Прийняла найважче рішення у житті – відмовилася від мами. Я остаточно переконалася, що хоч би що трапилося, вона не покине мого брата. Мені 25, а братові вже аж 36 років, но вона все одно відноситься до ньог як до маленького синочка якому завжди треба мама.
Витягуватиме його з проблем, закриватиме борги, лікуватиме, ходитиме на суди, постійно працюватиме, аби йому було спокійно жилось на її шиї.
Я не можу урвати шмат її уваги, навіть привітання з днем народження у неї закінчується тим, що потрібна допомога братові. Останній раз вона просто втекла з-за столу бо брат в черговий раз попав у поліцію, через хуліганство в парку.
Все, що я роблю чи даю, зникає у чорній дірі під назвою “синочка”. Вирішила, що все, ні копійки більше не віддам, жодного дзвінка не прийму, настав час перестати тримати своє життя на паузі і приділити час собі, адже мама невиправна.
Якось мама попросила грошей на лікарство собі, але віддала все братові на нові штани і куртку. Бо йому потрібніше. І коли я попросила віддати гроші, вона сказала: ” А тобі що шкода для братика грошей?”
Так мені шкода, адже я працюю з 16 років, а він живе на маминому утриманні вже до 36 років. Він навіть на роботі не працював довше 2 місяців, бо йому все не те, то важко, то не підходить прокидатись в 7 ранку аби на роботу добратись.
Для вірності перевелася по роботі в сусіднє місто, тепер вчуся не звинувачувати себе в тому, що кинула мати на старість.
