Аліна тупнула ногою.
— Семене, ти ж не сядеш за кермо?
Він обійняв її.
— Алінко, ну чого ти така злюка? Звичайно, сяду. Мені терміново потрібно в офіс.
— Семене, ти випив, причому чимало. Я тебе не пущу.
Вони зустрічалися вже чотири місяці, і все йшло до того, що дуже скоро Семен зробить їй пропозицію. Правда, останнім часом усе, що вона про нього дізнавалася, аж ніяк його не прикрашало.
Тут до них підійшов ще один хлопець із компанії.
— Сьом, ти б не поспішав. Ти ж знаєш же свого батька.
— Так, але якщо я не приїду, буде ще гірше.
— Теж правда. Ну, може, таксі.
Хлопець пішов, а Семен подивився на Аліну.
— Сідай за кермо.
— Що? У мене ж прав немає!
— Сідай, кажу! Ти ж умієш керувати.
— Семене, ну не настільки, щоб їхати в таку даль.
— Аліно, сідай, або я сяду.
Дівчина в розгублено оглянулася, але всі їхні друзі були зайняті своїми справами. Нікому не було діла до того, про що тут сперечалися Семен і Аліна.
Вона чудово знала його батька. Якщо Семен хоч у чомусь не послухається, наслідки можуть бути просто непередбачуваними. Такий собі віковий самодур.
— Семене…
Аліна сіла за кермо дорогої іномарки. Він сів на пасажирське сидіння. У руках у нього був стаканчик кави.
— Поки їдеш, я подихаю і кави поп’ю. Може, батько нічого й не помітить.
— Навіщо ми взагалі сюди вчора приперлися?
— Я зовсім забув про збори.
Дівчина обережно вирулила на дорогу, перевела подих. Семен усміхнувся.
— Ну, тепер боятися нема чого. Керуй, а я поки здрімну.
Аліна лише зітхнула, хоч невпевненість поступово відступала. Їхати навіть якось подобалося.
Семен заснув майже миттєво. Ще б пак — всю ніч з хлопцями пили, пірнали в басейн, парилися в лазні. Аліна кілька разів намагалася покласти його спати, але марно. І лише вранці він згадав, що батько чекає на нього в офісі.
Аліна його боялася. Та що там Аліна — його боялися всі, а деякі відверто тремтіли.
Дружини в нього не було. Ходили якісь чутки, що вона йому зрадила одразу після народження Семена, і більше ніхто її не бачив.
Семенові було двадцять, батькові — тридцять дев’ять. Виглядав він, звичайно, набагато краще за сина, хоч і Семен вважався красенем.
Семен хропів, а Аліна обережно вела автомобіль. Руки тремтіли. Всього місяць тому вона пішла вчитися на права. До того — ну, декілька разів їй давали покерувати, та й то чисто на польових дорогах. Досвіду, власне, нуль. Вміла жати на газ і гальмувати.
Машин не було, дорога хороша. Аліна легенько натиснула педаль газу, і потужний автомобіль миттєво прискорився. Вона навіть розгубилася й з переляку вдарила по газу ще сильніше. Машина підстрибнула й понеслася.
Аліна стисла кермо, хотіла закричати, але не встигла. Звідкись, прямо перед нею, опинився дивний дорожній знак із намальованою цеглиною. Потім удар, ще удар! Вона кричала, але власного крику не чула через гуркіт.
Було так боляче, що в очах темніло.
— Потерпи, потерпи, дівчинко, зараз…
Аліна побачила перед собою жіноче обличчя. Жінка незнайома, а обличчя таке добре. Вона кудись тягнула її.
Аліні було так боляче, що вона щоразу втрачала свідомість.
Нарешті вони зупинилися.
Аліна припідняла голову. Жінка перетягувала Семена, який не подавав ознак життя. У її голові пронеслася думка: «Я втратила його».
— Аліно…
Дівчина пливла. Пливла на кораблі. Навколо — красиві блакитні хвилі, але хтось наполегливо кликав її.
— Аліно…
Хвилі зникли, і з’явився біль — прямо в усьому тілі. Вона хотіла повернутися туди, де була, але хтось тряс її. Ні, їй було боляче.
— Прокидаємося, прокидаємося.
Вона трохи розплющила очі. Над нею схилився лікар.
— От славненько. От і добре. Як вас звати?
— Аліна.
— Чудово. А що з вами сталося?
Вона спробувала згадати. Ні, просто порожнеча.
— Я захворіла.
Лікар нахмурився.
— Хто такий Семен?
Аліна знову задумалася. Якесь дуже знайоме ім’я.
— А, Семен! Ну, звичайно. Ми нещодавно познайомилися й почали зустрічатися. Правда, нічого такого ще не було. Ну, можна сказати, мій хлопець.
— Чому «можна сказати»?
— Та ми знайомі всього два тижні.
Лікар кудись подивився, потім повернувся до неї.
— Я зараз зроблю вам укол, і ви поспите.
Аліна нічого не встигла сказати. Знову навколо з’явилися красиві хвилі. Вона заспокоїлася, біль відступив.
Наступного разу, коли прокинулася, у палаті була напівтемрява.
— Пити…
Поряд із нею опинився якийсь чоловік. Змочив їй губи, але пити не дав.
— Поки не можна, потерпи.
— Ви хто?
— Я Кирило. Не пам’ятаєш мене?
Аліна напружилася так, що навіть голова заболіла.
— Ні, я вас не знаю. Чому я не все пам’ятаю? Якісь чорні плями… А де мої батьки?
Аліна була точно впевнена, що у неї є батьки. Вона пам’ятала, як вони гуляли в парку, як тато носив її на плечах. Тільки спогади чомусь були лише з дитинства.
— Ти не пам’ятаєш, де твої батьки?
— Ні… де вони?
По щоках Аліни покотилися сльози. Їй ставало все страшніше.
Чоловік обережно присів на ліжко й узяв її руку в свою.
— Так буває. Ти потрапила в дорожню пригоду разом із Семеном. Ти сильно постраждала. У тебе травма голови, тому ти не все пам’ятаєш. Потім, коли одужаєш, все мине.
— А Семен? Де Семен?
— Семена більше немає. Ще нікого до добра не доводила їзда в нетверезому стані.
— Як немає.
Аліна спробувала припіднятися, але чоловік не дозволив їй цього зробити.
— Твої батьки теж на тому світі в горах вісім років тому. Будь ласка, не хвилюйся, ти вже прийняла це.
У Аліни почалася істерика. Чоловік зник. Потім з’явився лікар, укол — і рятункові блакитні хвилі.
Коли вона прокинулася наступного разу, на повну сяяло сонце. Вона лежала тихо, не хотіла, щоб її чіпали й розмовляли з нею. Скільки часу минуло — не знала. Мабуть, година. Сльози тихо стікали на подушку.
— Я знаю, що ти вже давно не спиш. Може, поговоримо спокійно?
Дівчина повернула голову. У кріслі біля ліжка сидів той самий Кирило.
— Я батько Семена. І хочу попросити в тебе вибачення за те, що з тобою все це сталося. Він не мав права сідати за кермо в такому стані, та ще й піддавати тебе таким випробуванням.
Аліна мовчала. Їй взагалі нічого не хотілося, у тому числі й говорити, але Кирило чудово справлявся сам. Він розповів, що це сталася дві тижні тому, що тиждень вона була в комі, що якимось дивом залишилася жива, хоча там ніхто не міг вижити. Що Кирило дуже сумує за сином, але Семен сам шукав свою долю, бо це далеко не вперше.
Кирило приходив щодня. Аліна майже не розмовляла з ним. Їй було погано, страшно. Вона не розуміла, що й як тепер.
Лікар сказав, що якщо вона встане на свої ноги, то це буде диво.
Вона не пам’ятала, де жила. Вона взагалі пам’ятала лише хороші моменти: дитинство, знайомство з Семеном, подружок.
Вони теж приходили, але в Аліни одразу зіпсувався настрій. Вона розридалася, дівчата пішли.
Кирило намагався розворушити її. Аліна розуміла: чоловік, швидше за все, відчуває провину перед нею за сина. Їй було незручно. Адже він сам страждав набагато більше, ніж вона. Адже втратив єдину дитину.
— Кириле, не треба більше приходити, будь ласка.
Чоловік подивився здивовано.
— Чому тобі неприємно, що я тут?
— Не в цьому річ… Вам і так дуже погано. Ви не зобов’язані зі мною возитися.
Він довго мовчав, потім відповів:
— Я буду приходити. Вважай, що мені так легше. І давай закриємо цю тему.
Аліна зрозуміла, що сперечатися безглуздо, тож змирилася. І коли змирилася, стало набагато легше.
Кирило був поруч у всі найстрашніші моменти. Коли лікар сказав їй, що треба пробувати встати, вона злякалася. А раптом не вийде? Раптом не зможе? Тоді все — це кінець. Вона не буде жити в інвалідному кріслі.
Кирило був поруч. Він усміхався.
— Ну, ти чого? Ми з тобою все зможемо.
Вони змогли. Аліна плакала від болю, але Кирило знову і знову піднімав її. І через три тижні Аліна вже сама, невпевнено, але пересувалася палатою.
Коли її виписали, Кирило, не кажучи ні слова, привіз її до себе додому. Про Семена нагадував лише один портрет на стіні — і все.
Аліна розуміла: зараз із нею відбувалося щось набагато страшніше за ту подію. Більш страшне й потворне. Вона розуміла, що закохалася. Закохалася в батька Семена так, що не вистачало повітря. Розуміла, що це неправильно, що так бути не повинно. Противилася, як могла.
Кирило наче став уникати її. Вони кілька разів їздили на її квартиру, але Кирило наполягав, що одній їй жити поки рано.
Так минуло півроку, і Аліна здалася. Бачила, як на неї дивиться Кирило, розуміла, що з ним теж щось коїться. Вона вже була зовсім нормальною людиною, тільки трохи ще прикульгувала, але лікар сказав, що це мине.
Вночі, накинувши на себе прозорий пеньюар, вона відчинила двері у кімнату Кирила. Він сидів за ноутбуком, побачив її, повільно встав, ступив назустріч.
Аліна прокинулася рано, подивилася на сплячого Кирила, тихенько поцілувала його в плече. Ця ніч зламала в ній усе. Зараз вона розуміла: Кирило — та людина, яку вона кохатиме все своє життя, але в них нічого не вийде.
У цьому вона була впевнена, бо Кирило вночі, наче в дрімоті, промовив: «Ти найкраща. Шкода, ми не зможемо бути разом». Все правильно. Вона була дівчиною його сина. Це все дурниці.
Речі зібрала швидко й вискочила за двері. А за півгодини вже ридала у своїй квартирі.
Кирило з’явився через годину. Грюкав у двері. Потім почувся його голос:
— Аліно, відчиняй, або я вивалю ці двері!
Вона повернула замок — і одразу опинилася в його обіймах.
— Я нікуди тебе не відпущу. Навіть не сподівайся. Тільки в одному разі — якщо скажеш, що я тобі не потрібен.
Аліна плакала.
— Ти мені потрібен… Але ти ж сам сказав, що ми не можемо бути разом.
— Я… я ж старший за тебе набагато, і це не дає мені спокою.
— Дурниці! Ти найкращий.
Весілля відбувалося в найрозкішнішому ресторані міста. Народу було небагато. Нікого з друзів Семена й Аліни не було. Вона навіть уявити боялася, що вони всі подумають.
На ній було страшенно дороге й неймовірно гарне плаття. Аліна була щаслива, і навіть трохи страшно ставало. Невже людина може бути щасливою настільки?
Вона вийшла на балкон, щоб трохи подихати. Кирилу подзвонили якісь партнери з-за кордону, хотіли привітати з торжеством. Вона не хотіла йому заважати, тож, поки чоловік розмовляв, насолоджувалася свіжим вечірнім повітрям.
— Не можна! Куди?
— Пропустіть, я знайома з нареченою!
— Та ти що, бабусю? Ти на себе-то подивися!
Аліна уважно вдивлялася в жінку, а та, ніби відчувши, підняла голову. Аліна одразу впізнала її. Та сама жінка, що витягла її з машини, а потім перетягла Семена на водійське сидіння.
— Ні… ні…
Аліна ледь не впала. Виходить, це вона винна що сина Кирила не стало, а тепер виходить за нього заміж.
— Стривайте!
Охоронці підняли голови вгору. Аліна вже бігла вниз. Вона схопила зі столу сумочку, вискочила на вулицю, а жінка прошепотіла:
— Допоможіть, у мене семеро дітей…
Аліна вийняла з сумочки всю готівку, сунула їй — і кинулася бігти куди завгодно, тільки подалі від ресторану, від Кирила.
Вона сиділа біля води. Тут, у парку, було затишне місце, куди Аліна раніше часто приходила. І згадала, до речі, про це зовсім нещодавно.
Її життя закінчене. А як далі — вона не знала.
Поряд щось зашуршало. Аліна здригнулася. Це був Кирило. Він теж сів, і вони сиділи мовчки.
Потім Аліна заговорила:
— Це я винувата в тому, що Семена не стало. Я була за кермом.
Кирило кивнув.
— Я це знав.
— Як знав? Тоді чому?..
Вона дивилася на нього, а сльози текли й текли.
— Я все знав. І як він пив всю ніч, і як посадив тебе за кермо. Він не мав права тебе змушувати. Але, Аліно… ти кохаєш мене?
— Так… але тепер усе змінилося, розумієш? Я не зможу…
— Ти не зможеш? Дурниці! Ми все це пережили. Ми впораємося разом.
— Але я ж винна у всьому!
Кирило дивився на воду.
— Ні. Він сам у всьому винен. І диво що ти залишилася жива. Про це знаємо тільки ми. І нехай це залишиться між нами. Ходімо, там гості нічого не зрозуміли. Ти сильна. Я знаю. Ходімо.
Вони встали, взялися за руки й повільно пішли до ресторану.
Алина знала: поки поруч Кирило, все буде добре. Бо він — чоловік з великої літери.
