— Повернись до мого сина, я за це подарую тобі квартиру, — запропонувала свекруха Інні.
Раїса Петрівна розмірено ходила по просторій вітальні своєї квартири, час від часу поправляючи й без того ідеально розставлені статуетки на полицях. Її витончені риси різко вирізнялися на фоні вікна, за яким поволі опускалися сутінки жовтневого вечора.
Жінка неодноразово поглядала на телефон, що лежав на журнальному столику, і кожного разу, коли екран світився від чергового повідомлення, вона здригалася, але не поспішала брати слухавку — чекала конкретного дзвінка.
Минуло вже два тижні відтоді, як її син Віктор зізнався, що його дружина Інна подала на розлучення. Два тижні, наповнені нескінченними дзвінками, консультаціями з адвокатами і безсонними ночами. Раїса Петрівна стискала руки. Вона не могла допустити розлучення — лише не зараз, і не у таких обставинах.
Телефон нарешті задзвонив. Раїса Петрівна миттєво опинилася біля нього, схопила трубку і, побачивши на екрані ім’я сина, з полегшенням видихнула.
— Вітя? — її голос, зазвичай твердий і впевнений, зараз звучав занепокоєно.
— Мамо, — голос Віктора був втомленим. — Я поговорив з Інною. Нічого не змінилося.
Раїса Петрівна важко сіла у крісло, міцно стискаючи телефон.
— Що саме вона сказала?
— Те саме, що й раніше. Що не може жити з людиною, якій не довіряє. Що їй потрібно час подумати і простір. Що вона хоче забрати Ксюшу й пожити окремо.
— Подумати! — обурилася Раїса Петрівна. — Про що тут думати? У вас є сім’я, дитина! Люди через гірше проходять.
Віктор глибоко зітхнув на тому кінці лінії.
— Мамо, я їй зрадив. Розумієш? Не просто спілкувався, а місяцями зустрічався з іншою жінкою. І Інна дізналася не від мене. Вона побачила повідомлення, фото…
— І що? — перебила його Раїса Петрівна. — Чоловіки зраджують. Всі. Це неприємно, але не кінець світу. Твій батько, між іншим…
— Мамо, — втомлено перервав її Віктор, — зараз мені не потрібні твої історії про тата. Я знаю, що винен. І якщо Інна хоче розлучення, я не можу її утримувати.
Раїса Петрівна піджала губи. Вона ніколи не зізналася б у цьому вголос, але зараз її дратувала ця покірність у голосі сина. Завжди так — натворить щось, а потім відступає. Весь у батька.
— Вітя, дай мені поговорити з нею, — сказала Раїса Петрівна після паузи.
— Ні, мамо, це тільки погіршить ситуацію. Ти ж знаєш, як у вас з Інною… — відповів Віктор втомлено.
— Як «ми з Інною»? — прищурилася Раїса Петрівна. — Мені здається, я завжди добре ставилася до неї. Не придирайся до слів. Просто дай мені її номер телефону.
— Він у тебе і так є, — зітхнув Віктор.
— Так, але вона не бере слухавку, коли я дзвоню. Передай, що я хочу поговорити. Це важливо.
— Добре, — здався Віктор. — Передам. Але нічого не обіцяю.
Поклавши телефон, Раїса Петрівна довго дивилася у вікно на опускаючу темряву. Потім рішуче встала, підійшла до шафи, дістала папку з документами і почала уважно їх вивчати…
Інна сиділа на кухні орендованої квартири і задумливо помішувала давно охололий чай. За вікном моросив дощ, краплі стікали по склу, закриваючи вигляд на сірий двір багатоповерхівки. Два тижні у цій квартирі здавалися вічністю. Маленька Ксюша вже спала у сусідній, а Інна не могла змусити себе піти і лягти, хоча годинник показував майже північ.
Кожного разу, коли вона закривала очі, перед нею постала одна і та сама картина: екран телефону Віктора, випадково залишений без блокування, і повідомлення від якоїсь Аліни. «Скучаю, котику», «Коли побачимось?», «Вчора було чарівно»…
А потім фотографії, які вона, ніби покарання для себе, почала переглядати. Знімки, на яких її чоловік, батько її дитини, обіймав іншу жінку, цілував її, посміхався їй.
Телефон завібрував, вириваючи Інну зі спогадів. Повідомлення від Віктора: «Мама хоче з тобою поговорити. Це важливо. Будь ласка, відповідай їй».
Інна гірко посміхнулася.
Раїса Петрівна. Звісно, вона не могла залишатися осторонь. Від самого початку їх знайомства свекруха давала зрозуміти, що Інна — не та невістка, про яку вона мріяла для свого сина. Занадто проста, занадто неамбітна, занадто… звичайна. Не донька високопоставленого чиновника чи відомого лікаря, а просто фрилансер з провінційного містечка, яка приїхала у Київ і випадково підкорила серце перспективного юриста, її Віктора.
Інна задумалася, розмірковуючи, чи варто відповідати. Що такого важливого могла сказати їй Раїса Петрівна зараз? Чергова лекція про те, як важливо зберегти сім’ю, не звертати уваги на «дрібні слабкості» чоловіків і думати про дитину? Ні, цього вона вже досить наслухалася за п’ять років шлюбу.
І все ж щось змусило її написати коротке «Добре». Можливо, це було простою цікавістю. А може, бажанням остаточно поставити крапку не лише в стосунках із чоловіком, а й з його родиною.
Раїса Петрівна зателефонувала майже миттєво, ніби сиділа з телефоном у руках і чекала відповіді.
— Інно? — голос свекрухи звучав незвично м’яко.
— Так, Раїса Петрівна, — сухо відповіла Інна. — Віктор сказав, що ви хочете поговорити.
— Так, дорога. Нам потрібно зустрітися. Особисто. Це дуже важливо.
Інна стиснула пальцями перенісся. Їй зовсім не хотілося нікуди їхати, тим більше залишати Ксюшу саму або з малознайомою сусідкою, яка іноді погоджувалась посидіти з дитиною.
— Раїса Петрівна, якщо ви хочете поговорити про наше з Віктором розлучення…
— Саме про це, — перебила її свекруха. — Але не телефоном. Пропоную зустрітися завтра. У тому кафе біля твоєї роботи, «Мармеладка». О першій годині дня. Зможеш?
Інна зітхнула. Жінка працювала віддалено, через малу дитину, тому в офісі з’являлася рідко. У неї якраз були справи на роботі, тому не вагаючись, вона погодилася.
— Добре, — нарешті погодилася вона. — Завтра о першій.
— Чудово, — в голосі Раїси Петрівни почувалося явне полегшення. — Надобраніч, Інно.
— Надобраніч.
Інна поклала слухавку і підійшла до вікна. Дощ посилився, барабанячи по підвіконню. «Що б Раїса Петрівна не задумала, — подумала Інна, — це нічого не змінить. Деякі речі просто неможливо склеїти назад, якими б зусиллями не намагалися».
«Мармеладка» у обідню пору була переповнена відвідувачами, але Раїсі Петрівні якимось чином вдалося зайняти столик у самому дальньому кутку, де було відносно тихо. Коли Інна зайшла, свекруха вже сиділа там — елегантна, як завжди, у строгому сірому костюмі, з ідеально укладеним волоссям, зібраним у тугий пучок.
— Сідай, — кивнула Раїса Петрівна, коли Інна підійшла до столика. — Я вже замовила тобі капучіно і ось це… — вона невизначено махнула рукою на тарілку з тістечками, — ванільні еклери. Ти їх любиш, якщо не помиляюся.
Інна мовчки сіла навпроти. Свекруха ніколи раніше не цікавилася її кулінарними вподобаннями. Щось явно задумувалося, і це насторожувало.
— Раїсо Петрівно, — почала Інна, вирішивши не витрачати час на світські люб’язності, — давайте одразу до справи. Я розумію, що ви засмучені через наше з Віктором розлучення…
— Засмучена? — Раїса Петрівна підняла тонко вищипані брови. — Я в розпачі, Інно. Віктор не свій. А ти… — вона уважно подивилася на невістку, — виглядаєш втомлено, якщо можна так сказати.
Інна мимоволі торкнулася свого волосся, зібраного у неохайний хвіст, і усвідомила, що не фарбувалася вже кілька місяців. Темні кола під очима, бліда шкіра — так, дзеркало не радувало.
— Дякую за турботу, — сухо відповіла вона. — Але зовнішній вигляд зараз — найменша моя проблема.
Раїса Петрівна нахилилася вперед, уважно дивлячись на невістку.
— Інно, я розумію, що ти відчуваєш. Чоловіки… вони всі роблять помилки. Вітя повівся неправильно, я перша це визнаю.
— Помилка? — Інна гірко усміхнулася. — Помилка — це коли випадково зачіпаєш чашку ліктем, і вона розбивається. А стосунки на стороні протягом пів року — це вибір, Раїсо Петрівно. Усвідомлений вибір.
Свекруха стиснула губи, але швидко відновила самовладання.
— Послухай мене, — понизила голос. — Вітя тебе любить. Так, він заплутався, так, піддався спокусі, але він усвідомив свою провину. Він кається і готовий на все, щоб повернути тебе і Ксюшу.
— Якби він справді каявся, то сам прийшов би поговорити зі мною, а не посилав би вас, — парирувала Інна.
— Він намагався! — вигукнула Раїса Петрівна, але одразу понизила голос, помітивши, що на них обертаються. — Він дзвонив тобі, писав повідомлення, приходив на роботу…
— І кожного разу намагався виправдатися, переконував, що це «нічого не означало», що це був «просто…», — Інна похитала головою. — Наче від цього мені має стати легше.
Раїса Петрівна відкинулася на спинку стільця і деякий час мовчки вдивлялася у невістку, ніби бачила її вперше. Потім вона відкрила свою елегантну сумочку і дістала звідти щільний конверт.
— Ось що я тобі скажу, Інно, — її голос став діловим, майже холодним. — Я пропоную тобі угоду.
Інна насторожено глянула на конверт.
— Яку ще угоду?
— Повернися до мого сина — і квартира твоя, — просто сказала Раїса Петрівна. — Не орендована комірчина, де ви зараз із Ксюшою тулитесь, а повноцінна трикімнатна квартира у гарному районі. Документи вже готові, — вона посунула конверт ближче до Інни. — Потрібен лише твій підпис — і житло твоє.
Інна завмерла, не вірячи своїм вухам. На мить їй здалося, що вона щось не так почула.
— Ви… пропонуєте мені квартиру в обмін на повернення до Віктора? — повільно промовила вона. — Ви намагаєтеся мене купити?
Раїса Петрівна скривилася.
— Не драматизуй. Я пропоную практичне рішення ситуації, яке вигідне всім. Ти отримуєш житло, Віктор — родину, Ксюша — обох батьків. Усі щасливі.
Інна розсміялася, але в тому сміхові не було й краплі радості.
— Раїсо Петрівно, ви, мабуть, зовсім мене не знаєте, якщо думаєте, що я на таке погоджуся.
— Не поспішай. Добре подумай, — свекруха подалася вперед. — У тебе на руках п’ятирічна дитина. Орендоване житло дороге, твоя зарплата бібліотекарки — ледве на оренду та їжу. Аліменти, звісно, допоможуть, але розмір ще доведеться виборювати в суді. А Вітя, повір, може собі дозволити найкращих адвокатів. — Вона зробила паузу. — А тут — власна квартира. Без кредитів, без іпотеки. Просто підпиши папери, повернися додому — і спробуйте почати все знову.
Інна повільно видихнула, намагаючись упоратися з хвилею емоцій. Від обурення перехопило подих. Як ця жінка сміє? Як вона може вважати, що матеріальні блага компенсують зраду?
Але з іншого боку… квартира. Власна квартира у Києві — те, про що вона навіть не мріяла зі своєю скромною зарплатою. Безпека для Ксюші, стабільність, яку вона навряд чи зможе забезпечити найближчими роками.
— Мені треба подумати, — нарешті сказала Інна, сама здивувавшись своїм словам.
По обличчю Раїси Петрівни промайнула переможна усмішка, яку вона одразу ж приховала.
— Звичайно, люба. Я розумію — це серйозне рішення. Ось, — вона ще раз посунула конверт.
— Тут усі документи. Уважно прочитай. І ще, — вона витягла з сумочки ключі. — Зайди, подивишся квартиру. Адреса в документах. Думаю, вона тобі сподобається. Новий будинок, підземний паркінг, дитячий майданчик. До школи — п’ять хвилин пішки.
Інна машинально взяла конверт і ключі, відчуваючи, ніби вже зраджує саму себе лише тим, що не кинула все це свекрусі в обличчя.
— Подумай про Ксюшу, — м’яко додала Раїса Петрівна, підіймаючись. — Про її майбутнє. Інколи заради дітей ми повинні йти на компроміси.
Вона поклала на стіл гроші за каву й тістечка, які залишилися неторканими, і, коротко кивнувши, пішла, залишивши Інну наодинці з конвертом і думками, що металися в голові, мов сполохані птахи…
Інна довго стояла перед дверима квартири, не наважуючись вставити ключ у замкову щілину. Адреса, зазначена у документах, привела її до одного з нових житлових комплексів, престижний район із розвиненою інфраструктурою. Підземний паркінг, доглянута територія… І все це могло стати її. Точніше, їхнім з Ксюшею. Ціною повернення до чоловіка, який її зрадив.
Зрештою вона наважилася й відкрила двері. Просторий передпокій із великим дзеркалом і вбудованою шафою вела до вітальні, залитої сонячним світлом завдяки панорамним вікнам. Світлий ламінат, свіжі шпалери у нейтральних тонах, нова кухонна техніка… Квартира була повністю мебльована й готова до заселення. Раїса Петрівна подбала про все.
Інна повільно обійшла всі кімнати. Основна спальня — з великим двоспальним ліжком і власною ванною. Дитяча — вже оформлена у ніжно-рожевих тонах. Раїса Петрівна, звісно, знала, що це улюблений колір Ксюші. Третя кімната, очевидно, задумана як кабінет: зручний письмовий стіл, полиці для книг. Усе продумано, усе зроблено зі смаком.
Інна сіла на край дивана у вітальні й дістала з конверта документи. Попередній договір дарування був складений грамотно, без жодних пасток. Квартира повністю переходила у її власність — але за умови, що вона відкликає заяву на розлучення і повертається до чоловіка.
Інна закрила очі. Що вона робить? Невже справді розглядає можливість продати себе за квадратні метри? Повернутися до чоловіка, який місяцями її обманював, зраджував?
Але перед очима встав образ Ксюші. Її маленької донечки, яка заслуговувала на краще, ніж тісна орендована квартира, ніж вічно втомлена мама, яка працює на двох роботах, ніж рідкісні зустрічі з татом на вихідних.
Інна знову відкрила документи й уважно вчиталася у дрібний шрифт. І тут її погляд зупинився на одній деталі. Договір дарування був оформлений не на неї. Не на Інну Сергіївну Власову, а на Ксенію Вікторівну Власову. На її доньку.
Юридично власницею квартири ставала п’ятирічна дівчинка. Звісно, до досягнення повноліття розпоряджатися житлом могли батьки як законні представники, але… квартира не була Інни. Вона належала Ксюші.
Інна відчула, як у середині щось стиснулося. Це був тонкий, майже невловимий хід. У разі будь-яких нових сварок, повторної зради чи розлучення — вона залишиться ні з чим. Бо квартира формально не її. А от Віктор, як батько, матиме такі ж права на власність доньки, як і вона.
Раїса Петрівна все прорахувала. До останнього кроку. Вона не просто робила “щедрий подарунок” — вона створювала нову пастку.
Інна стиснула конверт у руках і підвелася. У цій тиші, в ідеально прибраній квартирі, їй раптом стало душно. Вона підійшла до вікна, подивилася на ідеальний внутрішній двір із дитячим майданчиком. І подумала: а яку ціну вона готова заплатити за спокій і стабільність?
Жінка дивилася у вікно, як маленькі діти стрибають по кольорових гойдалках у дворі, а поруч мами з кавою обговорюють щось буденне, затишне. Такий простий, звичайний кадр — і водночас недосяжний. Принаймні, з тим життям, яке було у неї зараз.
Інна уявила Ксюшу тут — як вона бігатиме босоніж по теплому асфальту, гратиметься з сусідськими дітьми, запрошуватиме їх до своєї кімнати. Вперше — до своєї. Не орендованої, не тимчасової, не чужої.
Але за яку ціну?
Вона уявила, як Віктор заходить у цю квартиру. Її квартира — ніби-то. Йде в душ, залишаючи брудні шкарпетки посеред кімнати. Говорить телефоном, відвертаючись, з тією ж жінкою, що вже колись розколола їхню сім’ю. І як вона, Інна, варить суп на новій кухні, удає, що не помічає. Бо тепер — «мир у домі», бо тепер не можна ризикувати тим, що вже оформлено на доньку.
Ні. Вона не могла так.
Інна повільно повернулася, глянула ще раз на простору вітальню, де пахло новими меблями й чимось чужим. Ця квартира була пасткою у золотій обгортці. І хоча серце розривалося, вона вже знала відповідь.
Жінка вийшла з квартири, акуратно зачинила двері й залишила ключ у конверті. Потім, не зупиняючись, спустилася сходами донизу. Їй потрібно було йти. Дихати. Жити.
На вулиці вона дістала телефон і набрала номер Раїси Петрівни.
— Алло? — у слухавці пролунав рівний, спокійний голос.
— Я подивилась квартиру, — сказала Інна рівно. — Вона справді гарна. Ви все дуже добре продумали. Навіть занадто.
— То що? — голос Раїси Петрівни змінився, у ньому з’явилася напруга.
— Ні. Я не повернуся до Віктора. І квартира мені не потрібна.
— Інно, подумай ще раз. Ти просто зіпсуєш життя собі й дитині…
— Я краще буду чесною з донькою, ніж житиму в ілюзії. І знаєте що? Вона заслуговує на більше, ніж просто «мир заради зручності». Вона заслуговує бачити маму, яка себе поважає.
Раїса Петрівна довго мовчала. Нарешті тихо сказала:
— Ти сильніша, ніж я думала.
— Так. Дякую, що допомогли мені це зрозуміти, — відповіла Інна й натиснула «завершити виклик».
І хоча попереду у жінки було багато труднощів — Інна відчувала, що вперше за довгий час зробила правильний вибір. Для себе. Для Ксюші. Для життя.
Через три дні Інна подала остаточне рішення до суду — розлучення. Без пафосу, без істерик. Просто визнання факту: все, що було, закінчилося. І повертатися туди — означало зрадити себе.
Віктор намагався зустрітися, писав довгі повідомлення, навіть стояв біля дитячого садка, чекаючи, поки вона забере Ксюшу. Але Інна вже не тремтіла від кожного його дзвінка. Уперше за багато місяців вона відчувала ґрунт під ногами.
Жінка переїхала в інший район, на околицю Києва, зняла невелику, але затишну однокімнатну квартиру. Спати доводилося на розкладному дивані, але Ксюша мала свій власний куточок. З плюшевим зайцем, кольоровими книжками і намальованим серцем на стіні.
Життя поступово набувало форми. Інна взяла підробіток — вечорами писала рецензії для книжкового порталу. Втомлювалася, так. Але щоночі лягала спати з відчуттям, що не продалася. Не зрадила. Не схибила.
Одного вечора Ксюша підійшла до неї, обійняла й прошепотіла:
— Мамо, а ми з тобою найсміливіші, правда?
Інна усміхнулась і поцілувала її в маківку.
— Так, доню. Найсміливіші.
Інна була впевнена. Вона знала, що попереду буде складно. Але це буде її шлях. Чесний. Світлий. І — вільний.
