fbpx
Дозвілля
Правду про його минуле я дізналась випадково. Якби не сусідка, я б, мабуть, жила у блаженному невіданні й донині

Мій чоловік хотів приховати від мене правду про помилки своєї молодості, але я дізналась про них випадково. Якби не сусідка, я б, мабуть, жила у блаженному невіданні й донині.

Я зустріла свого чоловіка в місці, яке я вважала останнім, де я могла зустріти кохання всього свого життя. Ніколи не думала, що колись опинюся там. І все ж таки. Я піддалася на вмовляння подруги Наді і поїхала на турнір з боксу. Я не люблю бокс. Я його не розумію.

І все ж я поїхала туди. Сьогодні я думаю, що це була інтуїція, а може, доля. Надя інша. Вона пішла туди вболівати, тому що її хлопець Максим був одним із спортсменів. Але я? Я навіть не дивилася на ринг. Мене більше цікавили вболівальники, які сидять поруч, і їхні емоційні реакції під час поєдинків. Вони були дивовижні. Дивно, які емоції може викликати у людей такий вид спорту.

Мою увагу привернув високий темноволосий чоловік у блакитній футболці, який сидів приблизно за два місця від нас. Стрункий, близько двадцяти п’яти років з вигляду. Як і інші вболівальники, він не виявляв хвилювання від того, що відбувається на рингу. Він дійсно спостерігав за поєдинками, але, як і я, робив це не зовсім зосереджено. Його погляд часто відривався від рингу і блукав по трибунах, заповнених вщерть.

В якийсь момент наші погляди зустрілися. Якусь мить ми дивилися один на одного, але цього було достатньо, щоб я відчула прилив адреналіну та гострих відчуттів.

“Ей, що сталося?” – подумала я. — Я доросла жінка, а не якась старшокласниця! Я відвела погляд, але моє шосте почуття підказувало мені, що він і далі дивиться на мене.

Через півгодини Максим виграв свій бій за очками і після оголошення результату потрапив прямо в обійми Наді, яка повисла йому на шиї. Я стояла поруч і покірно чекала своєї черги привітати його, як раптом поруч з нами з’явився таємничий брюнет у блакитній футболці. Максим на мить відпустив Надю і потиснув йому руку.

— Молодець, Макс, — сказав другий, поплескавши його по спині. — Ти бився мудро, ти не вв’язувався в клінч. Так тримати.

— Дякую. Я згадав твою пораду. Ах, вибачте, – він раптом зупинився і повернувся до нас. – Дівчата, знайомтеся з Андрієм. Ми починали як юніори разом. Колись це був справжній боєць. Якби він продовжував, то був би чемпіоном.

Потім звернувся до брюнета:

— Залишайся з дівчатами, а я перевдягнусь. Запрошую всіх відмітити, – сказав він і побіг до роздягальні.

Друг Макса виявився дуже милим хлопцем. Делікатний, з почуттям гумору. У ньому була внутрішня сила — те, що кожна жінка шукає в чоловікові.

Після вечора з Надею та Максом він проводив мене додому. Ми домовилися про зустріч на наступний день і на наступний. Через півроку він попросив мене вийти за нього заміж, і я погодилася.

Насправді вже тоді на турнірі у мене склалося враження, що ми створені один для одного. Я відчувала це, хоча насправді нічого про нього не знала. І він мало розказував про себе. Стверджував, що особливо нема про що говорити.

Я тільки дізналась, що він сирота. Його батьків не стало, коли він був ще дитиною. Андрія виховувала бабуся. Коли не стало й її, йому було трохи більше 16 років.

— Тоді я почав займатися боксом, — сказав він мені на одному зі побачень. – Якби не спорт, не знаю, як би я пережив цей важкий час. Я був один. Тренувався як навіжений, і в якийсь момент я думаю, що став сильним бійцем.

— Тоді чому ти зупинився? – запитала я.

Він завагався на мить і, не зустрічаючись зі мною очима, сухо відповів:

— Мені довелося їхати… на два роки… до США. А коли я повернувся, я був занадто старий, щоб почати все спочатку.

– Що ти робив в США? – поцікавилась я.

Він подумав і через деякий час відповів:

— Я там шукав щастя.

— І що, знайшов?

— Там ні, — засміявся він, дивлячись глибоко мені в очі.

Андрій зачарував моїх батьків. Особливо мою маму, яка не могла нахвалитись ним. Вона розповідала всім сусідам, який він чемний і уважний. Проте, виявилося, що сусідка моєї мами знає про Андрія більше, ніж я.

Того дня ми разом були в будинку моїх батьків. Мама була помітно жвавою.

— Знаєш, люба, у нас нова сусідка, пані Мирося. Найдобріша людина, ти скоро познайомишся з нею. Про вовка промовка, — сказала вона, почувши дзвінок у двері.

До кімнати зайшла струнка жінка старшого віку.

— Це наша нова сусідка Мирося, – представила її мати. – А це моя донька і улюблений зять, — показала на нас.

По обличчю сусідки пробігла дивна гримаса. І Андрій раптом, не кажучи ні слова, рушив до дверей. Усі на мить здивувались, дивлячись один на одного.

— Я не знала, що він твій зять, — сказала нарешті сусідка.

— Ви знаєте Андрія? – я була здивована.

— З дитинства. Я дружила з його бабусею. А потім, коли він вийшов, я думала, що він поїхав, але я бачу, що ні…

— Звідки він вийшов? – здивовано запитала я.

— Ти не знаєш? Він перебував у в’язниці два роки. Вийшов минулого року. Чоловік, якому він завдав ушкоджень, інвалід…

Коли я повернулася додому, Андрій сидів біля вікна з сигаретою.

— Чому ти мені не сказав? – запитала я.

– Я думав, що це минуле, яке не повернеться. Хотів забути про нього. Боявся, що ти не захочеш зв’язатися з людиною, яка відсиділа у в’язниці. Хлопець, через якого я туди потрапив, був місцевим бандитом. Коли він дізнався, що я став віце-чемпіоном країни, то шукав конфронтації, дражнив мене, провокував. Я намагався з ним не перетинатися, але одного дня у мене не було вибору. Він упав і вдарився головою та опинився в лікарні, а я потрапив у в’язницю. Моя кар’єра закінчилася. І тільки коли я зустрів тебе, то повірив, що нещастя покинули мене, і раптом ця пані Мирося стала як привид з того світу…

Я підійшла і міцно обняла його.

– Ти без потреби приховував своє минуле, бо його неможливо стерти. З ним треба змиритися, бо нічого вже не зміниш і тоді воно перестане тебе переслідувати. Тож не думай про те, що було вчора, а про те, що ми зробимо сьогодні, щоб зробити нас щасливими.

— Може, підемо на турнір? – він сором’язливо посміхнувся.

— Гарна ідея, — кивнула я, хоча мала на увазі не зовсім це…