fbpx
Дозвілля
Прости мене, синку. Історія про справжнє жіноче щастя

Це історія сім’ї “неблагополучної”, неповної, як у нас прийнято називати. Мати ростить сина, одна, без чоловіка, розлучилася, коли синові і року не було. І ось синові вже 14 років, їй 34, вона працює бухгалтером в невеликій установі. За останній рік життя перетворилося на суцільне випробування. Якщо до п’ятого класу син вчився добре, то потім з’явилися трійки. Далі гірше, вона хотіла тільки одного, щоб Володя закінчив дев’ятирічку, отримав хоч якусь спеціальність! Постійні виклики в школу: в розмові класна керівниця не церемонилася, вимовляла їй в присутності безлічі вчителів, які теж не упускали розповісти про провини Володі і його неуспішності. Пригнічена, роздратована, вона йшла додому, відчуваючи повне безсилля що-небудь змінити. Її закиди і повчання вислуховував він мовчки і похмуро. Уроки як і раніше не вчив, вдома не допомагав.

Ось і сьогодні прийшла додому, а в кімнаті знову не прибрано. Але ж вранці, йдучи на роботу, строго наказала: “Прийдеш зі школи, прибери в квартирі!”

Поставивши чайник на плиту, вона втомлено і неохоче стала прибирати. Витираючи пилюку, раптом побачила, що вази, кришталевої вази, подарованої їй колись подругами на день народження (самій ж таку не купити!), єдиної цінності в домі – немає. Вона завмерла. Забрав? Продав? Думки одна страшніша іншої лізли в голову. Так, зовсім недавно вона бачила його з якимись підозрілими хлопчаками. На питання: “Хто це?”син буркнув у відповідь щось невиразне, а на обличчі явно читалося:” Не твоя справа!”

Що робити? Це вони змусили його! Він сам не міг! Він не такий! А раптом і він зв’язався з поганою компанією… Або?.. Вона кинулася вниз по сходах. У дворі було вже темно, по вулиці поспішали поодинокі перехожі. Повільно повернулася додому. “Сама винна! Сама! У всьому! Вдома йому давно життя не стало! Навіть буджу вранці окриком! А вечорами! Весь вечір кричу на нього! Синочок, рідненький, та що за матір тобі така дісталася!”, – вона довго не могла заспокоїтись. Потім почала ретельно прибирати в квартирі – сидіти просто так не було сил. Протираючи за холодильником, вона натрапила на якусь газету. Потягнула. Почувся дзвін скла, вона витягла загорнуті в газету осколки розбитої кришталевої вази…

“Розбив… Розбив!”- раптом зрозуміла вона і знову краплі вкрили її обличчя. Але це вже були краплі радості. Значить, він розбив вазу і нікуди її не відносив – сховав. І ось тепер не йде додому, боїться! Вона уявила собі, як побачила б розбиту вазу, представила і свою лють… тяжко зітхнула і почала готувати вечерю. Накрила на стіл, розстелила серветки, розставила тарілки.

Син прийшов о дванадцятій годині. Увійшов і мовчки зупинився в дверях. Вона кинулася до нього: “Володю! Та де ж ти так довго пропадав? Я зачекалася зовсім, змучилася! Замерз?”

Вона взяла його холодні руки, погріла в своїх, поцілувала в щоку – і сказала:” Іди, мий руки. Я приготувала тобі твоє улюблене”. Нічого не розуміючи, він пішов мити руки. Потім попрямував на кухню, а вона сказала: “я в кімнаті накрила”. Він пройшов до кімнати, де було якось особливо чисто, охайно, красиво, обережно сів за стіл. “Їж, синочку!”- почув він ласкавий голос матері. Він уже забув, коли мама так зверталася до нього. Сів, опустивши голову, ні до чого не торкаючись.

– Що ж ти, синочку?

Він підняв голову і сказав тремтячим голосом:

– Я розбив вазу.

– Я знаю, – відповіла вона. — Нічого. Все коли-небудь б’ється.

Раптом, схилившись над столом, син заплакав. Вона підійшла до нього, обійняла за плечі і теж тихо заплакала. Коли син заспокоївся, вона сказала:

– Прости мене, синку. Кричу на тебе, сварюся. Важко мені, синочку. Думаєш, я не бачу, що ти одягнений не так, як твої однокласники. Втомилася я, роботи через край, бачиш, навіть додому приношу. Прости мене, ніколи більше тебе не ображу!

Повечеряли мовчки. Тихо лягли спати. Вранці його будити не довелося. Сам встав. А проводжаючи в школу, вона вперше вимовила не ” дивись у мене…”, а поцілувала в щоку і сказала: “Ну, до вечора!”

Увечері, прийшовши з роботи, вона побачила, що підлога помита, а син приготував вечерю — посмажив картоплю.

З тих пір вона заборонила собі взагалі говорити з ним про школу, про оцінки.

Коли син раптом сказав, що після дев’ятого класу піде в десятий, вона не показала своїх сумнівів. Одного разу потайки заглянула в його щоденник – там не було ніяких поганих оцінок.

Але найбільш пам’ятним днем для неї став день, коли ввечері, повечерявши, розклала свої рахунки, він сів зліва, сказав, що допоможе їй рахувати. Після годинної роботи вона відчула, що він поклав голову їй на плече. Вона завмерла. Коли був маленький, сидів часто біля неї і, стомившись, клав голову їй на руку і нерідко так засинав. Вона зрозуміла, що повернула собі сина.