– Мамо, у нього інша жінка! – мій голос тремтів, коли я тримала слухавку. – Олег просто сказав, що більше мене не любить. Що йде до неї!
– Аню, заспокойся! – голос мами звучав твердо, але я відчувала її тривогу. – Розкажи все по порядку: хто, що, коли?
– Сьогодні ввечері він прийшов з роботи, – я ледь стримувала сльози. – Я думала, він затримується через проблеми з бізнесом. А він. Мамо, він навіть не намагався пояснити! Сказав, що закохався в іншу. Що з нею у нього все серйозно.
Мама на мить замовкла. Я знала, що вона згадала наші непорозуміння п’ять років тому, коли я доводила: «Ти просто не віриш у наше кохання! Олег не такий! Ми сім’я, у нас усе спільне!»
– Аню, – її голос став м’якшим, – розкажи все детально.
– Мамо. Це ще не все! – я відчувала, як паніка накриває мене. – Він хоче забрати квартиру! Сказав, щоб я збирала речі. Мовляв, при розлученні її все одно доведеться продати, то навіщо чекати? А я. Куди мені з дітьми?
– Він зараз удома? – спитала мама спокійно.
– Ні. Сказав, що ночуватиме в неї. Щоб я «усе обміркувала».
– Добре. Діти сплять?
– Так.
– Тоді слухай: нічого не вирішуй зараз. Я приїду завтра зранку, усе обговоримо. І, Аню, – вона зробила паузу. – Усе буде добре, чуєш? Ми впораємося.
Поклавши слухавку, я довго дивилася у темне вікно. Усе моє життя, яке здавалося таким міцним, тріщало по швах. Але я знала, що мама права – зараз не час для паніки. Треба діяти.
Ми з Олегом познайомилися на вечірці у спільних друзів. Він, молодий підприємець із блиском в очах, одразу привернув мою увагу. Я тоді була в легкій синій сукні, з розпущеним волоссям, і відчувала себе впевнено. Олег підійшов, усміхнувся і запитав:
– Це ж ти та дівчина, яка любить танцювати, правда? Я весь вечір спостерігав, як ти запалюєш танцпол.
Я засміялася, трохи збентежена його прямотою.
– Ну, не весь же вечір? Ти ж, мабуть, і сам не проти потанцювати?
– З тобою – точно не проти, – він простягнув руку, і ми пішли танцювати.
Розмова зав’язалася легко, ніби ми знали один одного роками. Коли виявилося, що живемо в сусідніх районах, Олег запропонував провести мене додому. Я погодилася, не підозрюючи, що це початок нашого спільного шляху.
Моя трикімнатна квартира в старому будинку дісталася мені від бабусі. Високі стелі, великі вікна, світлі стіни – я вклала душу, щоб зробити її затишною. Олег уперше прийшов до мене через місяць після знайомства. Він зупинився в коридорі, оглядаючи простору вітальню.
– Неймовірна квартира, – сказав він, і в його голосі промайнуло щось дивне.
– Бабусина, – усміхнулася я. – Вона мріяла, щоб цей дім був особливим. Я лише додала трохи сучасності.
Олег кивнув, але більше нічого не сказав. Тоді я не звернула на це уваги.
Його бізнес із ремонту квартир зростав. Через пів року ми одружилися, і одного вечора він завів розмову:
– Аню, я думаю, нам треба все оформити офіційно, – він обійняв мене, сидячи на дивані. – Ми ж сім’я. Усе має бути спільним, правда?
– Ти про що? – я відклала книгу.
– Про квартиру. Давай перепишемо її на нас обох. Ми плануємо дітей, будуємо майбутнє разом. Хіба це не логічно?
Я усміхнулася. Мені здавалося, що ділитися всім із коханою людиною – це природно. Але мама дізнавшись про це, відреагувала різко:
– Аню, не роби цього! – вона відставила чашку чаю. – Це твоє єдине житло!
– Мамо, припини! – я різко встала. – Ти не знаєш Олега! Він не такий! Ми кохаємо одне одного, у нас буде сім’я…
– Добре, – мама зітхнула. – Але хоча б зроби його частку меншою. Наприклад, третину.
– Що?! – я ледве стримувала обурення. – Ти пропонуєш принизити його? Ми сім’я! У нас усе спільне! Я не хочу цього чути!
Я вибігла з її квартири, грюкнувши дверима. Пізніше було ще багато розмов, але я була непохитною. Зрештою, я переоформила половину квартири на Олега, а з мамою майже перестала спілкуватися.
Образа на неї засіла глибоко. Навіть після народження нашого сина Артема я спілкувалася з мамою лише за потреби. Олег підтримував цю дистанцію: «Ти правильно робиш. Навіщо слухати тих, хто не вірить у нас?» Мама більше не згадувала квартиру, але я все одно уникала з нею довгих розмов.
Час минав. Народилася Софія. Олег усе більше часу проводив на роботі. «Бізнес вимагає повної віддачі», – пояснював він. Я звикла до самотніх вечорів, піклуючись про дітей.
Перші тривожні дзвіночки я ігнорувала. Пізні «ділові зустрічі». Відрядження, після яких від сорочок віяло незнайомими парфумами. Ім’я «Катерина» звучало в його телефонних розмовах надто часто.
Потім почалися проблеми з бізнесом. Олег ставав дратівливим, уникав розмов. Я намагалася підтримати:
– Олеже, може, я можу допомогти? Ми ж разом.
– Допомогти? – він гірко посміхнувся. – Ти? – і відвернувся.
Я думала, що гірше не буде. Але той вечір, коли він заявив, що йде і вимагає продати квартиру, перевернув усе.
Мама приїхала рано-вранці. Я, бліда від безсонної ночі, мовчки обійняла її на порозі. На кухні пахло кавою, але моя чашка стояла недоторканою. Поруч лежала розмальовка Софії та розкидані олівці.
– Діти? – тихо спитала мама, сідаючи за стіл.
– У садочку.
Я машинально поправила олівці, уникаючи її погляду.
– Знаєш, я ледве встала сьогодні. Усю ніч думала – може, це сон? Але ні. Артем за сніданком питав, чому тато не ночував удома. Я збрехала, що в нього термінова поїздка. Невже тепер завжди доведеться брехати?
– Розкажи все по порядку, – попросила мама.
– Я дурна, правда? – я гірко всміхнулася. – Нічого не бачила. Чи не хотіла бачити.
– Аню.
– Ні, правда. Ця Катерина. Його дизайнерка. Стильна, впевнена. Я бачила її на корпоративі минулого року – Олег наполіг, щоб я пішла. Вона так мило зі мною розмовляла, питала про дітей, про садочок. А я навіть не запідозрила. А вчора, – я ковтнула кави, щоб заспокоїтися.
– А квартира? – обережно спитала мама.
– Мамо, я не знаю, що робити! – сльози потекли самі собою. – У нього борги, проблеми з бізнесом. Учора він говорив про це так спокійно, наче не про наше життя, а про якусь угоду. «Продамо квартиру – усім буде краще». Краще! А я дивилася на нього і не впізнавала. Де той Олег, який освідчувався мені? Який обіцяв бути завжди поруч? Який плакав, коли Артем народився? А я, куди я піду з дітьми? У мене ж нічого немає! Ти мала рацію, а я така дурна!
Я закрила обличчя руками. Мама мовчала, але я відчувала її підтримку.
– Я так боюся, мамо, – я підняла заплакане обличчя. – Артем уже зараз такий складний, увесь у тата – впертий, із характером. А що буде в підлітковому віці? Без батька? А Софія? Вона так любить тата. Учора пів години не могла її вкласти – усе питала, куди він пішов. Що я скажу дітям? Як поясню, що тато нас покинув? Артем його обожнює, усім у садочку хвалиться, який у нього тато крутий. А Софія? Вона ж іще малесенька. І де ми житимемо? На мою зарплату навіть кімнату не орендуєш.
Мама встала, підійшла до мене й обійняла.
– Слухай уважно, – вона розвернула мене до себе. – Зараз тобі здається, що все руйнується. Але це не так. Так, буде важко. Але ми впораємося.
– Як? – я ледь чула власний голос.
– Припини плакати. Сльози не допоможуть. Квартира в хорошому районі. Навіть половина від продажу дасть змогу купити невелику двокімнатну квартиру. Це буде твій дім, без боргів. А зарплата? Ти розумна, із вищою освітою. Знайдеш кращу роботу. І не забувай – Олег платитиме аліменти.
Її спокійний тон поволі заспокоював і мене. Я кивнула, витираючи сльози.
– Я все зіпсувала, правда? Тоді, п’ять років тому.
– Годі, – мама похитала головою. – Ти кохала і вірила. У цьому немає нічого поганого. А тепер треба жити далі. І пам’ятай – я поруч. Завжди.
Наступні тижні були як у тумані. Ріелтори, огляди квартир, оцінки, нескінченні дзвінки. Мама взяла на себе переговори з Олегом – я була їй за це вдячна. Кожна зустріч із ним була мені випробуванням.
Паралельно я шукала нову роботу. Моя улюблена посада в книгарні залишилася в минулому. Мама домовилася зі своєю подругою, і я влаштувалася в рекламне агентство. Зарплата була вдвічі вищою.
– Тільки не кажи, що це не твоє, – строго сказала мама. – Ти любиш працювати з текстами. Ось і займайся улюбленою справою за гідну зарплатню.
Квартиру продали швидко. Покупці, молода сім’я, оцінили простір і розташування. На свою частку я купила затишну двокімнатну квартиру за 30 хвилин ходу від матері. Район був простіший, але поруч був чудовий садочок.
З дітьми було найважче. Артем замкнувся, перестав розповідати про тата. Софія плакала ночами, кликала його. Я металась між роботою і дітьми, намагаючись бути для них опорою.
Мама допомагала, як могла. Забирала дітей із садочка, готувала, водила Артема на малювання. Поступово життя налагоджувалося.
Одного вечора, спостерігаючи, як мама заплітає Софії косички, я сказала:
– Знаєш, я тільки зараз зрозуміла, як мені тебе не вистачало всі ці роки. Пробач мені.
– Дурниці, – мама усміхнулася, поправляючи бант Софії. – Ти жила своїм життям. Так і мало бути.
– Ні, не так. Але тепер усе буде інакше, правда?
Мама кивнула, дивлячись, як Софія крутиться перед дзеркалом. У сусідній кімнаті Артем захоплено розповідав новому другу про свої малюнки. Життя тривало.
Минуло пів року. Я сиділа в улюбленій кав’ярні, переглядаючи новий текст для клієнта. За сусіднім столиком пара сміялася – дівчина щось жваво розповідала, а хлопець дивився на неї з обожнюванням. Я всміхнулася, згадуючи, як ми з Олегом колись так само сиділи в кафе.
Дзвінок подруги перервав мої думки.
– Чула? Олег закрив фірму. Усе погано, кажуть. А та його Катерина пішла до якогось багатія.
Я здивувалася – новина не викликала ані радості, ані жалю. Наче йшлося про чужу людину.
Увечері, вкладаючи дітей спати, я думала про долю. Артем знову став веселим, а вихователька хвалила його успіхи. Софія перестала плакати ночами, хоч іноді питала про тата.
Робота в агентстві захопила мене. Нещодавно мені доручили розробку рекламної кампанії – мій перший великий проєкт. Зарплата давала впевненість.
Коли я зустріла свого колишнього чоловіка він намагався триматись молодцем, дивився на мене звисока.
— Бачу ти тримаєшся. Чи вдаєш? А може вже маєш когось?
— Ой, я щаслива, – сказала йому щиро і від душі. І так, я дійсно не одна.
Я пішла не договоривши. Посміхалась сама собі. Я й була не одна, адже зі мною були мої прекрасні дітки. А ще – людина яка ніколи не зрадить, все пробачить і буде поруч попри все – моя прекрасна юбляча мама.
Тож де я одна? Знаєте, що я зрозуміла: інколи щастя не у чоловіку, а у його відсутності. Ну хіба ж не так?
Головна картинка ілюстратвина.
