Повернувшись увечері з роботи додому, Максим побачив на поличці для взуття біля дверей зайву пару жіночих черевиків, якої, наскільки він пам’ятав, вранці тут не було. Ба більше, цієї пари він узагалі ніколи раніше не бачив.
Найцікавіше, що одразу кинулося йому в очі, окрім невідомого взуття, — це тиша в квартирі. Зазвичай, коли Максим приходив із роботи, його зустрічала дружина. Але цього разу навіть натяку на її присутність не було: ні музики, ні серіалу по телевізору. Просто глуха тиша.
— Іро?! — гукнув Максим із порога. — Ти вдома?
Із боку спальні долинули звуки. Потім двері кімнати відчинилися, і на порозі з’явилася Ірина.
— Привіт, Максиме! — усміхаючись, привіталася дружина.
— У нас гості? — запитав він, указуючи на незнайоме взуття на поличці.
— Так! — відповіла Ірина. — Моя мама прийшла. «Мамо!» — гукнула вона, обернувшись до кімнати. — «Максим прийшов, вийди, привітайся із зятем!»
Почувши про присутність тещі, Максим автоматично змінив вираз обличчя на роздратований. Настрій миттєво зіпсувався.
З першої зустрічі їхні стосунки з тещою не склалися. Це була не просто не схвалення Надією Василівною, матері Ірини, вибору дочки.
Між нею та Максимом відразу виникла взаємна неприязнь. Вони терпіти одне одного не могли. І кожна зустріч, особливо коли Надія Василівна приходила на гостину, закінчувалася грандіозним з’ясовуванням стосунків.
Після чергових таких візитів життя Максима й Ірини поверталося в нормальне русло, але до наступного приходу тещі.
Щойно Ірина покликала матір, Максим почув шаркання по підлозі. Цей звук дратував його до неможливості, адже йому здавалося, що Надія Василівна робила це спеціально, щоб його “порадувати”.
— Добрий вечір, Максиме! — із надмірно гордовитою інтонацією привіталася Надія Василівна, демонстративно задираючи голову.
— І вам доброго здоров’я, Надіє Василівно! — уїдливо відповів Максим. — Ви надовго до нас?
— Ти мене вже виганяєш? — запитала вона.
— Так! Обидва заспокоїлися! — наказала Ірина, не давши їм почати чергову сцену.
— Але.— почала було Надія Василівна.
— Ніяких «але»! — не дала договорити Ірина. — Я сказала, заспокоїлися! Ви можете хоч раз не зводити мене з розуму своїми стосунками?
— Я можу! — спокійно відповів Максим. — Але скажи своїй мамі, щоб вона мене не чіпала! — кинув він, дивлячись на тещу.
— А я тебе і не чіпала! Ти сам починаєш.
— Мамо, ну скільки можна! — не витримала Ірина.
— От я ж і кажу! — розвів руками Максим. — Що б я не сказав, я завжди винен! Правда ж, Надіє Василівно?
Цього разу теща промовчала, лише злобно зиркнула на зятя, а потім повернулася до кімнати, де вони з Іриною розмовляли до приходу Максима.
Ірина залишилася біля чоловіка, зачекала, поки він роззується, і тихо попросила його зайти на кухню. Зачинивши двері, вона почала розмову:
— Максиме, я тебе дуже прошу, давай без сцен. Мама ненадовго, вона прийшла обговорити зі мною сімейні справи.
— Іро, я не хочу сцен. Але твоя мама постійно зачіпає мене. Ти ж бачиш, як вона себе поводить!
— Вона просто хвилюється за мене, — спробувала виправдати матір Ірина.
— Хвилюється? Тоді нехай хвилюється у себе вдома! Нічого тут сцени влаштовувати. Зрештою, це – мій дім і я маю право не приймати її узагалі. — відповів Максим, намагаючись стримати емоції.
— Тобто – твій дім? – здивовано протягнула Ірина. – Тепер мені дозволу питати на все, бо я приймачка, так?
Максим зрозумів що хапнув зайвого. Спробував згладити ситуацію обережно взяв дружину за руку і спробував повернути себе, щоб поглянути їй в очі. Але Ірина, показуючи, як сильно вона на нього образилася, не піддалася одразу — вирішила вийти із кухні з ображеним виразом обличчя.
Відчинивши двері, Ірина побачила доволі кумедну сцену. Її мама, Надія Василівна, стояла майже впритул до дверей і навіть сперлася ручку рукою.
Тому, коли двері різко відчинилися, вона за влетіла в кухню, чим викликала неоднозначну реакцію доньки та її чоловіка.
— Мамо! Це що таке? Ви що, весь цей час стояли під дверима й підслуховували нашу розмову з Максимом?! — обурено запиттала Ірина.
— От я ж і кажу, Ірочко, вона постійно втручається не у свої справи. Саме тому.
— І ти ще смієш, щось говорити! — раптом вигукнула Надія Василівна, звертаючись до зятя.
— Це ви до мене?! — Максим оторопів від такої наглості. — Що ви тут робите біля дверей?
— Відколи це ти почав моїй дитині таких слів казати? Чого це ти її житлом попрікаєш? Це моя донька, і не смій із нею так розмовляти!
Терпіння Максима урвалося. Він зробив крок у бік тещі, обійшовши дружину.
— Слухайте, пані, ви напевне геть забули де знаходитесь! Ви хоч розумієте, що через ваші втручання ми з Іриною постійно стосунки з’ясовуємо? Жодного разу ми не з’ясовували стосунки просто так , тільки через вас!
— Подивися, доню, як зі мною говорить! — звернулася Надія Василівна до Ірини. — Ще трохи — і виставить мене з квартири! Я бніколи не дозволила твоєму батьку з мамою моєю так розмовляти. Ніколи. Ми – сім’я. Не дозволяй йому такого. Скажи йому, скажи!
Максим важко видихнув, подивився на реакцію дружини, він уже хотів сказати щось у відповідь, але Ірина його випередила.
— Мамо, — спокійно почала вона, — збирайтеся й ідіть додому.
Надія Василівна завмерла, ніби її облили холодною водою. Вона очікувала чого завгодно, але не такого.
— Доню, ти що? Ти його підтримуєш, а не мене? Ти виганяєш рідну матір?!
— Так, мамо, — все так само спокійно відповіла Ірина. — Мені набридло за вас заступатися. Я втомилася від цих постійних сцен. Тож, будь ласка, збирайтеся й ідіть додому. Ми з вами поговоримо пізніше.
Теща з-під лоба глянула на Максима. Він стояв із задоволеною усмішкою, насолоджуючись моментом. Не сказавши ані слова, Максим підняв руку і жестом указав на двері, мовляв, «вихід там».
Ірина суворо подивилася на чоловіка, і той одразу підняв обидві руки, даючи зрозуміти, що більше не втручатиметься.
— Ти справді дозволиш мені піти? — продовжила говорити до доньки Надія Василівна.
— Мамо, я вже сказала: збирайтеся й ідіть. Я не хочу сцен, але й втручатись у свою сім’ю я більше не дозволю.
— Ось така в тебе вдячність за те, що я тебе виростила, годувала, одягала. – розуміючи, що донька не реагує Надія Василівна раптом змінилась до невпізнання. – Хочеш жити з ним у цій хрущівці старій — живи! Але коли він тобі на двері вкаже, до мене не приходь!
Надія Василівна швидко пішла в кімнату, взяла свої речі, демонстративно зібралася і вийшла, голосно грюкнувши дверима.
А Ірина того дня довго не могла заснути, перебираючи у пам’яті сьогоднішню сцену. Чи мала вона право так поводитись із рідною матір’ю? Чи не надто вона була суворою? Чому раптом чоловік заговорив про те, що це його квартира.
А як би ви відреагували на місці Ірини? Вона правильно вчинила?
Головна картинка ілюстративна.
