fbpx
Дозвілля
Повернулася додому ніяка, розбита. Розболіла голова від почутої сповіді. Захотілось повернутися в далекий момент і якось оминути той день. Викинути його з календаря чи викреслити. Вони б стільки смутку не знали, і не мали б розбитих сердець. Чужа заздрість і підлість руйнує і ламає все, не дивиться на долі людей та дітей

З того дня минуло вісімнадцять років. До того дня як все трапилося, я вважала, що надзвичайно щаслива, маю сімейний затишок і міцне, вірне кохання. Разом з чоловіком ми прожили чотири роки. Два самі і вже два рочки мала наша спільна донечка-принцеса, в якій був весь наш всесвіт.

Був момент, що мені лікарі повідомили, що я не матиму дітей ніколи. Звичайно, це мене дуже засмутило. Тож, коли в мене появився невеличкий животик, ми не могли повірити в наше щастя. Надійка стала нашим великим благословенням. Своєю появою вона зробила нашу сім’ю повноцінною. З чоловіком ми жили в любові і до цього часу. Велика ніжність була в наших відносинах, а з очікуванням дитини все немов подвоїлось.

Народження донечки стало для нас тоді, прекрасним чудом, особливо після вироку, який ми чули. Лікар, що був при народженні дівчинки, сказав, що я повністю здорова, будуть в мене діти. Що раніше сталася прикра помилка і швидше всього мої аналізи переплутали, таке буває рідко та все ж таки буває. Коли ми вже бачили донечку та могли взяти на руки, нас, крім неї, цього крихітного та беззахисного дитятка, не цікавило більше нічого.

Назвали донечку Надією, бо не підвела ж таки нас надія. Дівчинка спокійною була, росла і приносила ще більше радості та втіхи. Малеча змінює все в житті, змінює світ. Стає інший погляд, думки і вчинки, все набуває іншого, досі невідомого змісту. Так було і з нами.

Жили ми, справді, у великій любові, люди нам заздрили. Чи то може мені так здавалося, вже не знаю як було насправді.

Але, в той день, змінилось все, розлетілося на дрібні шматки наше щастя і сімейне життя.

Чоловік прийшов додому, ми зустріли його як завжди. Та він сказав, що покидає нас, бо покохав іншу жінку і не може жити без неї та й мене нема чого дурити.

Те що не хотів дурити, правильно зробив, але тоді я цього не розуміла. Спочатку здалося, точніше так хотілося, щоб це був якийсь жорстокий чи необдуманий жарт. Але коли чоловік взяв валізу та став пакувати свої речі, мені потемніло в очах і я вже нічого не пам’ятала. Від несподіваної новини сили покинули мене, я втратила свідомість.

Відкрила очі, лежала на ліжку. Не розуміла що сталося. Глянула на задуманого чоловіка і згадала все. Зрадів, що прийшла до себе. Сказав, що викликав медичну допомогу і зателефонував моїй матері, вона вже в дорозі, за кілька хвилин ввійде в нашу квартиру. Не може в такому стані мене лишити саму, ще й з дитиною на руках, тож знайшов мені підмогу. В цей прикрий момент, хотілося бути далеко від домівки і не чути та не бачити того всього. Але все що мало бути відбулося і змінити щось сили не вистачало, ми ж просто люди.

Почалось дуже важке життя. Для нас обох з донечкою. До того ж моменту ми щодня мали увагу чоловіка, батька. Я купалась в його любові, без нього світ був не радісним. Донечку він також леліяв, батьком був прекрасним.

Тепер ж Надійка кликала тата, плакала за ним, не можна було її заспокоїти. Сумувала і чекала. Відкривались двері, вона з посмішкою бігла і розгублено зупинялася, коли бачила, що до квартири заходив хтось інший. Мені від того ставало ще прикріше.

З часом ми звикли до нашого життя, одноманітного. Чоловік більше не приходив. Дивувало мене це, скільки разом прожили, був відповідальним. Та й ми ніколи не сварилися, говорили і приходили до спільного знаменника. Вміли знайти рішення, яке підходило обом. Тоді як пішов, немов зник. А я не шукала і не бачила його більше. Якби лишилася сама, певно б думала, що придумала собі сім’ю, але Надійка була підтвердженням, що все було реальністю і нічого я не видумала.

Пройшло декілька років. Донечка ходила вже у школу, в початкові класи. Я працювала. Зустріла хорошого мужчину. Сподобався, надійною людиною виглядав, але ж і про колишнього поганого слова сказати не могла ніколи, поки не залишив нас. Відчувала, що мене притягує до співробітника, але дуже боялася повторення минулої історії. Він ж цікаві погляди кидав у мій бік. Виявилось, що розлучений, дітей не має, але дуже їх любить. З великою обережністю стала зустрічатись з ним. За якийсь час ми побралися. І жили добре. Спочатку незвично, пам’ятались всі звички першого чоловіка і потрібно було заново вчитись жити сімейно.

З Надійкою, мій новий чоловік, знайшов спільну мову. Зумів завоювати її сердечко. Дівчинка давно мріяла про татка, свого ж не пам’ятала. Я не дуже хотіла про нього розповідати, щоб не завдавати душевних переживань та й сумно ставало, коли доня розпитувала про батька. Роки йшли. Дівчинка перетворилася на дівчину-красуню. Ми її любили, і вона завжди мала увагу. Радість панувала в нашій оселі. Проте ні братів, ні сестричок у дівчинки більше не було.

І тут таке сталося! Погода сонячна, гарна. Надворі літо. Я вирішила пройтися прогулятись містом. Настрій аж зашкалював, був таким сонячним, як цей літній день. Підходячи до сусіднього будинку побачила незнайомого чоловіка, на вигляд добряче збідованого та постарівшого. Видно доля не жаліла його. З цікавістю глянула. Тієї ж миті почула своє ім’я. Аж злякалася. Звідки незнайомець може знати її? Довго вдивлялася та впізнати не могла. Та як почула хто він – оторопіла. Це був мій перший чоловік, який так дивно залишив нас і ніколи не цікавився нами. Глянувши інколи на доню, згадувала його і не раз дивувалася, що ніколи не бачились. Надія схожа на нього і нагадувала його всім, посмішкою, очима, вдачею. Інколи серце сильніше билося в грудях, як згадувала. Бо ж щаслива дуже була і він був першою любов’ю та й дитина є. Це все було неможливо викреслити чи витерти гумкою.

В другому шлюбі мені добре жилося і любила чоловіка, але не так, по-іншому, це було спокійне і помірковане кохання. Вона набралась досвіду і до всього підходила з мудрістю. А перше ж кохання було палке і незабутнє, несподіване та емоційне, неповторне, подароване їй молодістю.

Мимоволі присіла біля людини, яка була колись дуже дорогою і згадалось все. Все так щиро відчулось, аж комок до горла підібрався. Та й виглядом була збентежена. Не думала побачити його таким знедоленим. Сумно стало і якось не по собі.

Виявляється прийшов попросити в нас пробачення, несправедливо поступив з самими найдорожчими. Жінка, до якої пішов від них, давно любила його і поставила собі за мету забрати його з сім’ї. Не раз бачила їх щасливими, бачила відношення його до жінки та дочки. Вона знала його ще неодруженого. Працювала в медицині. Посіяла сумнів, що дочка не його. Спочатку він відмахувався від тих розмов, але з часом сумнів зробив своє. Вона сказала, що допоможе з ДНК. Він погодився. Приніс волос свій і дочки. Не знав як, але виявилося, що справді дитина не його. Нічого не кажучи розбитим пішов з сім’ї. Не міг пробачити і говорити про це не хотів. Знайома почала розраджувати і таки добилася свого. Вони одружилися, але не був він тим чудовим чоловіком, що в першій сім’ї. Переїхали в інше місто. Нам ж не допомагав, бо знав, що дочка не рідна і бачити не хотів. Почав заглядати до чарки.

Проте не стала мрія реальністю для розлучниці. Дітей в них не було, кожен жив як подобалося. Оковита затягувала чоловіка і всі гроші йшли лише на неї. Випив і забував, що живе не з коханою жінкою. З часом зрозумів, що зробив велику помилку і зло, поступивши так, з тими кого щиро любив. Був би вже й повернувся до них, але не міг. Совість не дозволяла. Може вони тоді ще й самі були. Ще більше почав випивати, щоб забутися. Згодом все що мав спустив. Багато лиха зазнав через цю звичку. Але не скаржився, вважав це покутою за той ганебний вчинок.

Недавно жінка, яка розлучила їх, потрапила в автомобільну пригоду, і зрештою не вдалось її врятувати. Перед своїм відходом вона призналася, що волос дитини підмінила, тому то й в документі було написано, що вони чужі люди. Сама народити не могла, його ж переконала, що він безплідний. Це й стало “доказом”, що Надійка не його донечка. Не хотіла той гріх забирати з собою. Просила пробачення за свій негідний вчинок. В нього ж тоді потемніло в очах. І він згадав, як я тоді впала, бо й сам тримався з усіх сил. Розумів, що сам розбив своє щастя і наше також, знищив найцінніше що мав, втратив все, за ради чого хотів жити. І все сталося тому що засумнівався, дозволив чужій людині втрутитися в свою сім’ю. Й не вистачило тоді мужності поговорити з дружиною і вияснити все разом. Спонтанно поступив, як вважав за потрібне.

Чоловік розповідав, з розкаяним та зморщеним обличчям, а я від почутого поворухнутися не могла. Уявити було важко, що люди так підло вміють поступити і такою ціною розбили її, колись неймовірне щастя.

Чоловік молив про прощення. Дізнався, що занедужав. І не довго вже він буде між людьми. Йому потрібне прощення від тієї, яку кохав все життя. Хотів побачити і донечку, але вважав, що не має права. Знав, що нічим не відкупить своєї провини та й часу не лишилося щоб щось надолужити. Не дбав про неї, не бачив як підростала, не смів з‘явитись на очі. Лише просив, що коли його не стане, розповісти дочці, як він її любив і як кається та пізно вже. Я пообіцяла виконати його волю і показала на телефоні фото нашої красуні. І побачив в ній себе молодим. Плакав і цілував дорогоцінну світлину.

Повернулася додому ніяка, розбита. Розболіла голова від почутої сповіді. Захотілось повернутися в далекий момент і якось оминути той день. Викинути його з календаря чи викреслити. Щось зробити з ним, щоб загубився і ніколи не настав. Вони б стільки смутку не знали, і не мали б розбитих сердець. Чужа заздрість і підлість руйнує і ламає все, не дивиться на долі людей та дітей. Вона страшна і чорна, не терпить добра, дихає пекельним вогнем де є благодать і любов.

Галина Мазурик, “Сповідь”