fbpx
Події
Прийшли удвох. Чоловік і дружина. Вони перший раз у мене. Я втомлена (у мене це вже 5-а консультація), голодна і від цього, чомусь спокійно-незворушна. — Я вперше у психолога! — каже роздратовано чоловік. Жовна ходять. Всім своїм виглядом показуючи «Якого біса». — Мене дружина вмовила!

Найкоротша консультація

— І?

— Що і?!! Син у нас… У мене. Телепень! — аж тремтів від люті чоловік.

— Телепень — це ви йому такий психологічний діагноз поклали, — втомлено запитую я?

Чоловік вже на мене дивиться, як на якусь ненормальну. Потім переводить погляд на дружину з німим запитанням: «Ти до кого мене привела, взагалі?!!!»

Вона згорбилася, сидить на краю стільчика, очі відводить. Руки, затиснула між колінами.

Він з досадою кривиться, повертається до мене, мовчить. Я теж. Не витримує. Злиться ще більше. — Ось ви ж так би мовити психолог, так? От. Ну так поясніть мені тоді, що мені з ним робити?

— З ким?

— Із сином!!!!

— А що з ним?

Чоловік витріщився на мене, дивуючись моїй недалекості і нездатності читати думки. Знову повертається до дружини з виразом: «Де ти цю психологиню знайшла?» Але дружина досвідчений боєць, сидить не піднімаючи очей, і лише по тому, як блідне її обличчя, я розумію — скільки вона приклала зусиль для того, щоб привести чоловіка до мене.

— Він берегів не бачить, розумієте. Шмаркач. 14 років, а поводиться як, як…

— Як?

— Приходжу додому після роботи. Черевики посеред килимка стоять. Я йому: «Ти хоч що-небудь в цьому житті вмієш? Черевики хоча б на місце покласти». Сто разів говорив йому, клади черевики збоку, але ні він, як телепень, нічого не розуміє. Все в житті йому дістається легко. Телефон нещодавно зламав. Абсолютно нічого не цінує. Нічим зі мною ділитися не хоче. Матері грубить. Вдома нічого не хоче робити. Всі наші прохання, як об стіну горохом. Ні сорому, ні совісті. І ось, як… Як мені себе з ним поводити?! Як порозумітися? Ви ж психолог, тож порадьте мені щось!!! Є у вас рецепт?

— Є, — відповідаю, порушуючи всі канони психологічної консультації.

— І рішення є?

— Є, — відповідаю я і сама ж дивуюся від своєї нахабності ще більше.

Розумієте, є алгоритм психологічної консультації. Особливо першої. І мене вчили, що перша зустріч — це збір інформації, визначення запиту, налагодження контакту. Ні про яку терапію взагалі мова не йде. Тим більше про якесь остаточне рішення. Що на мене найшло — сама не знаю.

— Я правильно зрозуміла, що ви не знаєте, як розмовляти з сином і не можете знайти з ним спільну мову?

— Ну так, я ж вам про це й говорю!

— Рішення є, дуже просте. Але не знаю чи впораєтеся ви з ним, — з абсолютно щирим сумнівом кажу я.

— Ну? Говоріть!

— Це не говорити, це необхідно зробити.

— Що зробити?

— Як звати вашого сина?

—Антон.

І тут я зовсім нахабнію (колеги мене зрозуміють, про що я), дістаю аркуш паперу, маркером пишу на ньому «син Антон, 14 років», кладу в дальній кут кабінету і пропоную чоловікові уявити свого сина, який стоїть на цьому аркуші.

— Вийшло? — питаю.

— Так.

— А зараз повільними кроками підійдіть до листка, станьте на нього, вжийтеся в образ сина, станьте ним.
З яскраво вираженим сумнівом на обличчі, він таки робить це. Закриває очі.

— А тепер скажіть що відчуваєте?

— Страшну самотність. Сльози в горлі. Плакати хочу.

— Від чого?

— Від образи. Всі смикають, дістають. То не так, це. Жити не хочеться. Я як біла ворона для всіх.

— Для кого для всіх?

— Та для всіх.

— Для кого?

— Для батька.

— А чого б вам хотілося від нього?

— Щоб хоч раз похвалив. Запитав, як справи. Щоб не кричав. Щоб… я ж теж чоловік, щоб пишався мною.

— Зробіть вдих і на видиху виходите з листка.

Чоловік мовчки підходить до стільця, сідає. Тиша. Жінка витирає сльози.

— Я все зрозумів, — раптом тихо майже пошепки каже він. — Все зрозумів. Я себе так само малим почував. А від батька одні докори. Тепер я вчиняю так само. Я зрозумів все. Дякую.

Очі у нього і у дружини зелені. Ясні. І вуха у нього якісь добрі, зворушливі…

Вся консультація тривала рівно 18 хвилин. Таке трапилося вперше у моєму житті.

Yekaterina Savinova.

Фото ілюстративне.