Працюючи офіціанткою на круїзному лайнері, жінка завмерла, коли побачила свого чоловіка, якого не стало сім років тому. А коли вона наважилася підійти до нього, почула таке, від чого серце ледь не вискочило.
Анна була сама не своя з самого ранку. Щось у її тілі підказувало, що сьогодні вона дізнається щось важливе, хоча вона й не наважувалася передбачити, що саме має статися. Вже кілька днів вона відчувала зміни: постійну втому й якесь незрозуміле відчуття, що щось не так. Її чоловік Сергій теж помітив, що Анна поводиться інакше, але не надав цьому особливого значення.
Того дня, після довгих роздумів, Анна вирішила піти до аптеки й купити тест. У глибині душі вона підозрювала, що готова почути новину, яка назавжди змінить їхнє життя. Повернувшись додому, вона тримала тест у тремтячих руках. Тикання годинника на стіні було єдиним звуком, що порушував тишу у маленькій ванній, де Анна з нетерпінням чекала результату. Її дихання було повільним, але кожна секунда тягнулася вічністю. І ось нарешті з’явилася смужка… точніше — дві. Вона була при надії.
Зі здивуванням і щастям на обличчі, Анна подивилася у дзеркало. Це було насправді. Нарешті, після стількох років спроб, вони стануть батьками. Вона не змогла стриматися й розсміялася — голосно, щиро, від радості, яка йшла з глибини душі.
Сергія не було вдома в той момент, але Анна не могла чекати ні хвилини, щоб поділитися новиною. Вона дістала телефон і одразу зателефонувала йому, її голос тремтів від хвилювання.
— Сергію, у мене для тебе дещо є, — промовила вона, ледве стримуючи сльози.
— Що сталося, люба? Ти в порядку? — стривожено запитав він, почувши схвильований голос дружини.
— Ми чекаємо дитину, — вигукнула Анна, більше не витримавши.
На тому кінці дроту Сергій на мить замовк, а тоді радісно відповів:
— Не можу в це повірити, Аню! Ти серйозно? — перепитав він, не вірячи почутому.
— Так, Сергію, це правда. Ми станемо батьками, — сказала вона, ридаючи від щастя.
— Я мчу додому, чекай на мене, — швидко відповів він, з радістю поклав слухавку й поспішив назад.
Коли Сергій прийшов додому, Анна чекала на нього у вітальні, все ще тримаючи в руках тест, досі не вірячи, що це нарешті сталося. Щойно Сергій переступив поріг, він одразу обійняв Анну, підняв її на руки й обережно закружляв.
— Не можу в це повірити, — сказав він, дивлячись їй у вічі. — Це найкращий день у моєму житті.
Анна усміхнулася й кивнула.
— Я теж не можу в це повірити, — відповіла вона.
— Не можу дочекатися, коли зустрінуся з нашим малюком, — прошепотів він.
Анна сміялася разом із ним, їхня радість була майже відчутною. Сергій знову обійняв її, цього разу ще міцніше, наче не хотів більше ніколи відпускати. У той момент усі їхні проблеми, всі труднощі останніх років, здавалися далекими. Єдине, що мало значення, — це їхнє спільне майбутнє з дитиною, що чекало попереду.
Тієї ночі вони мріяли про майбутнє, вони почали будувати плани. Говорили про імена, про те, як облаштують дім для дитини, і про всі мрії, які хочуть втілити як родина. Життя здавалося ідеальним, і Анна вперше за довгий час відчула цілковитий спокій.
— Я обіцяю, що ми завжди будемо разом, що б не сталося, — сказав Сергій, поцілувавши її перед тим, як заснути.
І хоча ці слова подарували Анні відчуття безпеки, доля вже мала на них інші плани, які змінять їхнє життя назавжди.
У наступні дні після новини про дитину Анна й Сергій буквально літали від щастя. Вони разом планували, яким буде їхнє життя. Сергій, своєю чергою, намагався триматися спокійно, але Анна почала помічати у ньому щось дивне. Іноді вона ловила його погляд, спрямований у далечінь, і бачила в ньому якусь напругу, яку він не озвучував.
— Усе гаразд? — питала вона.
— Звичайно, кохана. Просто думаю, як нам пощастило, — відповідав Сергій, ніжно цілуючи її.
Але Анна відчувала, що щось не так. Можливо, це було переживання перед змінами, які їх очікували.
Одного ранку Анна прокинулася з якимось дивним передчуттям. Сергій поїхав рано на робочу зустріч, але щось усередині казало, що все не так, як має бути. Вона намагалася ігнорувати це відчуття, але вже близько полудня їй зателефонували — і цей дзвінок перевернув її світ.
— Це дружина Сергія Петрова? — пролунав холодний офіційний голос.
— Так, це я, — відповіла Анна, і її серце закалатало сильніше.
— На жаль, змушені повідомити вам, що автомобіль вашого чоловіка знайшли в сільській місцевості, в ненайкращому стані, але його там в машині не було. Влада веде пошуки в цьому районі, але поки що у нас немає більше інформації, — спокійно повідомив поліцейський.
Телефон випав у неї з рук, а світ навколо вмить обвалився. Усе, що вона знала, всі плани, які вони будували із Сергієм, ніби розчинилися у повітрі. Анна кинулася до лікарні, сподіваючись, що це якась помилка, що хтось щось переплутав. Але коли вона приїхала, реальність виявилася ще гіршою, ніж вона могла уявити. Машину Сергія знайшли в урвищі, а чоловік зник.
Години промайнули в тумані. Родичі й близькі друзі почали збиратися біля лікарні, намагаючись підтримати Анну, хоч усі розуміли, що немає таких слів, які могли б полегшити її стан. Анна відмовлялася вірити в те, що сталося. В її серці не вкладалося, що він міг зникнути. Але наступні дні не принесли відповідей. Пошуки припинили, а чоловіка Анна так і не знайшла.
Світ продовжував обертатися, але для неї час зупинився того самого моменту, коли пролунав той дзвінок. Але життя не спинилося, і дуже скоро Анна зіткнулася з новим випробуванням. Прийшли кредитори, які вимагали величезний борг, що залишився після Сергія. Анна не знала нічого про ці гроші. Сергій ніколи не згадував про фінансові проблеми, і вже точно не казав, що має такі борги.
— Твій чоловік був винен велику суму, а тепер, коли він невідомо де, ти повинна заплатити, — сказав один із чоловіків, оглядаючи її скромну квартиру.
— Але в мене немає таких грошей, я нічого про це не знала, — відповіла Анна, її голос тремтів.
— Це не наші проблеми. У тебе є три місяці, щоб знайти ці гроші, інакше все стане набагато гірше, — сказав чоловік і вийшов за двері.
Анна залишилася сама з величезним боргом, про який вона навіть не підозрювала. Майбутнє, яке вони будували з Сергієм, розвалювалося просто на її очах. Десь глибоко в душі Анна знала — вона повинна бути сильною, тепер не лише заради себе, а й заради дитини, яка стала її єдиною надією на новий початок.
Дні мина́ли, і Анна зрозуміла — її життя змінилося назавжди. Рахунки накопичувалися, кредитори не залишали її в спокої, а де подівся Сергій ніхто не знав. Та Анна знала — вона не має права зламатися. Вона мусить знайти вихід — заради себе й заради дитини.
Анна намагалася продати бодай якісь речі, щоб зібрати хоч трохи грошей. Сергій залишив небагато цінного, але кожна копійка, яку їй вдавалося виручити, ставала тимчасовим полегшенням перед обличчям постійних погроз. Проте Анна розуміла — цього недостатньо. Борг був надто великий, а час невпинно спливав.
Коли кредитори знову прийшли за місяць, Анна спробувала поговорити з ними, пояснити, що вона робить усе можливе, щоб зібрати гроші, що вона чекає дитину й зовсім сама. Але їм було байдуже.
— Час минає, — холодно сказав один із чоловіків, пильно дивлячись на неї.
Жінка знала: на милість цих людей сподіватися марно. Якщо вона не знайде грошей — важко було уявити, що буде з нею. Вона хапалася за будь-яку роботу, яку тільки могла знайти. Їй було байдуже, наскільки малооплачувана вона була — головне рухатись уперед. Вдень працювала прибиральницею в офісах за мізерні гроші, а вночі — брала зміни у цілодобових магазинах. Втома поступово накопичувалася. Але вона не дозволяла собі зупинитися — часу не було.
Іноді, повернувшись додому після довгих змін, Анна дозволяла собі хвилину слабкості. Вона сідала у темній квартирі сльози текли по її щоках без зупину. Вона плакала за Сергієм, за життям, яке вони мріяли побудувати разом, плакала від безсилля, бо не знала, чи зможе себе.
Дитина стала її єдиним джерелом сили. Анна нагадувала собі, що не має права здатися. І так, день за днем, вона продовжувала працювати, попри те, що її було важко.
Минув деякий час, Анна змушена була переїхати за кордон, до сестри, щоб втекти від кредиторів. Через кілька місяців у неї з’явився хлопчик. Якось увечері вона отримала повідомлення. Це була її давня подруга Олена, яка дізналася про стан Анни й хотіла запропонувати їй допомогу.
— Аню, я все дізналася про твою ситуацію й хочу допомогти, — сказала Олена стурбованим голосом. — Я не можу дати тобі грошей, але чула, що шукають персонал на роботу на круїзному лайнері. Платять добре, ти зможеш закрити борг.
Анна завмерла, почувши цю пропозицію. Робота на круїзному лайнері, але це буде важко, а головне — доведеться залишити дитину на кілька тижнів. Лише думка про це не давала їй спокою.
— Я не знаю, Олено, — сумнівалася Анна. — А як же дитина? Я не можу їх залишити.
— Можеш залишити її з сестрою на деякий час, — запропонувала Олена. — Я допомагатиму, коли зможу. Подумай, Аню, ці гроші можуть змінити твоє життя. Ти зможеш закрити борги й почати все з чистого аркуша.
Анна поклала слухавку, не знаючи, що робити. Вона розуміла, що потребує цієї роботи, але рішення було надзвичайно важким. Тієї ночі вона сиділа на балконі, дивлячись на вогні міста й думаючи про майбутнє своєї дитини. Можливо, погодитись на цю роботу.
Зрештою, після довгих роздумів, Анна вирішила: вона поїде. Вона знала, що буде важко, але заради дитини вона готова була на все. Набравшись рішучості вона почала готуватися до нового випробування.
У день, коли Анна піднялася на борт розкішного круїзного лайнера, її серце було розділене. З одного боку — радість від можливості нарешті заробити й вирішити всі фінансові проблеми. З іншого — не бажання розлучатися з дітиною. Прощання з нею було одним із важких моментів у її житті. Вона залишила її на сестру, яка охоче погодилася наглядати за ним.
Коли вона прибула до порту, величезний круїзний лайнер сяяв під променями полуденного сонця. Пасажири, які піднімалися на борт, були заможними людьми, представниками вищого світу, що заплатили цілий статок за відпустку в океані. Усе навколо дихало розкішшю — від червоних килимів, що вели всередину корабля, до величних люксів із балконами, що височіли над палубою. Це був зовсім інший світ, і на мить Анна відчула, що вона тут зайва.
«Це не для мене», — подумала вона, поправляючи формений жилет та білу сорочку, що тиснула й сковувала рухи. Та Анна знала: іншого виходу в неї немає. Ця робота — важка, була її єдиним шансом розплатитися з боргами й забезпечити майбутнє дітям. Вона глибоко зітхнула й розпочала свій перший робочий день офіціанткою на круїзному лайнері.
Перші дні видалися важкими. Анна ніколи раніше не працювала в таких умовах. Пасажири часто були вимогливими, а менеджери — суворими. Робочий день тягнувся від світанку до ночі, вона не відчувала ніг, а руки тремтіли від важких підносів. Та Анна терпіла, кожного разу нагадуючи собі, навіщо вона тут.
Одного вечора, коли вона розносила напої в барі, її погляд упав на пасажира, який сидів спиною до неї. Він мав знайому поставу, звички, навіть його манера нахиляти голову була знайомою. Анна завмерла — її серце калатало. Вона обійшла столик — і мало не втратила свідомість. Перед нею сидів Сергій. Її чоловік. Той самий, який зник сім років тому. Живий, здоровий, усміхнений.
Анна відчула, як підкошуються ноги. Вона ледь не впустила піднос, але вчасно схаменулась. Підійшла ближче, намагаючись повірити очам.
— Сергію?.. — її голос був майже шепотом.
Чоловік підвів погляд, і їхні очі зустрілися. На його обличчі промайнуло здивування. Він швидко підвівся, але Анна встигла схопити його за руку.
— Це ти? — запитала вона вже голосніше. — Як?
Сергій хотів щось сказати, але лише мовчки дивився на неї. У цей момент підбігла молода жінка — красива, елегантна, вона взяла його під руку й сказала з холодною посмішкою:
— Коханий, що трапилося? Хто це?
Анна завмерла. Її рука мимоволі опустилась.
— Це помилка, — обурився Сергій і, не дивлячись на Анну, повів ту жінку геть.
Анна стояла посеред залу, а навколо продовжували сміятися й веселитися інші пасажири, ніби нічого не сталося. Вона відчувала, як усе її життя знову розсипається на друзки.
Проте цього разу Анна знала: вона знайде правду. І що б не крилася за дивним поверненням Сергія, вона дізнається всю правду. Бо вона вже не просто дружина — вона мати, і має право знати, чому батько її дитини живе іншим життям…
Згодом Анна дізналася правду. Сергій зник, щоб утекти від боргів і почати нове життя з іншою жінкою. Він залишив Анну саму, і дитиною, з кредиторами. Анна недовго вагалась. Вона знала, де він зупинився, знала навіть його нове ім’я. Вперше за довгий час у неї не було сумнівів — вона подзвонила за номером, що залишили кредитори. Спокійно, без жодних емоцій, вона передала їм усе, що знала: ім’я, маршрут, дані паспорта, нову жінку. Кредитори були задоволені.
— Ти виконала свою частину, — сказали вони. — Забувай про борг. Більше ми тебе не чіпатимемо.
Після цього дзвінка Анна вперше за роки відчула справжнє полегшення. Її відпустило. З тієї поїздки на круїзному лайнері вона повернулась із гідною сумою. Вистачило, щоб купити невеличку квартиру у затишному містечку в Україні — простору, але скромну, саме для неї та її дитини.
Життя почало налагоджуватись. Вона мала свій дім і спокій, який заслужила важкою працею й витримкою. Сергія вона більше ніколи не згадувала. Він лишився там, у минулому, яке вона врешті змогла залишити позаду.
