Аня завжди хотіла стати лікарем з того самого моменту, коли зрозуміла, що лікарі могли б виправити те, що сталося з нею. Але чи то лікарі такі траплялися, чи то зірки не так стали — загалом, років з восьми Анюта усвідомила, що вона не просто некрасива, а потворна.
Батьки втішали її, казали, що вона виросте, і все саме розійдеться, стане непомітним. Але чим дорослішою ставала Аня, тим гірше виглядало її обличчя.
Коли їй було п’ять, на неї напав сусідський пес. Він навіть не напав — то був великий, але дружній собака, який завжди грався з дворовою дітворою і надто розігравшись, не відчувши сили прикусу. Пес сам злякався, так, що втік, і більше його так і не бачили.
Їй пришили ніс. Він став кривим і великим увесь в шрамах. Це був не просто негарно, це було жахливо.
З часом шви не тільки не згладжувалися, а начебто стали ще червонішими та ще більшими.
Вона вирішила не йти вчитися на лікаря, бо у будь-якого лікаря контакт з пацієнтами — віч-на-віч. Але відмовитися від ідеї піти в медицину не змогла, тому обрала сестринську справу. Там можна хоч увесь час у масці ходити — ще й похвалять за це.
Усі педагоги їй твердили, що не можна себе закопувати, що потрібно поступати на лікаря. Тим більше вона стільки готувалася. Професор, який за неї переживав, як за рідну, кричав, розмахуючи печінкою, взятою з експонатів:
— Як? Ну скажіть мені, як можна закопувати такий талант? Ви не розумієте, що скоюєте злочин! Не розумієте? Ви без освіти дасте жару багатьом діючим лікарям, бо вони бездарності, які прогулювали лекції! Ну яка з вас медсестра? Яка?
Аня усміхалася.
— Арнольде Ізмундовичу, ну не хвилюйтеся ви так сильно. Медсестра теж дуже потрібна професія. І, можливо, прийде час, коли медицина дійде до того, що я зможу прибрати все це, тоді я обов’язково піду вчитися.
— Та хто це помічає? Ніхто! Ви що, не розумієте? Коли людина приходить по допомогу, їй все одно, хто перед нею. Їй потрібна лише допомога. І якщо ви їй допоможете, так, вона вам буде вдячна будь-яка!
— Арнольдику Ізмундовичу, усе буде добре. Ось побачите.
Аня поквапно побігла коридором, а похилий професор похитав головою.
Не пощастило дівчинці. І не знаю, як допомогти. В нас поки не дійшли до таких складних операцій.
Аня стояла перед великою лікарнею. Вона працюватиме тут і стане найкращою медсестрою.
— Привіт. На практику, чи що?
Вона здригнулася. Настрій якось одразу зник. До неї часто підходили знайомитися хлопці, і завжди, коли бачили її обличчя, ставали страшно зайнятими. А деякі відкрито здригалися.
— А що?
— Я теж на практику.
Аня обернулася. Поруч стояв хлопець і дивився на лікарню так само, як і Аня дивилася трохи раніше.
— І в яке відділення?
— Я патологоанатом. — Хлопець зніяковів. — Майбутній… Бачив тебе з Арнольдом, але більше щось не зустрічав в інституті.
— Так, я просто в гості заходила. Бувай.
Аня поспішила до лікарні. Хлопець крикнув:
— Постривай, ти ж не сказала, де працюватимеш!
Аня махнула рукою і, не обертаючись, увійшла у високі двері. «Ось ще не вистачало пояснювати комусь, що й чому».
Оформили її швидко. Правда, перш ніж віддати їй папери, похила жінка обернулася до своєї колеги:
— Не знаю, чи правильно я вчиняю. Валерій Андрійович, напевно, невдоволений буде.
— А це вже його проблеми. Все вірно. Потрібно ж комусь працювати в відділенні. Валерій Андрійович зі своєю натурою скоро без медсестер залишиться.
Аня не зрозуміла, в чому річ, але вирішила нічого не питати.
Її направили до відділення інтенсивної терапії. Відділення складне, цікаве. Вона сама себе стримувала, нагадувала, що вона лише медсестра. Але мозок-то пам’ятав, що хотіла вона піти саме в цей напрямок.
Відділення було дуже великим. Їй усе показали, скрізь провели. Похила медсестра сказала:
— Давай-но, розглядати особо ніколи, тож одразу вливайся в роботу. Медсестер не вистачає, працювати нікому. А на лікаря нашого особо уваги не звертай. Він як лікар молодець, а як людина — так собі.
— Зрозуміло. Дякую.
Аня сподівалася, що з лікарем, який у цьому відділенні був найголовнішим, бачитиметься дуже рідко.
Робочий день уже добігав кінця. Персонал зустрів її непогано. Ну, принаймні, кожен був готовий прийти на допомогу. Ніхто не витріщався на неї, як на диковину. А ближче до вечора одна з медсестер прошепотіла:
— Прийшов наш Валерчик.
— Валерчик? Хто це?
— Це ми так нашого завідуючого називаємо. Йому п’ятдесят скоро. А поводиться, наче йому вісімнадцять. Ну скоро і сама все дізнаєшся. А взагалі, пощастило тобі. Медсестричка зітхнула.
Аня подивилася на неї з усмішкою.
— Це ще чому?
— Ну ти тільки не ображайся. Я просто, щоб пояснити… Наш Валерчик знатний ловелас. Симпатичним дівчатам у нього працювати неможливо. Поводиться так, наче вони його наложниці. А до тебе?.. Ну не буде ж чіплятися.
Аня кивнула. Ще у відділі кадрів, слухаючи бесіду жінок, у неї мелькнула така думка. «Ну, значить, є в усьому цьому плюси».
— До речі, ті бабусі з восьмої палати приходили, дуже тебе хвалили, просили передати начальству подяку.
Аня розсміялася.
— Ой, вони такі милі! Усе «внученько, внученько». Ну гаразд. Я побігла.
Аня закінчила розкладати ліки, схилилася до шафки, щоб узяти шприци. І раптом Валерій Андрійович притулився до одвірка.
— О, нічого собі, фігурка, немов з подіуму.
Він бачив у паперах, що в нього нова медсестра, але саму її ще не бачив. І ця фігурка була йому незнайома, а отже, це вона і є.
Аня випросталася, і тут же хтось обійняв її ззаду руками.
— Привіт. Хто це в нас тут такий апетитненький?
Руки незнайомця піднялися до грудей. Аня випустила шприци і чисто автоматично, як її вчили на курсах самооборони, вдарила ногою в гомілку. Чоловік ахнув і розтиснув руки.
Аня розвернулася й з усієї сили вдарила його долонею по щоці. А як тільки він зігнувся, замком зчеплених рук — у район потилиці. Чоловік з криком гепнувся біля її ніг. Аня тільки потім збагнула, що це і був, мабуть, той самий завідувач.
До процедурної бігли люди. Валерій Андрійович голосив на все відділення.
— Ань, ти що наробила?
— Та нічого, я ж взагалі не бачила, хто це. Він мене лапати почав ззаду. І що, терпіти треба було? Та й взагалі яка різниця, хто він.
— Ой, Ань, не встигла прийти і одразу вилетиш.
— За що? Я що, щось порушила в роботі? Ні, усі обов’язки виконувала правильно.
Валерій Андрійович нарешті підвівся.
— Правильно кажеш? — Він тільки зараз глянув їй у обличчя й перелякано округлив очі. — Так, треба бути уважнішою… От що. Ніхто, а вже тим більше такі, як ти, не сміли поводитися так зі мною! Кажеш, звільняти тебе не має що? Ну що ж, добре.
Він набрав повітря в груди й заревів:
— Я тебе переводжу до патологоанатомічного відділення! Мотивую тим, що ти тут своїм личком усіх хворих перелякаєш! І про їхнє одужання, звісно, й мови бути не може! А там тобі лякатися нікому. Швидше за все сама втечеш!
Аня в сльозах вискочила з процедурної. «Чому? Чому все так?»
Відсиділа півгодини, що лишилися до кінця зміни, у сестринській, а потім швидко побігла додому, сподіваючись, що це не всерйоз, що вона прийде вранці й ніхто вже нічого не пам’ятатиме. Адже вона хотіла лікувати людей! Вона точно могла б проводити якісь нескладні операції. Вона могла б багатьом допомогти — живим.
Нікому й ніколи Аня не говорила, що панічно боїться покійників. Так, людина, яка все знала про медицину, мала таку особливість у голові.
Дива не сталося. Вранці, ледь Аня прийшла, до неї підійшла старша медсестра. Постояла, подивилася на неї, зітхнула.
— Ходімо, горечко моє, покажу тобі, де в нас морг.
— Який морг?
— Наш морг. Ти відправлена туди на місяць. Як я розумію, Валерій Андрійович сподівається, що ти втечеш і не будеш своєю присутністю нагадувати йому про його ганьбу. Якщо надумаєш одразу йти, ти мені скажи, я до дитячого зателефоную. Там, здається, потрібні були медсестри.
— Але я не хочу до дитячого! — Аня схлипнула.
Жінка зупинилася.
— Чого ревеш? Попрацюєш трохи. Там навіть спокійніше, нікого екстренного не привозять. Постривай-но, ти чого трясешся? Тільки не говори, що прийшла працювати в таку лікарню й мертвих боїшся!
Аня нарешті розридалася. Медсестра дивилася на неї розгублено.
— Ну і що мені тепер з тобою робити?
Двері хлопнули.
— Тетяно Миколаївно, здравствуйте. А ви мені що, тепер клієнтів своїм ходом доставляєте?
Жінка усміхнулася.
— Ромко, тьфу на тебе й на твої жарти. Гумор у вас тут так собі. Ти, як я бачу, швидко в колектив влився.
— А чого мені вливатися? Я всіх і так тут знаю. О, і цю заплакану теж бачив.
Тетяна Миколаївна з полегшенням зітхнула.
— Тоді, Романе, забирай. Не знаю, що з нею робити. Не повіриш — наш Валерчик до неї чіплявся, вона його у два рахунки на підлогу поклала, прямо як у кіно. І ось він від ганьби заслав її до моргу. А ця красуня з медичною освітою трупів боїться.
Рома витріщив очі.
— А чого їх боятися? Вони ж того… померлі.
— Усе, я пішла. — Старша медсестра поспішала. Вона взагалі не розуміла, що в таких ситуаціях потрібно робити чи говорити.
Рома привів Аню до якоїсь кімнати.
— Сідай. — Вона обережно оглянулася. — Це що? Це як у вас — сестринська?
— Чай будеш?
Аня ледве стримала блювотний порив. Рома заплющив очі.
— Ань, ну правда. Ну чого ти?
— А ти що, взагалі не боїшся?
— Ні, у мене дід тут багато років відпрацював. Я після школи до нього приходив і уроки тут робив. Ех, гаразд, посидь, мені працювати треба. Якщо що — клич, потім будемо думати, що з тобою робити.
За півгодини Аня наче заспокоїлася. «Потрібно якось себе перебороти. Це всього лише фізичні процеси. Ось телевізор працює — ніяких потойбічних сил».
Вона встала, виглянула в коридор. Звичайний білий, у кахлі, коридор. Ну, все як у лікарні. Тільки пацієнтів не потрібно лікувати. А потрібно зрозуміти — чому.
Аня вийшла. Пройшла кілька кроків. В кінці коридору були відчинені двері. Там Роман і ще якийсь чоловік працювали.
Аня, стиснувши зуби, повільно рушила вперед. Рома побачив її й усміхнувся. Аня зрозуміла це, бо прищурилися очі над маскою. Вона увійшла до залу.
Скільки простояла — сама не знала. Просто стояла й розглядала каталки, столи, інструменти й тих, хто лежав на каталках.
— Ань, ну ти як? Бачиш — аніскільки не страшно. Це ж всього лише тіла.
— Ром… — прошепотіла вона. — Ром, він живий.
— Ань, не з’їжджай з глузду. Це пацієнт Валерія Андрійовича, а він бореться до останнього. Тож без варіантів.
— Ром, кажу тобі, він живий!
Роман важко зітхнув, підійшов до каталки.
— Ну ти що, зовсім уже? Дивись. — Він узяв руку, потягнув угору. Рука м’яко піднялась, а потім так само м’яко впала. — Не розумію.
— Ром, швидше!
Вона голосно й чітко говорила, що потрібно, а Рома беззаперечно все виконував.
За кілька хвилин до залу увійшов похилий лікар. Спочатку спостерігав за ними здивовано, потім підійшов, подивився на апарат тиску й заревів:
— Бігом нагору, Романе, ліфт!
Коли Аня вискочила з ліфта, штовхаючи перед собою каталку, вона ледь не врізалася у Валерія Андрійовича. Той, кинувши погляд, одразу все зрозумів.
— Сюди! Швидше, переодягайся, будеш допомагати! Михайлович, поклич ще когось!
Той чоловік, що був з ними, кинувся коридором. Валерій під’єднав апарати й швидко диктував їй, які крапельниці ставити. Аня робила все мовчки й швидко, практично з тією ж швидкістю, що й говорив лікар.
Хвилин через 15 обличчя пацієнта почало рожевіти. Лікар схопився за голову.
— От же ж, уперше в житті…
— Не виніть себе. Цей симптом можуть розпізнати далеко не всі. Лише ті, хто спеціально цим займався.
Лікар подивився на неї з цікавістю.
— А ти — відмінна медсестра. І щось мені підказує, що була б відмінним лікарем.
Аня усміхнулася.
— Ви як Арнольд.
— А що, живий ще професор? Ото голова в нього — як енциклопедія.
Валерій Андрійович підійшов.
— Ну, мабуть, вибачити потрібно… Ви вже пробачте мене. Звик я так. А дівчатам-то, в принципі, працювати нецікаво… І я б дуже хотів, щоб ви працювали в моєму відділенні.
Аня була щаслива.
Минув усього рік з того моменту, як вона прийшла до лікарні. А стільки всього сталося.
Для неї знайшли лікаря, який зробить їй операцію. Ромка зробив пропозицію, а Валерій Андрійович і Арнольд Ізмундович вмовили її вступити на лікаря.
