– Ой, а скільки коштують ці яблука? – запитала я, підходячи ближче до прилавка, де стояла моя невістка з повними кошиками моїх домашніх фруктів і овочів.
Вона різко підняла голову, її очі розширилися від подиву, і обличчя почервоніло. Руки, що тримали гаманець, затремтіли.
– Мамо. Це. Це не те, що ви думаєте! – пробурмотіла вона, намагаючись усміхнутися, але голос зрадив її.
– Не те? А що ж тоді? Я ж давала все це для малого, для мого онучка, щоб він їв свіже, натуральне! А ти тут стоїш і продаєш? – мій голос лунав голосніше, ніж я хотіла, і люди навколо почали озиратися.
– Будь ласка, не кажіть так. Я поясню. – вона швидко віддала решту покупцеві й жестом запросила мене відійти вбік. – Грошей не вистачає, розумієте? Все так подорожчало.
– Поясниш? То он як ти з моїми дарунками обходишся? – я відчувала, як серце калатає, але стрималася, бо ринок – не місце для таких розмов.
Ця мить на ринку стала для мене справжнім відкриттям, яке перевернуло все з ніг на голову. Але давайте я розповім усе з самого початку, щоб ви зрозуміли, як до цього дійшло.
Мене звуть Марія, і я живу в маленькому містечку на околиці великого міста. Маю свій садок, де вирощую фрукти, овочі, роблю варення, печу хліб і пиріжки.
Все натуральне, без жодних добавок. Мій син Андрій працює за кордоном, на будівництві, щоб забезпечити родину.
Він рідко буває вдома, тому я намагаюся допомагати, як можу. Особливо онукові, маленькому Петрику, якому всього п’ять років.
Він такий жвавий, любить бігати по двору і їсти мої яблука прямо з дерева.
Невістка моя, Олена, приїжджає до мене щотижня. Вона завжди каже, що бере продукти для сина, бо в місті все таке дороге й неякісне.
“Мамо, дайте, будь ласка, трохи яблук, груш, помідорів. Петрик так любить ваші салати!” – просить вона, і я, звісно, не можу відмовити.
Набираю великі пакети, часом навіть кошики. Думаю: хай дитина їсть здорове, бо в магазинах усе оброблене хімікатами. Олена дякує, обіймає мене й обіцяє, що наступного разу привезе Петрика в гості.
Якось ми сиділи за чаєм у моїй кухні, і я запитала:
– Оленко, а чому ти завжди так багато береш? У вас же тільки троє в сім’ї.
Вона посміхнулася, помішуючи цукор у чашці.
– Та знаєте, мамо, Петрик такий апетитний став. Їсть усе підряд. А ще я роблю заготовки на тиждень, бо часу готувати мало. Робота, садок. Ви ж розумієте.
– Зрозуміло, зрозуміло, – кивнула я. – Бери, скільки треба. Я для вас стараюся.
Але всередині щось гризло. Я віддавала майже все, що мала в саду. Інколи навіть сусідам доводилося відмовляти, бо нічого не лишалося.
“Маріє, а в тебе помідори є?” – питала сусідка Ганна. “Ні, вибач, усе віддала Олені,” – відповідала я. Ганна сміялася: “Ти ж як мати Тереза, усе родині віддаєш!”
Одного разу Андрій подзвонив по відеозв’язку. Він виглядав стомленим, але усміхався.
– Мамо, як справи? Олена каже, ти нас годуєш, як годиться. Петрик хвалиться твоїми пиріжками.
– Так, синку, стараюся. А ти як там? Не перевтомлюйся.
– Нормально, мамо. Гроші надсилаю, але все одно тісно. Олена скаржиться, що ціни ростуть. Дякую, що допомагаєш.
– Та що ти, для онука все зроблю, – сказала я, і ми попрощалися.
Але сумніви не зникали. Чому Олена ніколи не привозить Петрика? Обіцяє, але завжди щось заважає: то дощ, то хвороба, то справи.
Я вирішила не чекати й поїхати сама. Треба було в місто на перевірку до лікаря, тож подумала: заїду до них, провідаю онука, принесу свіжих фруктів.
Коли я підходила до їхнього будинку, у дворі мене зупинила незнайома жінка. Вона несла сумку з продуктами й усміхнулася мені.
– Добрий день! Ви, мабуть, мама Андрія? Я вас по фото впізнала.
– Так, а ви хто? – здивувалася я.
– Я сусідка, Лідія. Олена завжди мені ваші яблука приносить. Такі смачні, соковиті! І варення ваше – просто диво. Я за 50 гривень банку беру, але воно того варте.
– За 50 гривень? – перепитала я, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.
– Так, Олена каже, що ви все домашнє робите. А ще помідори, огірки. У неї кілька постійних покупців у нашому під’їзді. Вона молодець, така підприємлива!
– Дякую. А кому ще вона пропонує? – запитала я, намагаючись триматися спокійно.
– Ой, та різним людям. І на базарі інколи стоїть по вихідних. Каже, що це допомагає родині.
Я подякувала й пішла до квартири. Серце стукало, але я вирішила не показувати виду. Олена відчинила двері, здивувалася, але запросила всередину.
– Мамо, яка несподіванка! Заходьте, Петрик саме обідає.
Онук сидів за столом, їв бутерброд з ковбасою з магазину. Ні моїх яблук, ні овочів не видно.
– Бабусю! – вигукнув він і кинувся обіймати.
– Привіт, сонечко. А що ти їси? Де мої пиріжки?
– Мама сказала, що вони закінчилися, – відповів Петрик.
Олена швидко втрутилася:
– Так, мамо, усе з’їли. Дякуємо! Хочете чаю?
Ми посиділи, поговорили про дрібниці. Я не сказала ні слова про сусідку. Але в голові крутилося: невже вона продає все?
Наступного тижня Олена приїхала, як завжди. “Мамо, дайте, будь ласка, яблук, груш, трохи варення. Петрику треба вітаміни,” – сказала вона.
Я набрала великий кошик, але цього разу вирішила перевірити. У неділю вранці я встала рано, сіла на автобус і поїхала на базар.
Ринок гудів: люди торгувалися, сміялися, носили сумки. Я ходила між рядами, шукаючи знайоме обличчя. І ось – бачу Олену за прилавком.
Перед нею мої яблука, груші, банки з варенням, пучки зелені з мого городу. Тут і стався той діалог, з якого я почала. Після нього Олена відвела мене вбік.
– Мамо, вибачте. Я не хотіла, щоб ви дізналися так. Але Андрій надсилає мало, а витрати великі. Квартплата 2000 гривень, садок 1500, їжа. Я думала, це вихід.
– А онук? Він хоч щось отримує з того, що я даю? – запитала я суворо.
– Звісно! Я залишаю частину для нього. Решту продаю. За яблука беру по 20 гривень за кілограм, варення – 50 за банку. Збираю на нові речі для Петрика.
– Ти мені казала, що все для нього! А виявляється, бізнес робиш на моїй праці!
Вона заплакала, люди дивилися, але я не змогла стриматися.
– Не плач, Оленко. Але як ти могла мене обманювати?
– Я не обманювала. Просто не розповідала. Боялася, що образитеся.
Я повернулася додому, сповнена сумнівів. Вдома подзвонила подрузі Софії.
– Софіє, уяви: Олена продає мої продукти!
– Ого! А ти що сказала?
– Запитала, чому. Вона каже, грошей бракує. Але ж Андрій надсилає!
– Може, дійсно важко. Ціни ж скажені. 30 гривень за хліб майже!
Ми поговорили довго, Софія радила не поспішати з висновками.
Тим часом Олена дзвонила щодня. “Мамо, давайте помиримося. Я більше не буду,” – казала вона. Але я не вірила. Вирішила поговорити з Андрієм.
Коли він подзвонив:
– Мамо, що сталося? Олена каже, ви посварилися.
– Синку, вона продає те, що я даю для Петрика!
– Що? Вона не казала. Але мамо, може, це необхідно. Я надсилаю 20 000 гривень на місяць, але все йде на рахунки.
– А онук? Він їсть магазинне!
– Я поговорю з нею. Не хвилюйся.
Пройшов тиждень після тієї розмови з Андрієм. Я все ще не могла заспокоїтися. Кожного разу, коли згадувала Олену за прилавком із моїми яблуками, у очах темніло.
Але найгірше – сумніви про Петрика. Чи справді він їсть те, що я вирощую з такою любов’ю? Я вирішила триматися твердо, доки не зрозумію, як діяти далі.
Наступної суботи Олена знову приїхала. Цього разу не сама – з Петриком. Він вискочив із машини, тримаючи в руках паперового літачка, і побіг до мене.
– Бабусю, дивись, як літає! – вигукнув він, запускаючи літак у повітря.
– Ой, який гарний! Сам зробив? – я присiла, щоб обійняти його.
– Мама допомогла, – усміхнувся він і побіг ганяти голубів у дворі.
Олена стояла біля машини, тримаючи порожній кошик. Вона виглядала ніяково, але все ж підійшла.
– Мамо, добрий день. Я подумала. Може, дасте трохи яблук для Петрика? І, може, груш? Він так любить ваші фрукти, – її голос був тихий, майже благальний.
Я подивилася на неї, потім на онука, який весело ганявся за метеликом. Я посміхалась, але я згадала ринок і твердо відповіла:
– Оленко, я вже все дала, що могла. Ти ж знаєш, як я стараюся для Петрика. Але якщо тобі треба, вирощуй сама або купуй. Я не можу більше так. Хіба я не права?
Вона застигла, її очі заблищали від сліз.
– Мамо, я ж вибачилася.
Але скажіть, хіба я повинна хоч щось давати після всього? От ви б допомагали?
Головна картинка ілюстративна.
