маленькими вікнами під самою стелею. Там завжди було вогко і темно.
— Денисе, ти серйозно? Ти виселяєш рідну сестру в підвал і вимагаєш за це гроші? — мій голос тремтів.
— Я не виселяю, а пропоную варіант. Тобі нема куди йти, а мені треба утримувати великий будинок. Комунальні платежі зростають. Ти маєш бути вдячна, що я не виставляю тебе за двері — відрізав брат.
— Тобі дуже пощастило з таким братом, інший би вже давно здав цю площу чужим людям за набагато більшу суму — вставила своє слово Катерина.
Наступного дня я почала пакувати речі. Переїзд у підвал став для мене початком тривалого періоду самотності та роздумів. Кожен ранок я чула над головою кроки брата та його дружини, звуки їхнього щасливого життя, поки я намагалася позбутися цвілі на стінах своєї нової оселі. Денис заходив лише раз на місяць, щоб забрати конверт з грошима. Наші розмови звелися до сухого привітання.
Одного разу я зустріла його на подвір’ї, коли він оглядав свою нову машину.
— Гарне авто, Денисе. Мабуть, мої гроші за підвал теж пішли в діло? — не втрималася я від іронії.
— Не починай знову. Кожен крутиться як може. Ти доросла жінка, пора вже мати щось своє, а не розраховувати на спадщину — грубо відповів він.
— Але ж батьки хотіли, щоб ми були разом. Ти забрав усе, не залишивши мені навіть шансу на старт — я відчувала, як сльози підступають до очей.
— Батьки зробили свій вибір. Вони довірили дім мені. Якщо тебе щось не влаштовує, ринок оренди відкритий для всіх — він розвернувся і пішов у будинок.
Я залишилася стояти на порозі свого підвалу, дивлячись на вікна другого поверху, де колись була моя дитяча кімната. Тепер там була гардеробна Катерини. Почуття покинутості та гіркоти заповнило мою душу. Я розуміла, що закон на боці брата, але де ж подівся той хлопчик, який колись захищав мене від сусідських забіяк? Гроші та влада змінили його до невпізнаваності.
Зараз я працюю на двох роботах, щоб назбирати на перший внесок за власне житло. Кожна гривня дається мені важко, але я більше не хочу залежати від милості рідної людини, яка оцінила нашу спорідненість у дві тисячі на місяць. Найболючіше те, що Денис щиро вважає себе благодійником. Він розповідає спільним знайомим, як допомагає сестрі з житлом у скрутний час, замовчуючи деталі про підвал та оплату.
Життя в цоколі навчило мене багато чому. Я зрозуміла, що кровні зв’язки не гарантують людяності. Іноді чужі люди можуть виявити більше співчуття, ніж той, з ким ти ділив хліб за одним столом роками. Моя історія триває, і я вірю, що одного дня зачиню за собою двері цього будинку назавжди, не озираючись назад. Але рана від такої зради заживатиме ще дуже довго.
Чи вважаєте ви таку поведінку брата виправданою, зважаючи на те, що юридично він є єдиним власником? Чи можливо пробачити таку близьку людину після подібного ставлення?
Будь ласка, поставте вподобайку цій розповіді та напишіть свою думку в коментарях, адже ваша підтримка та розголос таких історій є дуже важливими для нас. Чи траплялося щось подібне у вашому житті або житті ваших знайомих?
