— Пропонуєш роздільний бюджет? Гаразд, ти сама цього хотіла! — розсміявся чоловік. А через три тижні просив у батьків грошей на бензин
Повідомлення від банку з’явилося на екрані телефону. «Схвалено кредит на суму 40 000 гривень». Кредит? У мене всередині все похололо. Ми начебто жили, як усі — спільні плани, мрії про майбутнє… Яким чином у ці плани вписався кредит, про який я ні сном ні духом?
Кирило сидів у кріслі, захоплено граючи у комп’ютерну гру. Екран світився, відкидаючи відблиски на його зосереджене обличчя.
— Кирило, — покликала я, намагаючись зберегти спокій. — Тут така справа… Банк надіслав повідомлення. Тобі кредит схвалили?
Він, не відриваючись від гри, буркнув:
— Ага.
— На що? — запитала я, відчуваючи, як у серці наростає тривога.
— На новий ноутбук. А що?
Мій мозок завис. Новий ноутбук? Зараз? Коли ми домовлялися, що всі великі витрати – тільки після того, як хоча б частину іпотеки закриємо?
— Кирило, ти серйозно? — вичавила я. — Ти взяв кредит на ноутбук, навіть не порадившись зі мною?
Він, нарешті, відірвався від гри і подивився на мене з подивом.
— А що тут радитися? Це мої гроші. Я працюю, я і купую, що хочу.
— Твої гроші?! — обурилася я. — Ми живемо разом! У нас спільний бюджет! Ми разом платимо комунальні послуги! Або я сама, на твою думку?
— Ну, мені потрібно, — виправдався він. — Це інвестиція у мою роботу. На старому взагалі неможливо працювати.
— Інвестиція?! Ти взяв кредит! Кредит, розумієш? Це треба виплачувати! І ти вирішив це зробити потайки, не запитавши мене?
— Аню, ну не починай, — закотив він очі. — Вічно ти з мухи слона робиш. Я втомився після роботи, мені потрібно розслабитися.
— Розслабитися? А я повинна розслаблятися, виплачуючи твій кредит? Ти взагалі розумієш, що ти зробив? Ти витратив гроші, які ми могли б вкласти у дачу, на свою особисту бажану річ!
— Я багато працюю, — повторив він, як заведений. — Я маю право на нормальну техніку. І взагалі, твої докори мені не подобаються.
Я відчула, як у горлі застряг клубок.
— Докори? Я просто хочу, щоб мене поважали! Ми партнери чи хто? Ти взяв кредит! Це не просто витратив гроші, це зобов’язання! Це потрібно обговорювати!
— Та годі тобі, — відмахнувся він. — Дрібниці якісь. Ти занадто драматизуєш.
Я мовчки розвернулася і пішла успальню. Драматизую? Дрібниці? Я відчула себе не партнером, а тягарем. І рішення прийшло миттєво.
— Добре, Кирило, — сказала я, повернувшись до вітальні. — Раз так, у нас буде роздільний бюджет.
Він посміхнувся.
— Та будь ласка. Пропонуєш роздільний бюджет? Гаразд, ти сама цього захотіла. Подивимося, хто перший не витримає.
Перший тиждень Кирило насолоджувався своєю «свободою». Замовляв піцу на обід, суші на вечерю, підколюючи мене при цьому:
— Ну що, Аню, їси свої макарони? А тут он, креветки, пригощайся!
Я мовчки кивала, купуючи продукти тільки для себе. Кава, сир, хліб, яйця — все, що раніше було спільним, зникло з холодильника.
Одного ранку Кирило, відкривши холодильник, здивовано дивився на порожні полиці.
— Що це за голодування? — обурився він.
— Я купую їжу на свої гроші, — спокійно відповіла я, наливаючи собі каву. — Тобі ніхто не заважає робити те саме.
Він закотив очі.
— Ну, ми ж сім’я!
— У сім’ї рішення приймаються спільно, — нагадала я, — а не кредити беруться за спиною.
Кирило почав відчувати фінансові труднощі. Доставка їжі змінилася бутербродами з ковбасою. Він продовжував купувати всяку нісенітницю — нові навушники, килимок для миші з підсвічуванням. Але бензин для машини раптом виявився теж його особистими витратами.
— Аню, — звернувся він до мене одного вечора, — можеш позичити мені трохи грошей на бензин? До зарплати ще далеко…
Я спокійно подивилася на нього.
— У нас роздільний бюджет, — нагадала я.
Він почервонів.
— Ну, не будь такою! Ми ж живемо разом! Гроші повинні бути спільними!
— А кредит, взятий без мого відома, теж спільний?
Він промовчав, стискаючи кулаки. Увечері він поїхав до матері. Повернувся сердитий.
— Задоволена? — процідив він крізь зуби. — Я банкрот!
— Ти сам себе до цього довів, — спокійно відповіла я. — Я просто перестала тебе рятувати.
— Яка ти холодна, — кинув він.
— А якою я повинна бути? — зітхнула я. — Я відчуваю себе чужою.
Наступної п’ятниці Кирило вечеряв одним йогуртом. Він знову заглянув у порожній холодильник, немов сподіваючись, що там раптом з’явиться смажена гуска.
— Ти взагалі збираєшся готувати? — запитав він, дивлячись на мене скоса.
— Я вже поїла, — знизала я плечима.
— Ти завжди готувала на двох!
— Я завжди купувала продукти на свої гроші, — повторила я. — Тепер я готую тільки зі своїх продуктів.
— Це абсурд! Ми живемо в одному будинку!
— Ти сам захотів жити окремо, — нагадала я. — Живи так, як вирішив.
Він хотів підвищити голос, але чомусь не зміг. Я дивилася на нього, як на примхливу дитину, яка не розуміє, що робить.
Наступного дня він знову поїхав до матері. Повернувся ще більш сердитим.
— Мати сказала, що я у тебе на шиї сиджу, — пробурмотів він.
— А ти що?
— Я сказав, що ти сама все зіпсувала!
— А вона що?
— Сказала, що ти просто втомилася тягнути двох.
Увечері Кирило спробував помиритися. Купив дві піци й напій. Поставив на стіл з винуватим виглядом.
— Ну що, миримося? — запитав він, ніби нічого не сталося.
— На які гроші ти це купив? — запитала я, не рухаючись з місця.
Він відмахнувся.
— Та яка різниця? Просто давай повечеряємо разом.
Я сіла навпроти, дивлячись йому прямо в очі.
— Ти думаєш, це «мир»? Просто повернути все, як було, щоб я знову все тягнула, а ти витрачав гроші, як тобі заманеться?
Він мовчав, уникаючи мого погляду.
— Ти все зіпсував, Кирило, — продовжила я, зібравшись з духом. — Коли вирішив, що можеш приймати рішення сам. Ти вважаєш себе центром всесвіту, а мене — зручним додатком до твоїх «дорослих іграшок».
Я встала і почала ходити по кімнаті, не в силах всидіти на місці.
— Ти вічно шукаєш, чим би себе розважити. Гаджети, іграшки… А я повинна тягнути на собі рахунки, твої борги. Я мрію про дитину! Про справжню сім’ю! А не про цирк, де ти — вічний підліток, а я — нянька з графіком виплат. Як можна заводити дітей, коли поруч дорослий чоловік, який досі живе, як студент на канікулах?
Кирило, здається, вперше усвідомив серйозність ситуації.
— Та годі тобі, — пробурмотів він. — Ти все ускладнюєш. Я просто взяв кредит.
— Ти просто живеш, наче тобі вісімнадцять, — відповіла я. — Хоча у тебе є дружина, дім і відповідальність. Я більше не готова бути тобі мамою.
Я розвернулася і пішла у спальню. Залишила його самого на кухні з охололою піцою.
Через три дні я почала збирати речі. Кирило стояв у дверях, розгублений.
— Ти серйозно? — запитав він, підвищивши голос. — Ти йдеш через кредит?
— Я йду через все, — відповіла я, не піднімаючи очей. — Через твоє невміння слухати. Через твоє небажання вчитися. Через твою неповагу до мене.
— Я намагався! — вигукнув він.
— Ти намагався зберегти зручність, — відповіла я. — А я намагалася зберегти стосунки.
— Ти не впораєшся сама! Тобі буде важко!
— Мені і з тобою було важко, — сказала я, застібаючи блискавку на сумці. — Але там я ще й мусила усміхатися, щоб ти не відчував себе винним.
Я зачинила сумку, одягла куртку і вийшла з квартири, не обернувшись.
Я зняла маленьку, але сонячну квартиру. Завела окрему картку. Перестала рахувати чужі борги. Купила той самий ноутбук, на який роками шкодувала грошей. І раптом зрозуміла, що мене ніхто не зупиняє.
Кирило дзвонив і писав. Спочатку з докорами, потім з благаннями. Я відповіла на один із дзвінків.
— Ти не хочеш хоча б спробувати знову? — запитав він.
— Ти хочеш повернути зручну дружину, — відповіла я. — А я більше не зручна. Я справжня.
— Я прошу вибачення, — прошепотів він.
Я пробачила його. Але не повернулася.
Влітку я поїхала до моря з подругами. Ми лежала на пляжі, слухали шум хвиль, і я думала, що могла жити так давно, якби не жила для себе. Тепер я знала, що справжня любов починається з поваги. І з себе.
